“Я не могла повірити, що росія посміла піти на Київ”: історія жінки-військової, яка маючи дитину, пішла захищати Україну

День матері – це свято, коли ми вшановуємо та вітаємо найважливіших людей в нашому житті – наших матерів. Але є група жінок, які заслуговують на особливу увагу в цей день – це жінки-військовослужбовці. Бути жінкою-військовою і матір’ю одночасно – це велика відповідальність. Поряд із ризиком за власне життя на війні вони змушені переживати й тривалу розлуку з дітьми. Ці жінки зіткнулися з викликами балансу між службою, вихованням дітей та власною душевною рівновагою. Вони є джерелом натхнення для багатьох, показуючи, що сила, витривалість та любов можуть існувати разом.

LMN поспілкувалася з військовою 103-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Ольгою Біщук, яка до служби працювала у медіасфері Львівщини, також є членкинею Першого жіночого ветеранського простору “Рехаб“, допомагала ветеранкам та займалась громадською діяльністю. Ольга, будучи матір’ю, пішла захищати нашу країну від ворога. Жінка розповіла LMN, чому бажання захищати Україну виявилося сильнішим, ніж бути поряд з дитиною.

“У мене один син Віталій, зараз йому 19 років. Мотивація одна – захистити країну від ворога. Мене в середині все розривало, я не могла повірити, що так сталось у нас, що росія посміла піти на Київ. Насправді моє рішення було ще у 2014-му піти, але тоді мій син був ще надто малий і я не хотіла його залишати. Я довіряю своєму сину, я знала,що зараз він сам справиться, хоча він не сам, він із нашою Діною (вівчарка – авт.)”,- говорить Ольга.

Військова каже, що син був перший, з ким вона обговорила це питання.

“З його боку було повне розуміння та гордість за маму. Віталік в мене самостійний хлопець, він добре знає, що таке зло та що таке добро. В нього закладені правильні цінності та пріоритети. Зрештою, він залишався не сам, звісно у мене є родичі та друга його сім’я – це Бойовий гопак. Вони завжди підтримують один одного. Син вже був підготовлений, тому що він так вихований. Є різні ситуації і їх потрібно приймати, вчитись робити те, чого ніколи не робив. Наприклад, готувати самому собі їжу. Він прекрасно справляється сам зі всім. Звісно, я постійно на зв’язку. Це не кожен день, але при першій можливості ми спілкуємось. Він завжди мені пише або дзвонить, коли йому потрібна допомога”- розповідає доброволиця.

Коли прощалися з сином, емоції були одні – це шок від того, що робиться, розповідає Ольга. І їй, і йому, хотілось будь-чим допомогти країні (він одразу почав волонтерити).

“Звичайно, був й страх, що буде далі, але потреба у швидкій перемозі, ще тоді так думали, витісняли увесь негатив. На початку поки я була у Львові, ми списувались як тільки починалась тривога. Я дуже переживала, щоб він був в укритті. Це був сильний страх та тривога за сина”, – ділиться військова.

Ольга радить всім жінкам, які хочуть воювати, йти й реалізовувати своє рішення. Єдине, щоб не залишали малих дітей, хоча б, щоб їм було 16 років. В цьому віці дитина майже вже сформована, і психіка, і фізіологія, тощо.

“Ви самі вже побачите, чи зможуть вони бути самостійні без вас. Але, звісно, якщо це непереборне бажання й у вас в середині просто все кипить, то шукайте, з ким залишити дітей. Важливо, з ким вони залишаються. Це має бути людина, якій ви довіряєте і вже тоді ідіть на війну. Кожен з нас тут дуже потрібен. Кожна людина, не важливо жінка це чи чоловік, наближає нашу перемогу”, – наголошує Ольга Біщук.