Усі, хто живе у воюючій країні, мають бути готовими її захищати, – викладач ЛНУ імені Івана Франка, військовослужбовець Тарас Подедворний | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
25 Лютого, 18:53
logo-black

Усі, хто живе у воюючій країні, мають бути готовими її захищати, – викладач ЛНУ імені Івана Франка, військовослужбовець Тарас Подедворний

З початком повномасштабної війни росії проти України більшість наших земляків покинули свою звичну цивільну роботу, взявши до рук зброю та вставши на захист своєї Батьківщини. Вони свідомо змінили кабінети та робочі місця на окопи, щоб після перемоги і вони, і їхні діти мали можливість працювати на благо вільної та незалежної України.

Серед таких людей є і Тарас Володимирович Подедворний, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У розмові з LMN він поділився, якою була його мотивація вступити до лав ЗСУ,  як змінила його війна, а також розповів про бажання знову повернутись на рідний факультет.

Розкажіть про ваш вступ на факультет. З чим було пов’язане ваше бажання викладати в університеті? Що чи хто вплинув на цей вибір?

Я родом з Тернопільщини, із села Ілавче. Там я народився, там минуло моє дитинство, там я досі і прописаний. Там я й закінчив середню школу, після чого вступив на факультет журналістики ЛНУ ім.І.Франка, де спершу здобув ступінь бакалавра, потім – магістра, а ще через 3 роки закінчив аспірантуру і почав працювати в університеті.

Щодо бажання навчати, то тут усе дуже просто, насправді. Я з сім’ї вчителів. У мене мама – вчитель, бабуся також була учителем. Моя дружина – вчитель, брат – вчитель, рідний дядько  та його дружина – також вчителі. Тобто велика вчительська родина. Тому, власне, з цим все дуже просто.

Спершу я працював на кафедрі української преси. Потім у мене була річна перерва у викладанні, в той час я проживав та працював у Лондоні. Після цього я  повернувся на рідний факультет, однак вже на іншу кафедру – телебачення та радіомовлення. Там і працював до початку повномасштабної війни.

Насправді це настільки, мабуть, вкорінено в мені, що мені навіть позивний дали відповідний – «Педагог».

Майдан та бойові дії 2014 року. Як ви тоді відреагували на це? Чи були думки долучитись до війська?

Тоді, у 2013 році, я з колегою та студентами були на Майдані Незалежності у Києві. Наші студенти підготували спеціальний випуск газет, роздавали їх і з такою щирістю та наївністю скандували «підпиши» (мова йшла тоді про асоціацію з ЄС). Але вже ввечері стало зрозуміло, що нічого підписуватись не буде.

Під час тієї поїздки ми ночували в одному із готелів Києва. Проте не всі студенти пішли з нами на ночівлю, деяка частина хлопців вирішила залишитись на Майдані. А тоді саме намагалися людей розігнати, тому тоді наші студенти також постраждали від беркутівців. А вранці наступного дня ми вже повертались до Львова.

Вдруге ми поїхали на Майдан трохи більше ніж через тиждень.. Це була одна з таких критичних ночей. Друзі нам вночі зателефонували і сказали, що треба підкріплення, адже Майдан знову хочуть розігнати. Але ми прибули аж під ранок, коли той критичний момент вже минув.

Чи були в мене тоді плани приєднатись до військової служби? Не знаю. Тоді для мене це питання так гостро, як у 2022 році, не стояло. Частково це було через те, що на квітень 2014 року було заплановано моє одруження, яке ми спланували ще до Майдану. Потім – народження старшого сина. Тоді той рік був більш сімейним.

А далі градус напруги почав спадати. Тому тоді критичного відчуття, що потрібно йти до війська, брати в руки зброю, ще не було.

Чи припускали ви, що буде повномасштабна війна?

Десь  психологічно я готувався до цього, адже якщо знати історію та стосунки українців з північним сусідом, то очевидно, що потрібно було бути готовим до війни. І, чесно кажучи, психологічно я був готовий.

Та й те, що буде повномасштабна війна, не міг не почути навіть глухий, адже попередження лунали з усіх сторін. Лише той, хто виправдовує свою наївність або навіть тупість, говорить, що це було неочікувано. Це зовсім не так, люди про це говорили. А у тих, хто брав участь в АТО, взагалі не було сумнівів. Тому не скажу, що я щось відчував чи знав, але з іншого боку, неможливо було ігнорувати дійсність, коли тобі прямим текстом це кажуть.

Де вас застало вторгнення?

На момент вторгнення я був у Львові. Вранці до мене зателефонувала сестра та повідомила, що почались бойові дії. Далі ми самі це почули, адже тоді атакували Львівщину також, літали гвинтокрили, в місті були паніка та черги.

Щодо емоцій, то я особливо й не пригадую цього. Це не був якийсь момент паніки чи щось схоже, але було відчуття тривожності та невідомості.

Ми з дружиною та дітьми почали збирати речі. Тривожний рюкзак у нас вже був зібраний, адже ми завчасно готувались до того, що може настати такий момент. Зібравшись, ми поїхали до батьків у село на Тернопільщині.

Коли та за яких обставин ви приєднались до лав ЗСУ?

Декілька днів від початку вторгнення я зачекав, обдумував усе, що сталось, але ця інформація мене настільки тривожила всередині, що я врешті пішов та сам взяв повістку у місцевій громаді на Тернопільщині. Спершу мені відмовили, адже на той момент в першу чергу призивали тих, хто вже мав військовий досвід, пройшов АТО. Тому я залишався, так би мовити, на дзвінку.

В той же час у нас формувалась місцева територіальна оборона. Я був у її складі, і ми вже тоді намагались якось підготуватись, самостійно чогось вчились.

А вже 13 квітня, майже через півтора місяця, надійшов дзвінок, аби я з’явився в ТЦК. Тоді ж я  пройшов комісію. Я дуже добре запам’ятав той день, адже саме тоді було потоплено крейсер «Москва».

Якою була ваша мотивація іти воювати?

Ну, по-перше, це – базові знання історії, які дозволили бути психологічно готовим до цієї війни.

Не знаю, чи можу я когось з родичів назвати, хто був прямим прикладом для мене.  Можливо, прямо – ні, але у моїй сім’ї є негативний досвід. Мій дідусь був свого часу репресований, 18 років він провів у Казахстані. Аналогічно було й з бабусею. Вони обоє заплатили 18-ма роками своєї молодості радянському режиму. Тому такий своєрідний борг з того часу, можна сказати, залишився.

Та й той факт, що в мене було офіцерське звання, також вимагав віддати обов’язок, було психологічно некомфортно на початку війни сидіти вдома.

 

Чи був у вас бойовий досвід? Як готували себе?

Ще під час навчання в університеті я проходив підготовку, як в народі кажуть, – військову кафедру при академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Тепер моя офіційна посада у війську мала б називатись – заступник командира роти із морально-психологічного забезпечення. Це, по суті, «кабінетна» посада. Тоді як мені судилося стати бойовим офіцером.

Насправді військова підготовка – це дуже клопітка справа, і до цього потрібно готуватись тривалий час, щоб бути на належному рівні. Так сталось, що спершу я був мобілізований у роту охорони при ТЦК та СП.  Тому у мене була можливість 8 місяців набиратись досвіду.

Також мені пощастило, адже до нас приїхав інструктор з Канади, який мав навчати бійців. Оскільки я можу спілкуватись англійською мовою, а його перекладач поїхав у інший підрозділ, то функції перекладача виконував я, працюючи і паралельно також навчаючись та тренуючись. Разом із капралом Браяном і ще одним офіцером ми продумували різні види підготовки: вправи зі стрільби, пересування, рух по компасу, правила маскування, ТТХ стрілецької зброї, тактична медицина та інше.

А вже у січні 2023 року прийшов наказ від ОК «Захід» про переведення мене у 68-му окрему єгерську бригаду на посаду командира 2 єгерського взводу 1 роти 1 батальйону. На той момент наша бригада перебувала на Донеччині, займала досить широку лінію оборони.

Складно було адаптуватись на фронті? Що було найважчим?

Я б не сказав, що мені було дуже складно адаптуватись. Звісно, були свої моменти, воно розвивалось поступово.

Перший раз, коли я опинився на «нулі», то одразу ж потрапив під обстріл. Нас виявили, тому довелось в перший ж день трохи поповзати. Звісно був момент страху, адже ти ще не знаєш, з чим можеш стикнутись. Тому ти постійно зібраний, в напрузі.

Найважчим на початку було те, що не було розуміння до кінця, як треба правильно діяти. Тобто ти не знаєш, з чим маєш справу. Є якийсь елемент невизначеності, що саме треба зараз робити.

Вже згодом, коли умовно потрапляв під обстріл, я знав, що та за чим треба в такій ситуації робити. Тіло та мозок працюють на те, аби виконувати певні речі. А в перший час був наявний цей елемент розгубленості.

Розкажіть про позитивні та найбільш пам’ятні моменти на фронті

Для мене особливий та пам’ятний момент – це бій у Луганській області за невеличке село Надія. Цей бій був дуже особливий тим, що ми змогли відбити атаку в рази переважаючого супротивника, і при цьому ніхто не отримав навіть жодного поранення. Бій тривав  з перервами близько 3-ох годин, ми були під інтенсивним вогнем, але взаємна підтримка та виручка допомогла нам відбити атаку та зберегти усім життя.

Інший особливий момент для мене був тоді, коли хлопці витягнули мене з-під завалів після того, як до нас прилетіла КАБ на Харківщині. Я тоді отримав травму, яка дуже сильно залежала від вчасності надання медичної допомоги. Я майже нічого не пам’ятаю, лише спалах болю в голові та шиї. Вони мене знайшли, привезли вчасно на евакуацію, лікар також вчасно надав допомогу. Якби хтось з них не встиг, ми б вже не розмовляли. Тому це для мене дуже особливий момент, адже люди врятували мені життя. Незважаючи на загрозу, вони одразу кинулись діставати мене та надали першу допомогу.

А з таких побутових моментів, то їх доволі багато. Наприклад, коли мені принесли шеврон «Педагог», то було дуже приємно.

Що, на вашу думку, є найважливішим для бійця на фронті?

Ефективність солдата у бою залежить від трьох основних складових. Перша – це його фізична підготовка і бойові навики. Друга – рівень оснащення. Третя – мотивація. І всі ці три складові є рівнозначними. Тобто якщо солдат добре озброєний, навчений, але невмотивований, то він – поганий солдат. Або якщо солдат добре вмотивований, але погано озброєний – це теж поганий солдат. Всі ці три складники є рівнозначними.

А у нашого командування, на жаль, не завжди є розуміння цього. Коли я, наприклад, перед командирами запитував про те, що хлопці морально та фізично виснажені, що з цим потрібно щось робити, то для них це проблемою не було взагалі. От не вистачає БК – це проблема, не вистачає приладів спостереження – це проблема, немає на чому їхати або чим заправити машину – це проблема, а люди виснажені – це не проблема. В той час як насправді це – дуже велика проблема.

А як змінювалась ваша особиста мотивація в процесі участі у бойових діях?

На початку мого перебування на фронті першим рівнем моєї мотивації був обов’язок. А потім – відповідальність за людей, з якими я перебував.

Але, якщо чесно, мені ніколи так не хотілось воювати, як після травми. Коли отримуєш поранення,  розумієш, що ти вижив, що люди допомогли тобі вижити, ти починаєш відчувати перед ними якусь провину. От у мене після травми певний час було таке відчуття, що от я вже не зможу повернутись на фронт, а я міг би ще багато у чому бути корисним, я маю бути там з ними. От це відчуття побратимства, відповідальності вже потім грає більшу роль, ніж обов’язок.

Звичайно, що були моменти, коли мотивація падала. Загалом будь-який солдат не буде задоволений усім. Зокрема тому, що він перебуває в умовах недостатньої поінформованості, а це породжує сумніви, запитання, створює напругу.

Також солдату завжди здається, що в нього недостатньо БК. Відповідно може настати ситуація, усі цього бояться на війні, коли просто не буде чим відстрілюватись. Це дуже небезпечно. Тому я завжди намагався стежити за тим, аби був достатній комплект, намагались закинути навіть трохи більше боєприпасів, аби хлопцям було спокійніше.

Це і моє власне невдоволення. Тобі дають задачу, яка може видаватись нерозумною, або навіть ідіотичною, але ти мусиш її виконувати. Це ясно, що також б’є по мотивації. Хоча це зовсім не означає,  що наказ поганий. Просто у певний момент ти можеш не розуміти повноти всього замислу.

Також у всіх на війні є підвищене відчуття справедливості. І будь-які мінімальні дії десь зачіпають, солдат відчуває, що щодо нього вчинили несправедливо, чи командування щось обіцяло і не виконало, то це також б’є по мотивації. Але, зрештою, всі до цього звикають, адже неможливо забезпечити усе.

Під час перебування на фронті ваша викладацька діяльність була на паузі. Чи не було думок вести пари онлайн?

Така можливість визначається безпосередньо тим, яку задачу ти виконуєш на фронті. Дуже впливає те, чи є час, технічна та фізична можливість.

Я тоді приїхав у село Новоукраїнка на Донеччині, де світла та зв’язку не було взагалі. Тому у мене не було можливості продовжувати викладацьку діяльність. По-перше, не було стабільного хорошого зв’язку, адже мені навіть не кожного дня вдавалось передзвонити додому. А по-друге – це час. Адже проводити заняття заради того, щоб проводити? Не думаю, що це було б доцільно.

До занять потрібно було б  готуватись, знаходити відповідний час. А я постійно був на рації, оскільки я – офіцер, і мене могли викликати у будь-який момент, якщо я не був безпосередньо на бойовій задачі. Тому я не міг сказати, що, умовно, завтра з 3 до 5 я буду вільний, тому зможу провести заняття.

Загалом я думаю, що це – хороший інформаційний хід, але не знаю, наскільки це може бути доцільно з точки зору якості. Адже очевидно, що якісь в такому випадку втрачається. Але в цьому є така своєрідна родзинка. Як на мене, то це неоднозначно.

Чи змінило вас повномасштабне вторгнення?

Змінило, беззаперечно. Служба в армії, зокрема участь в бойових діях, – це необхідність вийти за межі своїх можливостей, вийти з зони комфорту. Я точно знаю, що кожна людина здатна на більше, ніж вона про себе думає. Це, до речі, якраз і є частиною того, коли готують солдата, і він зазнає певного приниження. Мені спершу здавалось це дикістю. А потім я почав розуміти, для чого це потрібно. Це змушує людину вийти за межі і проявити якісь надзусилля, а на війні точно виникне ситуація, коли потрібно буде проявити ці надзусилля. Тому в цьому плані війна мене змінила, адже вона продемонструвала на моєму особистому прикладі, що людина здатна на більше, аніж вона може усвідомлювати.

З другої сторони війна проявляє справжню суть людини. На війні неможливо прикидатись, якщо ти береш участь у реальних бойових діях. Тут бути несправжнім, бути не собою неможливо. Тому в цьому плані війна – це можливість сформувати правильно свої пріоритети в житті. Ти розумієш, що сім’я, рідні – це реально важливо, а те, що ти раніше вважав своїми проблемами, – це таке, другорядне.

Хто ви зараз більше – викладач чи військовий?

Зараз – військовий. Навіть попри те, що у мене важка травма, я на етапі звільнення з війська і навіть уявити не можу, де б я міг зараз бути корисним в Збройних силах, все одно мене не покидає відчуття того, що це ще не кінець моєї війни.

Попри це я б хотів з часом повернутись на факультет, адже це – розкіш. Розкіш спілкування, розкіш інтелектуальних розмов, розкіш особистої поваги, розкіш постійного перебування в інтелектуальному тонусі, перебування в динаміці змін поколінь. Ну і плюс я – педагог, від цього нікуди не дітись.

Чи підтримували ви зв’язок із колегами з факультету, перебуваючи на фронті?

Зі мною багато колег підтримували зв’язок. Якщо чесно, я навіть був здивований, не очікував таких уваги та рівня підтримки, які я отримав від факультету. Тому їм, однозначно, велике спасибі. Були люди, які телефонували, писали, розпитували. Студенти допомагали зібрати кошти на необхідні прилади.

Я досі зберігаю усі листи, які мені написали на факультеті. Я перечитував їх і в мене є навіть фотографії, де я розклеїв ці листівки над місцем, де спав. Це було дуже приємно та цінно для мене, давало відчуття міцного тилу та однодумців, тому це теж такий особливий та приємний момент.

Чого б ви хотіли побажати від себе українцям?

Готуйтесь. Готуйтесь і тренуйте себе. Ми живемо в умовах війни і не знаємо, як ця війна може розвернутись.

В чому взагалі особливість війни? Що ніколи не можна на 100% прорахувати її наслідки. Якщо зараз хтось робить якісь прогнози, то для учасника бойових дій це видається нікчемним. Хоча війна – це значною мірою математика, і її прораховувати потрібно, але ніколи не можливо прорахувати усі фактори, які будуть впливати на перебіг.

Тому для людей, які живуть у воюючій країні, я просто рекомендував би готуватись, здобувати навики, такі як тактична медицина, принципи виживання, вміння виживати в екстрених умовах, які, дай Бог, не пригодяться. Вчіться визначати для себе пріоритети, щоб в критичних ситуаціях знати, що дійсно важливо, а на що не потрібно витрачати ресурс. Працюйте над собою, вчіться, готуйтесь. Ще раз кажу, дай Боже, щоб це не пригодилось, але краще бути готовим. Хочеш миру – готуйся до війни.

User Image
Вікторія Михаць
  • 0
  • 1403
Схожі інтерв'ю