“Кожного 27 числа місяця я згадую, як посадила дітей перед собою і сказала, що тато загинув”,- дружина полеглого Героя Володимира Кушпіта

Володимиру Кушпіту було всього 37 років. Він мав все – сім’ю, улюблену роботу та численні хобі. Чоловік планував майбутнє з дружиною, хотів виховувати дітей, хотів жити. Хотів, але не встиг. Його життя забрала війна.

Дружина Володимира Марія Кушпіт поділилася з LMN спогадами про життя та важку втрату чоловіка, а побратими розповіли про його хоробрість та витримку на війні.

Володимир народився 29 травня 1986 року у Львові, де проживав з сімʼєю. Навчався у Львівському інституті банківської справи за спеціальністю облік і аудит. Закінчив його з червоним дипломом. Працював торговим представником львівської пивної компанії і ніколи не мав стосунку до військової справи.

“8 серпня 2010 року нас познайомили спільні друзі. Ми ходили разом гуляти. Він мені здався дуже спокійним хлопчиною, симпатичним, скромним. Після цього знайомства ми обмінялися номерами і вже з того часу спілкувалися. Завжди довго розмовляли по телефону і побачили, що у нас дуже схожі характери та однакові життєві цінності. Ми дуже швидко зрозуміли, що це – наша доля. Зустрічалися буквально три місяці. Якось одного прекрасного вечора він приїхав. Ми сиділи, говорили про майбутнє і вирішили, що треба одружуватися. Ми розуміли, що бачимо себе як сім’я. На той момент мені було 20 років, а йому 24. Вже на заручини в листопаді 2010 року він подарував мені колечко”,- пригадує пані Марія.

З того часу пара почала планувати весілля. Воно відбулося 10 серпня 2011 року. Була дуже гарна погода та близько 160 гостей. Все пройшло так, як планували молодята. А вже у жовтні 2011 року у них народилася донечка Софійка.

“Імʼя ми обирали разом і довго не думали. До самих пологів ми не знали, що у нас буде дівчинка, бо на УЗД ніколи не було видно статі. Володимир був присутній на пологах, першим побачив донечку і взяв на руки. Він дуже багато допомагав мені і старався, завжди шукав причини, чому вона може плакати. Хоча приїжджав з роботи втомлений, але завжди включався в процес”,- каже жінка.

4 лютого 2013 року в подружжя з’явився син Ростислав. Володимир обирав ім’я самостійно. Він хотів, щоб воно було мужнє.

“Коли діти вже пішли в садочок, він їх забирав. Ми ходили на прогулянки до лісу пекти картоплю, збирати гриби. Володимир дуже любив дерева і Ростик завжди допомагав йому садити. Він розказував сину, які там будуть плоди. Чоловік завжди залучав їх до якихось спільних справ. Навіть коли вже мобілізувався, в них були окремі чати, де з малим він грав у шахи онлайн, а дочкою були спільні інтереси в малюванні, вона йому надсилала фото своїх малюнків. Тато завжди її хвалив. Його звʼязок з дітьми був дуже сильний. Відколи вони стали свідомі, він вклав в них дуже багато цінностей. Чоловік завжди їм казав, щоб вони розвивалися та дізнавалися більше інформації. Записував їх на різноманітні гуртки, щоб вони визначилися, що їх більше цікавить. Завжди казав, щоб займалися улюбленою справою та побачили світ. Були доброзичливі, дружні між собою і щасливі у своєму майбутньому”, – розповідає дружина Героя.

Про можливість початку повномасштабної війни Володимир і Марія не вірили. Тривожних рюкзаків не складали, проте за всіма новинами слідкували. Розуміли, що щось буде відбуватися, але навіть уявити не могли, що буде така біда.

“Зранку, 24 лютого 2022 року, я прокинулася, а чоловік вже не спав з ночі. Він сказав мені, що почалася війна. Я подумала, що він жартує чи просто має поганий настрій. Я одразу включила телевізор. Паніки не було. Ми поснідали, почали вибирати потрібні речі і купили продукти. Через декілька днів поїхали всі разом в село Великі Глібовичі до моєї бабусі, пробули там близько двох місяців. Володимир весь цей час був з нами. В нас з ним була одна розмова приблизно у квітні-травні 2022 року, де чоловік сказав, що якщо прийде повістка, то він піде. Я думала, що повістка не прийде, бо до кінця року має війна закінчитись, і всі воїни повернуться в свої родини.”,- говорить пані Марія.

Вже перед Новим роком, 27 грудня 2022 року, чоловікові прийшла повістка, яку залишили в дверях.

“Мене в той момент не було біля нього. Я прийшла з роботи, і він сказав, що йому прийшла повістка. До цього чула багато розмов, що розносять повістки. Це не є особисте вручення, тому більшість не йшли за таких умов. Але чоловік мені сказав, що ховатися не буде і завтра йде у військкомат. Мої слова йому вже ролі не грали. Він був таким, що якщо каже про своє рішення, це означає, що він вже обдумав та зважив всі за і проти. Я могла тільки прийняти і підтримати”,- каже жінка.

На наступний день Володимир пішов у військкомат, пройшов декілька лікарів, і в вже 4 січня був у навчальному центрі в Житомирі. На прощання чоловік сказав дітям, що їде на навчання, щоб вміти оборонятися за потреби. Все було сказано дуже згладжено, аби діти не бачили зайвих емоцій. Сказав, що буде на зв’язку, і щоб вони не хвилювалися. До сина сказав, що він тепер за старшого, і має оберігати маму з сестрою, а Софійці – гарно себе поводити. Володимир завжди говорив, що все буде добре, і вони – команда, але він тепер буде на телефоні.

“Ми завжди підтримували зв’язок. Я дуже боялася, що коли він зможе подзвонити, в мене не буде зв’язку або я не буду в той момент біля телефону. Тому він був у мене завжди в руках і я завжди чекала. Зазвичай ми спілкувалися повідомленнями, бо на дзвінки не було часу і можливості. Це могло бути приблизно раз в тиждень. Він завжди писав, що «ситуація стабільно контрольована» і «все добре»”,- розповідає жінка.

У Володимира була вища освіта, тому йому запропонували закінчити курси офіцерів. Він завжди старався себе не виділяти та не думав про таку спеціальність і військові звання, але вирішив спробувати. Після проходження декількох курсів в Одесі, його направили воювати в Кремінські ліси Луганської області, а потім – в село Білогорівка. 8 лютого 2024 року під час бойових дій отримав поранення різного ступеня важкості, деякі осколки навіть не змогли витягнути з тіла, бо це могло нашкодити ще більше. Після лікування повернувся на фронт, мовляв, йому треба до хлопців і нічого страшного не сталося.

“Чоловік завжди попереджав, коли не зможе виходити на зв’язок, щоб не хвилюватися. Це було складно але ми вірили, що все буде добре. Він ніколи не казав, яка там ситуація. Незалежно чи зможе він відписати чи ні, я завжди писала «Доброго ранку». Коли він мав змогу, то відписував. Це могло бути вже ввечері або на наступний день. Зранку 25 травня я йому як завжди написала і він через годину відповів:«Привіт. У нас все нормально». Також написав, що був штурм, але все добре. Тоді я почала збиратися на роботу, а діти були зайняті своїми справами. Я чомусь завжди переживала за ніч, тобто якщо щось має статися, то це буле вночі. Тоді він зранку відповів, значить все добре, і я спокійно пішла на роботу”,- пригадує дружина Володимира.

“Вже ввечері я відправила повідомлення, де запитала як в нього справи. Повідомлення відправилося, але не було доставлено, було зрозуміло, що немає Інтернету. Таке вже було, бо там з цим проблема. Думаю, відпише потім. Вночі він мені приснився, нібито його болить нога. Я собі це сприйняла, ніби в нього поранення. На наступний день я побачила, що повідомлення відправилися, але ніхто їх не переглядає. Мені вже було настільки погано, тому я старалася чимось занятися, але було дуже важко налаштуватися. В понеділок, 27 травня, я вже почала дзвонити до командирів у їхні військові частини, щоб вони просто повідомили, що все добре. Мені ніхто нічого не казав, мовляв, як будемо щось знати, то передзвонимо. Я їх настільки штурмувала, що ввечері мені вже подзвонили з частини і сказали, що чоловік загинув”,- ділиться пані Марія.

Володимир отримав поранення, несумісні з життям, під час виконання бойового завдання в селі Білогорівка Луганської області.

“Мені здається, скільки часу би не пройшло, в мене завжди буде повернення в той день. Кожного 27 числа місяця я згадую, як посадила дітей перед собою і сказала, що тато загинув, тепер він буде нас охороняти з небес, він тепер не на сході, а ближче біля них. Сказала, що тепер мусимо триматися, наша команда – ми троє, а тато нас всіх охороняє. Діти дуже плакали, але вони великі молодці. Вони мене дуже підтримують. Інколи мені здається, що вони старші навіть за деяких дорослих по поведінці”,- говорить жінка.

За словами пані Марії, вона відчувала, що щось сталося, бо кожного понеділка в них була традиція. Жінка приїжджала в село, бо там є чоловікові мрії – його вулики з бджолами і сад. Вона кожного понеділка робила там справи по догляду, фотографувала і відправляла йому. Для Володимира це було немов трішки побути вдома.

“Того понеділка я відправила ці повідомлення, але розуміла, що він їх не побачить. Я не хотіла в це вірити, як і зараз в це не вірю”,- каже жінка.

29 травня 2024 року, на свій ж День народження, Володимир був вже у Львові, а дружина їздила впізнавати тіло. 31 травня його поховали у Львові на Марсовому полі.

“Мене заставляють жити діти. Заставляють жити наші з чоловіком спільні плани. Я просто не маю права здаватися, бо відповідальна за дітей, за їхнє майбутнє. Я ходжу кожного дня на могилу, розмовляю з чоловіком, думаю, що би він міг мені відповісти, і так мені легше”,- говорить дружина полеглого Воїна.

Побратими Володимира Кушпіта поділилися спогадами та розповіли, як він себе проявив на фронті.

«Ми близько року служили разом. Володимир був сміливим, спокійним, відповідальним, врівноваженим воїном, завжди чітко оцінював обстановку і ніколи не хвилювався. До служби ставився серйозно і завжди виконував поставлені завдання. Про загибель я дізнався по радіостанції. Він пройшов складний шлях він командира зводу до командира роти, брав участь в штурмових діях і обороні»,- розповів побратим Володимира Денис.

«Ми служили разом з січня 2023 року, прийшли на війну разом. Володимир був дуже хорошим командиром. Він займався евакуацією по радіозвʼязку, виводив під шквальним вогнем людей. Давав правильні команди, казав нашим куди стріляти, ті стріляли, і тоді вже хлопці могли вийти. Нічого про нього поганого сказати не можна. Він був спокійний і урівноважений, знав свою роботу та знав як допомогти. Не боявся йти на позиції, ми були разом на них»,- сказав побратим Сергій.

Щоб вшанувати свого чоловіка, а також зберегти пам’ять про нього, пані Марія зареєструвала петицію про присвоєння Володимиру звання Героя України. Жінка каже, що про нього має знати більше людей, бо він був гідною людиною та військовим.

“Ми мріяли прожити все життя разом до самої старості. Ми мали бути такими двома милими старичками, які собі живуть в селі, у них є великий сад, куди приїжджають наші внуки, і ми їх залюблюємо. В нас мала бути велика пасіка. Завжди жартували, що він буде витачувати мед, а я – його продавати. Ми хотіли, щоб коли діти виросли, вони завжди мали бажання приїхали додому до мами з татом”,- додає Марія Кушпіт.