Микола Ілійчук: Я думав, що добровольці вже закінчилися, але вони ще є | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
06 Лютого, 19:09
logo-black

Микола Ілійчук: Я думав, що добровольці вже закінчилися, але вони ще є

26 січня у Львові батальйон «Вовки Да Вінчі» відкрив рекрутинговий центр, щоб набирати до себе бійців. Сюди приходитимуть ті, хто хоче добровільно стати на захист України. Чи всіх беруть і які вимоги до кандидатів? На які посади шукають людей? Які найболючіші проблеми мобілізації в Україні і як їх подолати? Про це все LMN в ефірі проєкту «Погляд з Хмарочоса» поговорила з керівником львівського рекрутингового центру батальйону «Вовки Да Вінчі» Миколою Ілійчуком.

Хотілося би порівняти ситуацію, яка є загалом в країні з мобілізацією і у вас в рекрутинговому центрі? Я розумію, що зарано робити якісь висновки, бо ви тільки почали роботу у Львові, але чи можна говорити, що добровольці фактично закінчилися?

Ви знаєте, коли тільки це все починалося, то були такі думки… А люди мене здивували, бо є певний сегмент людей, які справді займалися чимось важливим протягом цих двох років. Це була, як якась певна сімейна діяльність, так і певна соціальна допомога. Наприклад, приходить чоловік і каже: “Тато воює, брат воює, була хвора мама і я мусив дивитися за сестричкою. Зараз все добре і я хочу долучитися до сил оборони”. І ти питаєшся його, друже, що тебе цікавить? Починаєш, звичайно, з того, може якісь тилові посади, а він каже “хочу на штурм”. Дуже багато такого є. Тобто раніше я думав, що добровольці вже закінчилися, але вони ще є, є певний оцей сегмент. Є люди, які на початку війни організували різні служби, волонтерські організації і в той момент вони розуміли, що крім них це ніхто краще не зробить. І зараз, коли вони відчувають, що на тому місці вони цей гештальт закрили і можуть робити щось важливіше, вони передають свої цивільні справи комусь, навчають їх і хочуть приєднатися до нас.

У вас є умовний портрет тої людини, яка до вас прийде і захоче воювати разом з вами?

Дуже різні ситуації. Портрет саме соціальний дуже різний, але мене він не цікавить. Неетично питатися в людини, чому вона не долучилася до сил оборони раніше. У кожного є свої причини, в кожного є свої думки і так далі. Мені важливо, що вона прийшла зараз і важливий її ментальний портрет. Коли я бачу мотивацію, коли я бачу, що людина не просто хоче допомогти, а знає як. Коли людина розказує про свої цивільні навички. Плюс деколи бувають моменти, коли дуже хороша фізична підготовка, така сукупна особистість приходить і ти розумієш – круто.

А що найголовніше: мотивація чи таки фізичний стан тощо?

Мотивація. Фізичну підготовку можна підтягнути, якійсь спеціалізації можна навчити, мотивацію ти ніяк не зробиш.

Які основні вимоги у вас до кандидатів? Які основні пункти, що людина може і має робити?

Основних пунктів, як таких, немає. Це все сукупність. Наприклад, якщо є в нас людина, яка розбирається в техніці, має численний досвід роботи, але в неї є якісь моменти по здоров’ю, я все одно буду розглядати її кандидатуру. Або, наприклад, є людина без досвіду, без нічого, але вона має мотивацію і хорошу фізичну підготовку, і хоче працювати в якійсь ударній групі, то ми навчимо… Ми не просто підбираємо, це взаємозв’язок між нами і цивільними. Ми можемо запропонувати посаду залежно від вподобань, цивільного життя людини, що їй би було цікаво. Раціонально оцінюючи її можливості, її досвід та навички. Людина яка служить у Збройних Силах України не обов’язково має бути штурмовиком. У нас складається така концепція, що 60-70% тилових посад забезпечують, щоб було все добре в тих, хто на безпосередній лінії зіткнення. Люди знецінюють свої навички, можливості, кажуть “та я буду путатися під ногами”. Нічого ти не будеш плутатися! Якщо зараз держава стане на правильні рейки в цій війні, ви знаєте хто найбільше буде затребуваний? Геймери! Все набагато простіше…

А чому геймери?

Бо зараз все має перейти на рейки ударних груп, на безпілотники, на fpv, на крила. Людський ресурс він не вічний, тим більше не вічний в нашій державі, тим більше не вічний із ворогом, який має таку чисельну перевагу. Тут тільки технологічно можна побороти.

Щоб ви сказали людині, яка першим аргументом каже: «От якщо я втрачу руку чи ногу, то державі потім буду не потрібен, я не хочу мати таке майбутнє»?

На сьогоднішній день з тим є проблеми. І це також правда. Нема установи, яка би на державному рівні переймалася саме історією цих військових. Зараз це лежить на плечах батальйону і на тих людям, яким не байдуже.

І в «Азову», і у вас вже є патронатна служба, тобто ви займаєтеся родинами, пораненими, ведете їх… Чим, окрім патронатної служби, особливий ваш батальйон? Чому краще йти до вас а не до ТЦК?

Я би не сказав, що патронатна служба аж так рекламує нас. Це повинно бути. Це має сприйматися зараз як нормальне явище. Не підрозділи характеризують, не структурні одиниці. Коли був живий Герой України Дмитро Да Вінчі Коцюбайло, йшли люди до нього. Основне, що ми переслідуємо – це цінність людського життя. І багато кому зараз цього просто вистачить. Всі розуміють, коли йдуть на війну, особливо коли йдуть на бойові посади, що вони можуть загинути. І багато є свідомих людей, які готові загинути, але вони хочуть знати, що вони загинули не просто так.

Щодо демобілізації. Мене цікавить ваша думка як військового, в якому вигляді вона необхідна? Це має бути 36 місяців чи менше?

Я не знаю чесно, що вам відповісти. Є моменти, які хотілося би, а є реальність. Якщо зараз через 36 місяців всі люди мають повне право піти і частина з них скаже, що “я хочу піти”, а хто буде воювати?

А як ви у себе в батальйоні вирішили питання з ротаціями? Бо людина мусить відпочивати, навіть якщо це воїн.

Знаєте коли відбувається ротація? Коли люди закінчуються. Все дуже просто. Коли в тебе нема ким воювати, тоді ти йдеш на ротацію.

Я розумію, ви бойовий медик, це трохи не до вас питання, але все-таки. Щодо ВЛК. Буквально вчора чула таку розмову, що чоловіку 45+, він теж дуже боїться повістки і каже: “Мені напевно навіть обмежену придатність не дадуть”, але в нього постійно щось болить. І в нього страх, що його просто кинуть фізично невитривалим в бій. Чи дійсно це є проблема?

Так. Проблема в людях. І це те, про що я говорив. Лікарі – це ті самі люди. На мою думку, людині, яка де-не-де може раз в тиждень послухала когось, ще щось, мала якусь приватну практику і тут вона вирішує долю військового, куди він буде йти, вона дуже абстрагована. Вона не переймається цим.

А може в них є якась вказівка зверху?

Яка вказівка зверху?

По кількості придатних.

А тут вказівки немає? (показує на серце – авт.) Скажіть мені будь ласка, чого кожну людину, яку я евакуював, кожну людину, чиє життя було в моїх руках, чого це моя особиста відповідальність? Чого моїх бойових побратимів, і тих кого я не знав раніше, когось з сусідніх підрозділів, чого я потім цікавлюся, як ці люди на наступних етапах? Бо це все сприймається особисто, це все залежить від людини. Людина, яка не орієнтується, яка ніколи в житті не бачила бойовий підрозділ, яка не знає, що людина, в якої два пальці тільки на правій руці і то вони погано функціонують, а її поставили навідником міномета, бо ВЛК пропустила. Людина, в якої серцева недостатність або багато протрузій, гриж, і ти відправляєш її на позиції і там вона просто копає і ця спина «ловить». На евакуацію такої на м’яких ношах треба четверо людей. Четверо людей ризикують своїм життям, щоб винести одну санітарну втрату, і це болить насправді. Бо люди, які сидять у цих ВЛК здебільшого некомпетентні взагалі. Вони виконують свою роботу від ранку і до вечора, і виконують саме по тих показниках, які їм дало МОЗ та інші. І ніхто не ставиться до цих людей так індивідуально, як ми.

А як так сталося, що у ВЛК опинилися суцільно некомпетентні люди, на вашу думку?

Не всі суцільно некомпетентні. Така склалася ситуація, судити її, чого так склалося, я не думаю, що в мене є право.

Який вихід з ситуації? Міняти всіх працівників ВЛК?

Це так не буде. А на кого поміняєте? Найшвидше це, напевно, змінювати протоколи.

І останнє питання. Ухилянти часто аргументують своє небажання йти воювати всюдисущою корупцією. Що “я не хочу воювати за таку державу, де корупція далі процвітає, в тому числі корупція в ТЦК і ВЛК”. Чи все-таки треба розділяти: корупція – це про державну систему, війна – це не про державу, а про землю свою?

  • Я постараюся зараз відповісти вам на це питання на своєму прикладі. Я знаю, що в державі корупція, я знаю, що багато що не працює, я знаю, що не вистачає озброєння, я знаю, що нас менше, знаю, що політика була неправильною, знаю, що в нас загинули одні з кращих моїх побратимів, а зараз тільки доходить до мобілізації засуджених. А з тої сторони все, що було найгірше вони вже знищили, а зараз там просто пішли свідомі люди, які прошиті тою політикою. Я це все знаю, і що? Так, така складна ситуація, ми в ній опинилися. Не нам вирішувати зараз, чого так сталося, пізно. Треба було думати, коли ходили на вибори. Треба було думати не про те, чого так влада робить, треба було кожен ранок думати, а що ти зробив для цієї держави. Треба було думати “а чим я можу бути корисний”. І зараз коли я це все розумію, і що? І все одно це треба робити. Коли командир приходить і каже “хлопці, буде тяжко”. Нема, нема, нема і … просто розділюється колектив. Це здебільшого не про наші підрозділи. І завжди будуть люди, які поведуть за собою, які скажуть “ну нема та й нема, пішли”. Я це все знаю і є багато людей, які це все знають. І просто зараз на це все пеняти, ну перестаньте, хлопці, ну про що йде мова?! Воно не буде краще доки ти не почнеш починати це з себе!

 

Розмовляли Юлія Аронова, Маряна Пєцух

 

Відео версію розмови дивіться на youtube-каналі LMN

 

User Image
Юлія Аронова
  • 0
  • 263
Схожі інтерв'ю