Акторство і війна. Здавалося б, що може бути спільного? Про те, життя показало нам, що у важкі часи, коли на рідну землю ступає ворог, наші люди сміливо залишають своє цивільне життя і відправляються на фронт. Сьогоднішній наш Герой – це актор та режисер львівського театру імені Марії Заньковецької, який в перший місяць повномасштабного вторгнення приєднався до лав 103-ої бригади ТрО, щоб захищати рідну землю. Про театр під час війни, виставу про жінок на війні та труднощі адаптації у цивільне життя після фронту ми поговорили з Назаром Павликом.
Коли і як ви доєдналися до лав Збройних Сил України?
До лав Збройних Сил України я доєднався в перший місяць повномасштабного вторгнення. Було не так просто потрапити туди, оскільки я був не придатним до військової служби, а довелося проходити комісію. Мене кілька разів виганяли з військкомату. Однак, в кінці першого місяця мені вже вдалося потрапити до лав 103 бригади.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, як почався цей день у вас?
Почався він з того, що серед ночі включилося світло, мене розбудила дружина і сказала, що війна почалася. Десь так майже як у всіх. О 5 ранку. На другу ніч я дружину і дитину забрав у село на Франківщину, а сам вернувся назад. Ми зразу ж почали організовувати волонтерський центр у театрі і паралельно почали шукати спроби що робити, тоді було багато списків, всі кудись записувалися, попасти в бригаду кудись на навчання було доволі тяжко. Десь тижні два ми постійно волонтерили, паралельно намагаючись знайти шлях потрапити у військо.
Скажіть будь ласка, наскільки мені відомо, ви були на передовій?
Ну як на передовій, передова це крайній окоп, туди теж доводилося заїжджати. Я був водієм гранатометником, наша основна робота це було забезпечення довести все, привезти все, забрати, евакуювати… Дуже багато різних завдань, де потрібно кермувати, це і вантажні автомобілі, і БК, забирати і на пряму доставляти людей на позиції, словом все, що необхідно.
Під час служби вам було присуджено премію за виставу. Можете розповісти про цю виставу та нагороду?
Ще до повномасштабного вторгнення ідея цієї роботи спершу була в актриси, її дуже зацікавило і вона хотіла розкрити тему жінок на війні, бо тоді ще за час АТО ООС ця тема взагалі не була розкрита. І вона знайшла вирізки різні з Facebook, статей з розповідями жінок-снайперів, жінок-добровольців, жінок, які воюють на фронті, і ця тема мене зацікавила. Ми почали шукати і один з уривків це був Валерії Бурлакової “Життя P.S.”. Я зачепився, потім ми знайшли книгу і я зрозумів, що саме це і буде матеріалом. І так з маленької ідеї народилася ціла вистава. Ця вистава ще йде і досі. І рік тому вона отримала премії імені Богдана Хмельницького за найкраще втілення військової тематики у театральному жанрі, що було доволі приємно і радісно.
Це була ваша перша режисерська роль?
Так, ця вистава одночасно була моєю дипломною роботою, тому що я до того займався акторською професією постійно, а на той момент я вже закінчував режисуру, другу вищу в Карпенка, і це по суті був і мій дебют на професійній сцені як режисера, і дипломна робота, і пізніше вона ще й була нагороджена цією премією.
Чи співпрацювали ви з театром під час служби?
Дуже мало. Я пам’ятаю ми готували вірші для якоїсь вистави, ми записували їх з фронту. Дуже приємною річчю було перше Різдво, ми з хлопцями зробили вертеп і тоді відеозаписи з нашою колядою рознеслися, завірусилися, щось там по 4 мільйони переглядів було. Це було дуже дивно, бо ми не очікували такої реакції. Люди собі зняли і це просто рознеслося неймовірно. Напевно вертеп і був чимось таким наближеним до моєї основної професії, бо все решта в основному – це бруд, холод і війна.
Ви зараз повернулися до театрального життя чи ви продовжуєте співпрацювати з бригадою?
Зараз я демобілізований. Мене демобілізували близько трьох місяців тому. Я служив пліч-о-пліч зі своїм рідним братом. Брат на жаль загинув, і після цього мене демобілізували, оскільки я останній чоловік у сім’ї і це закон 8009. Після того я трохи оговтався і ось зараз повернувся до театру. Безперечно я постійно на зв’язку з побратимами і часто мене тягне повернутися на фронт. Так що це можливо і не закрите питання, бо доволі не просто, мені здавалося, що набагато простіше повертатися назад, насправді ні. Це дуже складно.
Ви маєте на увазі, що насправді після війни в цивільному житті важко адаптуватися?
Між цим всім дуже сильний розрив. Тебе дуже сильно змінюють всередині всі ті речі, які ти бачиш. Відчуття життя, відчуття справедливості, відчуття правди. Рівень спілкування між людьми на фронті. Там практично немає лицемірства, сарказму, якихось недомовленостей. Там все дуже просто, прямо і відкрито. Щиро. Там люди щиро люблять і щиро ненавидять. А коли ти повертаєшся в цивільне життя, після довгої такої паузи, розумієш, що доволі тяжко починаєш спілкуватися з людьми. Ти настільки яскраво починаєш відчувати цей розрив ніби способу спілкування цивільних і військових між собою, це є великою проблемою адаптації.
Випробувавши себе в ролі режисера і актора, що вам більше до душі?
І те, і те. Хоча дві дуже близькі, але дві різні професії. Я продовжую грати, я продовжую працювати актором просто. Паралельно, це вже моя третя професійна постановка, мене завжди тягнуло до режисури, я довго до цього йшов. Вже працюючи актором я поступив на режисуру. Мені вже було 28 мабуть, тобто на той момент я вже більше 10-ти років працював актором. Це був такий до режисури довгий шлях. І одне другому геть не заважає насправді.
Як вас змінила повномасштабна війна?
Вона дала набагато чіткіше розуміння пріоритетів і цінностей в житті. Наприклад зараз моя дружина і мій син є для мене найважливішим, і жодна річ не може стати вище сім’ї. Ні театр, ні режисура, ні гроші, нічого. Сім’я є на першому рівні. Якщо до того ми могли сваритись через якісь речі, бути близькими до якоїсь критичної ситуації, то зараз такі речі навіть в голову не приходять. Настільки переоцінюєш те, що в тебе є і усвідомлюєш, що багато речей, які ти вважав важливими, вони насправді набагато менш важливі. А ті речі, які ти вважав звичними і не надавав їм такої ваги, ти починаєш переоцінювати і розуміти що вони важливіші за все. Що в тебе перед очима було золото, яке ти міг інколи не цінувати. Це мабуть найважливіше.
Ви розповіли про Різдво на війні, а чи могли б ви розповісти про ще якийсь свій цінний спогад з війни?
Напевно міг би, але я почну розказувати неприємні і страшні речі, які я не хочу розказувати, бо це напевно єдиний світлий спогад за весь цей час. Так, звичайно, світлими спогадами є мої побратими. На жаль, багато кого з них вже немає. Тому воно так перемішується і про це не дуже хочеться говорити, бо воно починає тебе… І ще є така річ, звідки виростає цей розрив. Мені чомусь складно про це говорити з людьми не військовими, про якісь наші військові спогади. Я не знаю чому так, це напевно частина цієї всієї адаптації. Туди не хочеться повертатися думкою в минуле, бо світлого там, на жаль, нічого немає…
Зовсім, нещодавно в театрі Заньковецької представили прем’єру комедії “Тюбік”, режисером якої є Назар Павлик. Це діалог чоловіка та жінки, які стоять перед вибором, коли війна прийшла в їхнє життя. Головний актор вистави, як і режисер, служив у лавах ЗСУ.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
