«Я писала росіянам щодня, щоб дізнатись хоч щось»: історія пошуку та повернення полоненого танкіста Олега Лозикова

10 червня 2025 року командир танка, молодший сержант Олег Лозиков вийшов з російського полону. Він провів у неволі 44 дні — після підбиття танка на Донеччині. А вже 10 липня завершив реабілітацію у Немирові. Його історію розповідає сестра колишньої дружини Вероніка, яка шукала його самотужки: через Telegram-групи, коментарі під відео, листування з росіянами. Вона знайшла відео з Олегом серед тисяч інших, писала адміністраторам каналів і навіть відповідала на провокації, щоби отримати бодай крихту інформації. І таки добилась його повернення. В інтерв’ю — як небайдужість однієї людини стала сильнішою за бюрократію та мовчання, попри офіційний статус «безвісти зниклого».

– Олег родом із села Широке на Дніпропетровщині. Проживав близько року як ВПО у Львові з моєю сестрою у нас — тоді вони ще були разом. Навесні 2024 року поїхав до мами на Великдень, але в Кривому Розі його забрали ТЦК і мобілізували. Хоча Олег мав пластину в голові, військово-лікарська комісія визнала його повністю придатним до служби.

Він потрапив до 157-ї єгерської механізованої бригади, служив на Донецькому напрямку, неподалік Тарасівки як командир танка. Звання мав молодшого сержанта.

– Їхній танк підбили. Двоє побратимів вибралися, а Олег отримав контузію і, почувши українську мову, пішов у тому напрямку. Але то була пастка: росіяни заманили його голосом українця, що воював на їхньому боці. Його схопили у районі Тарасівки, звідти повезли до окупованого Донецька, а далі — вглиб росії.

– Ні. До 25 квітня він щодня писав мені в соцмережах. А тоді — тиша. Я одразу зателефонувала його побратимам. Вони сказали, що Олег пішов на завдання й не повернувся. Вважали, що загинув у танку.

Але в суботу ввечері хтось увімкнув його телефон. Повідомлення доставились, але ніхто не відповідав. У неділю вранці я подзвонила командиру — він припустив, що хтось заволодів телефоном, а тіло Олега згоріло. І вже після обміну Олег розповів, що тоді, коли він вибрався з палаючого танка, то впав на землю, де пролежав невідомо скільки часу без тями. Отямився від свисту куль і намагався встати, але щоразу падав. Виявляється, це він вночі включив телефон, але від контузії не зрозумів як його розблокувати. Далі я говорила..з включеним телефоном попрямував в школу, почувши українську мову. 

– Олег казав, що «облітав пів росії». Його возили з місця на місце: і Москва, і Таганрог. Це були місця утримання полонених. Кожного дня допитували, питали як попав на фронт, що він робив. На нього реагували нормально, певно не знущались саме через криворізький суржик. Принаймні він каже, що не знущались. Емоційно він повернувся нормальний. 

Фізично не змушували працювати, але морально тиснули — забороняли розмовляти між собою, змушували співати гімн росії, читати російські книжки. Увесь день — сидіти. Говорити між собою забороняли.

Їжа лише каша без м’яса. Медичну допомогу надали мінімальну: бинти і знеболювальні. У нього були сильні опіки на руках, адже він горів у танку, пальці досі не працюють повністю.

За словами Олега, перед обміном ставлення росіян різко змінилося — стали «добрі», просили не розповідати правду про умови утримання.

– Я натрапила у Facebook на групу родичів безвісти зниклих із 157-ї бригади. Написала жінці, яка теж шукала чоловіка — і виявилось, вона вже спілкувалась із росіянами. Вони підтвердили, що її чоловік у полоні.

Вона дала мені посилання на Telegram-канали, де росіяни викладають відео з полоненими. Я довго гортала і раптом побачила відео з Олегом. Це було справжнє щастя, адже далеко не кожного полоненого вони публікують.

Я одразу почала писати в коментарях, бо вони неправильно вказали його прізвище. Потім адміни почали відповідати мені відписувати і я написала в особисті. Чомусь — і досі не знаю чому — вони не брехали. Казали правду про його стан.

Отож в неділю в обід я вже спілкувалась з москалями. Лише повідомила їм, що Олегу – цивільна дружина. Вона запитали у мене чий Крим, і щоб не завдати шкоди швагру, я відповіла, що вже давно росії. 

– Ні. Росіяни вимагали гроші, щоб я поговорила з ним. Я не платила — сказала їм, що «не поведусь». Але слідкувала за всіма оновленнями. На одному з відео здалось, що в нього немає руки — я знову написала, і мені відповіли, що рука обпечена, а його загальний стан нормальний.

За весь час в полоні його інтерв’ю виставляли двічі. Але особисто мені жодного разу не надсилали ні фото, ні відео, хоч я просила і дзвонила щодня. Мої дзвінки вони збивали, а на повідомленні інколи відписували.  

– Я написала десятки заяв: у СБУ, до Координаційного штабу, в Червоний Хрест. Знайома, яка служила в АТО, допомогла правильно оформити документи.

Спершу я повідомляла, що він безвісти зниклий. Після побаченого відео — що він у полоні. Надсилала запис, де Олег сам називає свої дані. Бо якщо родич не подає запит — статус не змінюють.

Я ходила до всіх, куди можна. Врешті-решт українська сторона надіслала запит до росії про підтвердження його полону. Але до самого обміну його статус лишався «безвісти зниклий».

Це важливо: коли військовий у полоні, родина отримує лише його зарплату. А якщо «безвісти зниклий» — ще й бойові.

– Перед обміном росіяни передали мені через Олега, що «ваша дружина чокнута». Я від них не відставала. 10 червня мені зателефонували з Координаційного штабу та повідомили, що Олег уже в Україні.

Наразі до 7 серпня в нього відпустка. Далі — госпіталь та лікування. В організмі багато уламків: у хребті, тазу, зап’ясті. Йому потрібна операція.

Другу частину інтерв’ю з військовополоненим Олегом читайте згодом на LMN.