Через два місяці після поранення купив трактор: як фермерство допомогло ветерану з Городоччини повернутися до життя

Сьогодні, 19 червня в Україні відзначають День фермера. Це не лише нагода розповісти про працю на землі, а й про нові шляхи, якими йдуть люди після війни. Один із таких — Ігор Сабадаш. Учасник АТО, ветеран російсько-української війни, який воював у складі 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Після важкого поранення й тривалої реабілітації він повернувся до рідної Мшани, де розвиває власне господарство. Його «Еко-Ранчо Сабадаш» стало не лише справою життя, а й місцем сили — для побратимів. Про це він розповів LMM.

24 лютого 2022 року. Дружина розбудила його зранку — і він одразу зібрався. Каже, що був готовий, бо ще за два дні до початку вторгнення зібрав наплічник: «Відчував, що так буде».

Під час служби у складі 24 ОМБр найбільш трагічним днем для нього стало 29 квітня 2022 року. У селі Оріхове на Луганщині Ігор отримав три поранення впродовж одного дня.

«Перша вибухова хвиля контузила. Груди зійшлися, легені злиплися — не міг дихати. Вибрався з окопу, за мить — знову сильне поранення. Потемніло в очах, тіла не відчував. Потім отямився — бачив на одне око. Поруч був хлопець, я прикрив його тілом. Коли прийшли рятувати, його перемотували, а мене — ні. Думали, що мертвий: вся права сторона була розірвана. І коли ще одного побратима перев’язували, просто переді мною прилетів ще один снаряд. Тому хлопцю розірвало обличчя», — згадує Ігор.

Від остаточного удару врятував бронежилет. Побратими витягували його під обстрілами, кілька разів. Далі — шпиталь, кілька складних операцій, реабілітація в Польщі. Прогнози лікарів були невтішні: відірваний суглоб, перебитий нерв у нозі, пошкоджений променевий нерв. Він не міг ходити й не володів рукою.

«Рука просто висіла. Але минуло півтора року — і вона почала підніматися. Лікарі кажуть, що це завдяки постійній фізичній роботі. М’язи компенсували рух. Робота — найкраща реабілітація», — розповідає він.

Ще під час лікування в лікарні Ігор вирішив: попри все, повертатиметься до землі. Поштовхом стали розмови з побратимами, які теж мали свої господарства.

«У палаті зі мною лежали хлопці, що займалися фермерством. Ми багато говорили про це. Я тоді подумав: якщо не працюватиме права рука чи нога — перероблю трактор під себе. Але головне, що маю куди рухатися, є заради чого жити. Так і вирішив купити трактор», — пригадує Ігор.

Рідні його підтримали. Попри поранення і ще дуже слабкий стан, він із дружиною поїхав за технікою вже через два місяці після поранення — 3 червня 2022 року.

«Я був тоді ще на кріслі колісному, навіть сам не міг на ньому їхати. Але ми поїхали купувати трактор. Дідусь, що його продавав, подивився на мене і каже: “Що ти собі придумав?” До повномасштабної війни я вже займався фермерством, але після поранення… Це стало моєю найбільшою реабілітацією», — каже Ігор Сабадаш.

Сьогодні на «Еко-Ранчо Сабадаш» — понад 120 голів великої рогатої худоби, свині, 15 коней. Коні — більше для душі: для дітей, дружини, побратимів. Сюди приїжджають ветерани з реабілітаційних центрів Львівщини — «Superhumans», «Галичина», а також діти з ДЦП. Тут є простір, тварини, відновлення.

«Природа, спілкування з тваринами — лікують. Побратими раділи: верхи поїздити, коня погладити, покататися на квадроциклі… Ми смажили шашлики, варили бограч, просто говорили. Це дуже потрібно — і мені, і їм», — каже Ігор.

Однак для повноцінної роботи бракує інфраструктури. Зокрема — критого манежу.

«Міський голова Городка, Володимир Ременяк, приїхав до нас і спитав: що потрібно? Я відповів — критий манеж. Бо у дощ чи сніг ми не можемо працювати на повну. Плануємо, що наступного Великодня він уже має стояти і ми будемо повноцінно працювати та допомагати людям», — ділиться підприємець.

Життя Ігоря розділилося на «до» і «після». Дві молодші доньки з дружиною тимчасово за кордоном, старша — поруч, вона обожнює коней. Її підтримка додає йому сил. Як і народження найменшої донечки — 8 лютого цього року.

«Я втратив цінність у речах, які колись здавалися важливими. Тепер знаю: головне — бути поруч із родиною. А ще постійно повторюю побратимам: не можна опускати руки. Треба працювати», — наголошує Ігор Сабадаш.

На завершення додає: «Ми з родиною віримо, що в нашій державі все зміниться на краще і війна закінчиться. Тоді ми знову будемо разом і працюватимемо на землі. Вони — мій головний стимул займатися всім цим».