90 років життя, які розповідають про Україну: спогади пані Марії про Великдень і віру
Її звати Марія Палій. Зараз жінці 90 років і вона народилася напередодні Другої світової війни. Пані Марія пережила депортацію до Сибіру, втратила братів, повернулася в зруйнований дім, жила у часи, коли за віру сварили і забороняли ходити до церкви – і все ж вона щороку пекла паску та розповідала своїм рідним, що ж таке Великдень. Сьогодні у неї є діти, онуки і восьмеро правнуків. Вона каже, що дуже щаслива. Але її тодішній Великдень асоціювався не зі щастям, а з місцем, де цього щастя не існувало.
Я сідаю поруч і прошу розповісти про Великдень у дитинстві. Це питання звучить просто, але відповідь одразу змінює тон розмови. Вона не згадує паску. Не згадує родину за столом. Не згадує церкву. Вона починає з дороги. З Сибіру. І я розумію, щоб почути про її Великдень, спершу треба пройти разом із нею життя.
“Моє дитинство пройшло у Сибірі. Нас вивезли у 1940 році. Мені було чотири роки. Мама, тато, два брати та маленька я. Михайло (брат) був старший, але як нас привезли, він прожив сорок днів і помер. Тато похоронив його там у лісі”, – згадує пані Марія.
Її історія – це не спогади, які з’являються поступово. Вона говорить рівно, ніби давно змирилася з тим, що це частина її шляху, але навіть у свої 90 років пам’ятає найменші деталі жахливого дитинства.
“Там не було що їсти. Ми мали тільки сушені гриби. І більше нічого. До Льодовитого океану було 40 кілометрів. Я бачила тих людей, що їздили на оленях. Ніякого Великодня там не було”.
Коли їх відпустили і вони все ж наважилися їхати назад – це не було поверненням. Це був ще один етап боротьби. Я слухаю її і думаю про те, як часто ми говоримо слово «дорога» і як по-різному воно звучить у різних історіях. Для старенької пані Марії – це розлука з батьком, невідомість і довге очікування.
“Коли нам з Сибіру дозволили їхати, тато казав, що ми будемо повертатися в Україну, додому. Ми зупинилися у теперішній Луганській області, тому що тата заарештували на примусову роботу. Ми поселилися в однієї сім’ї, в якої не було дітей, і вони дуже гарно до нас ставилися”.
А потім говорить про одну деталь – маленьку, але дуже точну. Не про традицію. Про відчуття.
“Коли було якесь свято, я не пам’ятаю чи то було Різдво чи Великдень, ми з татом пішли до якоїсь хати, там було багато людей і нам з братом Іваном дали по ложці якоїсь каші з цукерками. Вона була така смачна, що я хотіла ще, але більше не можна було. Тато продовжував працювати, а ми чекали”, – розповідає пенсіонерка.
Війна закінчилася. Знову дорога. Знову невідомість. Сім’я пані Марії вирішила повернутися назад, у Тернопільську область, звідки вони були родом.
“Коли війна закінчилася, ми повернулися назад додому у Тернопільську область. Ми прийшли, а там поле. Просто поле. Нічого більше. Одна криниця…Ми так сіли на неї і почали думати шо робити, бо ми лишилися на дворі. Недалеко був костел, а біля нього хата, де мешкав священник. Відправи там не було, але костел стояв. І то ми жили там…Миші, щурі, але ми виживали”, – каже пані Марія.
Далі пенсіонерка розповідає дуже невпевнено, каже, що багато чого не пам’ятає. Вони переїхали у Львівську область, бо татові запропонували там роботу. Він будував будинки, які стоять дотепер, школу…
“Я пішки ходила до нього. Деколи там залишилася. Потім познайомилась зі своїм майбутнім свекром, він в гарних стосунках був з татом моїм. Дав нам площу для хати. А потім я вийшла заміж за його сина. Народила дітей. І ми почали жити якось…”.
Становлення вже її власної сім’ї припадає на правління радянської влади.Це ще інша реальність, але теж не про свободу. Я питаю про Великдень у той період і вона відповідає коротко, без зайвих слів.
“Ну нам не дозволяли ходити до церкви, якщо це бачили то кликали до колгоспу і сварили. Але ми все одно ходили тайком і святкували. Церкву могли закривати, але священник все одно святив паски”, – пригадує пані Марія.
У цей момент у її розповіді з’являється тепло і посмішка на обличчі, якої не було весь цей час. До кімнати заходить одна із її внучок і запитає чи в нас все добре, на що пані Марія відповідає, що так. Вона одразу посміхається і запитує свою бабусю чи та вже розповіла про паски, які пекла, прикрашаючи їх тістом. Ірина(внучка пані Марії) каже, що ці паски були найкращими у її житті. Пані Марія засоромилася. Відповідає, що “та звичайні були паски”. Ми говоримо про наповнення їхнього кошика і ті самі “особливі” паски.
“Я пекла паску в маленьких горнятках. Давала багато яєць, щоб була жовта і багато цукру. Робила зверху цвіточки(ред. квіточки) з тіста. А писанки робила так: воском писала «Христос Воскрес», малювала різні листочки, тоді фарбувала, зчищала віск і залишався білий узор”.
Після розмов про паски і писанки стає зрозуміло, що для неї це не просто традиція. Я думаю про те, звідки це в ній? Звідки така віра у те, що так довго забороняли? Звідки така “впертість” триматися за своє, навіть тоді, коли це не заохочували і не підтримували? І вона сама дає відповідь.
“Коли мій тато працював у Щирці на будівництві, туди часто приходила якась жінка, не знаю хто вона, але вона багато курила. Тато казав, що вона робила сигарети з листків якоїсь книжки і він один раз побачив, що це Євангелія. А мій тато був дуже віруючим чоловіком і він попросив в неї забрати ту книжку і відніс кудись на реставрацію. Ну і та Євангелія була потім в нас. Її почала читати моя мама і розказувати мені за Ісуса Христа, за його Воскресіння, тощо”.
Пані Марія пригадує один дуже моторошний момент, який виявився через кілька років пророчим.
“В тій Євангелії мама читала за квітку чорнобиль. Там писало, що колись вона виросте дуже великою, чорною і всі люди помруть. Так і сталося потім, коли у 1986 році вибухнула Чорнобильська АЕС. І де зараз та Євангелія – я не знаю. В якийсь момент вона просто зникла, або її вкрали…”.
Я слухаю її і думаю про те, як багато в її житті було речей, які вона не могла контролювати. Її вивезли – вона була дитиною. Вона втратила будинок – і не могла нічого змінити. Вона жила в час, коли віру забороняли , але не могла перестати вірити. І водночас – у всьому цьому є щось дуже просте і дуже сильне. Вона не боролася гучно. Не доводила. Не пояснювала. Вона просто жила і не відпустила те, що для неї було важливим.
Сьогодні її історія звучить інакше. Вона говорить про родину. Про дітей. Про правнуків. І про те, що тепер вона може святкувати відкрито і що найголовніше у її 90 років – вона безмежно щаслива.
“Я тепер дуже добре живу. Я щаслива. У мене є діти, внуки і вже вісім правнуків. Я дуже щаслива, що можу святкувати Великдень та й інші свята, і що ми всі завжди збираємося разом”.
Вона робить паузу, починає плакати і знову повторює, що дуже щаслива.
Я виходжу після розмови і ще довго не можу позбутися цього відчуття, що ніби почула не просто історію однієї людини, а цілий відрізок часу, який пройшов крізь неї. Думаю про те, що в цій старенькій пані Марії звучить не тільки її історія життя, а історія цілої України, яку виганяють з дому, ламають, змушують мовчати, намагаються позбавити пам’яті й віри.
Але вона не зникає.
Вона залишається – у родинах, у простих речах, у традиціях, які передають далі, навіть тоді, коли це небезпечно чи заборонено. У пасці, яку печуть щороку. У словах, які колись читали пошепки і у пам’яті, яку неможливо стерти. І, можливо, саме тому вона щоразу повертається. Тихо і вперто. І точно настане момент, коли Україна буде щасливою, як і моя героїня, 90-річної пані Марія.
“Тривоги майже щодня”: жінка з Львівщини розповіла, що зараз відбувається у Дубаї
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
