“Мої пацієнти та я не вважаємо ампутацію проблемою”, – фізична терапевтка в Unbroken Роксоляна Шміло

Фізичні терапевти – це люди, які щодня допомагають військовослужбовцям та ветеранам з відновленням та реабілітацією після травм, які вони отримали на війні. Ці люди ставлять Захисників на ноги, пояснюють, що життя на цьому не закінчується та шукають різні шляхи для досягнення єдиної цілі – повернути їх до звичного життя і пояснити, що воно може бути щасливим, навіть після ампутації. Роксоляна Шміло працює фізичною терапевткою в Unbroken, у своїх соцмережах вона жартома пише, що  “живе з протезами і спить з ампутаціями”. Журналістка LMN поспілкувалась з Роксоляною та дізналась чому, за її словами, ампутація не вирок і які креативні підходи вона використовує для досягнення найкращих результатів своїх пацієнтів.

Мій вибір професії полягав у тому, щоб мати змогу допомагати людям, тому я обирала між психологією та фізичною терапією. Оскільки у нас 2013 року відбувався спочатку Майдан, потім активні бойові дії в зоні АТО/ОСС, я зрозуміла, що більш ефективною і корисною я зможу бути саме у фізичній терапії, тому що вона поєднує в собі не лише відновлення рухових функцій, але і психологічну підтримку також.  На той час фізична терапія не була такою дуже розвинутою професією, тобто про неї мало говорили і мені було цікаво включитися в цей процес і зробити з цього щось класне.

Це було моє особисте бажання, тобто вступаючи я дійсно розуміла, що буде велика кількість військових, які потребуватимуть допомоги. Ну і також цивільних, які страждають внаслідок військових дій. В універі в нас не було нічого про військову травму, тобто це все особистий досвід, особиста практика, власні пошуки цих проєктів і особиста залученість до них.

Ще тоді я обрала для себе цей напрям, а саме фізичну терапію та відновлення військових і вже з 2018-го року ще в процесі навчання я працювала на проекті від НАТО, там і почалась моя робота з військовослужбовцями.

З цивільними працюю менше. Тобто я можу сказати що їх співвідношення, це приблизно 7% і 90% – військові або ветерани і ще, можливо, 3% – це діти. Однак з приводу дітей –  це більше як консультації, бо у нас є окремо дитяча лікарня, де є відділення реабілітації. Також діти можуть прийти до нас в реабілітаційне відділення, щоб попрацювати разом з військовими,  подивитися на їхній досвід, надихнутися ними, щоб розуміти, що вони також можуть ходити на протезах. Стосовно цивільних, можу сказати, що рік тому їх було значно більше і було дуже багато людей старшого віку з ампутаціями на різних рівнях.

Зараз таких людей менше. Думаю, це спричинено тим, що більшість все-таки покинули території, які близькі до зони бойових дій. 

Мені насправді часто задають це запитання і я не можу сказати, що з ними складно працювати чи що є якась специфіка. Завжди важливо просто знайти зв’язок з пацієнтом. Я можу сказати, що я знаходжу його з легкістю. Також варто обговорити з пацієнтом його запит і почати його виконувати. 

Завжди якщо пацієнт бачить прогрес у своєму відновленні, у процесі реабілітації, то це плюс до цієї комунікації. Для мене складності немає. 

Це було два роки тому, я саме була в пошуку роботи і відгукнулася на вакансію менеджера в Unbroken. Тобто тут ще не було протезування, не було як такої реабілітації. Мене взяли на посаду менеджера, але з умовою, що я півтора місяці попрацюю на цій посаді аби їм допомогти і далі із запуском  реабілітаційного центру і протезування, почну працювати там. 

Протягом цього часу ми ще формували мультидисциплінарну команду і починали проводити перші консультації для наших майбутніх пацієнтів.

Як мінімум це те, що у мене тепер є авторське право. Це групові заняття фізичною терапією з військовослужбовцями та ветеранами. Впровадити такі заняття рішення було прийняте півтора роки тому.  Хоча психологічна реабілітація заборонена в групах для військових, аби не було ретравматизації, але спробувавши кілька занять саме групової терапії, я спостерігала те, що хлопці  формують дружні зв’язки між собою. Також вони стають активнішими, в них проявляється дух змагань один з одним і таким чином це позитивно впливає.  Окрім того, вони більше комунікують і менше закриваються в собі. Тобто, це один з таких визначних пунктів насправді, де я бачу свій великий внесок.

Також це про рекреаційну діяльність. Ми почали виїжджати на різноманітні локації, пробувати різні види активностей, спорт, ходити на обіди, вечері в заклади для того, щоб ставати більш соціальними. І це додало великого позитиву у процесі їхнього відновлення, бо навіть зараз мої колишні пацієнти розповідають, що хтось відкрив для себе якийсь вид спорту і займається ним, хтось пробує відкривати власний бізнес, бо йому сподобалось кафе у Львові, куди ми ходили. Я вважаю, що такі речі також відносяться до креативу. 

Я не є прихильником постійних занять з обладнанням лише у залі. Ми часто з хлопцями виходимо на вулицю для того, щоб  просто прогулятися по місцевості і це круто для них як для освоєння навичок ходьби на протезах, так і для їхньої соціалізації, бо біля нашого центру ходить багато людей.  На жаль, за моїми спостереженнями, люди досі не вміють правильно себе поводити, правильно реагувати на людей з інвалідністю і це теж має свій двобічний вплив. Тобто і для хлопців як процес звикання до соціуму, так і для соціуму процес звикання до осіб з інвалідністю. 

Ну, і також хлопці ніколи не відмовляються від того, аби нести соціальну місію. Ми час від часу записуємо різноманітні ролики для того, щоб донести людям те, що протез – це не бар’єр для спілкування.  Ми пояснюємо, що не варто відводити очей, коли ти бачиш людину на протезі, що є певні  “не” в спілкуванні з пораненими військовослужбовцями та ветеранами. Я вважаю, що найважливіше те, що пацієнти змінюються в процесі такої реабілітації, ми відчуваємо, що робимо корисну річ і це надихає креативити. 

Перше і найважливіше, ніколи не варто жаліти, я завжди наголошую на тому, що у нас наразі більшість поранених – це чоловіки і часто ця жалість просто вбиває їхню гідність,  для них це справді критично складно.

Список з десяти “не” і моя лекція по спілкуванню з пораненими військовослужбовцями і ветеранами –  це все досвід того, що ми бачимо навколо щодня, Також це опитувальник, який проходили хлопці. НЕ проявляти жалість – це на першому місці.  Далі серед важливого – це НЕ підходити п’яним. Також НЕ пропонувати допомогу, коли це не потрібно.

Зазвичай вони самі просять про допомогу, коли це справді необхідно.  Була навіть історія, що ми проводити заняття, де ціллю було сходити в магазин самостійно. Пацієнт якраз має відкрити двері в цей магазин, а люди починають підбігати, відкривати двері і не усвідомлюють того, що вони можуть навпаки нашкодити, тому що пацієнт на протезі розрахував собі відстань, як це він має зробити і  людина, яка не мала поганих намірів, може спричинити падіння чи інші речі.

Також дуже багато було висловлювань від хлопців про те, що до них підходять люди, які намагаються збрехати про свою діяльність, тобто які вони класні волонтери, як вони класно допомагають армії чи щось типу “я теж військовий”, а в людини просто куплена футболка зі значком ЗСУ і насправді це все дуже легко розкусити.

Ще дуже часто раніше у нас були випадки коли приходили люди і задавали питання хлопцям типу “Чи хотів ти вчинити самогубство після того, як зрозумів, що втратив кінцівку?”. І коли ми всією командою працюємо для того, щоб людину витягнути з цього складного стану, такі запитання навпаки поглиблюють і погіршують стан пацієнта. Це може бути кроком назад у відновленні цієї людини.

Далі це звичайно те, що акцентують увагу на протезах, тобто дуже часто люди витріщаються на вулицях. Це особливо помітно, коли ми стоїмо на зупинці громадського транспорту, їде автобус і люди просто повертаються у вікно і витріщаються на протез. І насправді це не завжди погляд цікавості, часто люди дивляться на нього з огидою. Це не ок в нашому суспільстві.

І ще одне запитання, яке не варто задавати військовому –  це скільки людей вбив? Я коли чую такі питання до наших хлопців, одразу відповідаю, що ви ж не в бухгалтерію потрапили, ніхто не веде облік і аудит з приводу такого запитання.

Насправді можуть ранити і запитання про полон та полеглих побратимів. Хлопці дуже важко переносять, навіть коли вони вже знаходяться тут і їм телефонують і кажуть про те, що загинув побратим. Помітно, що їм важко переживати ці події. Тому таких розмов краще уникати, якщо людина сама не починає про це говорити.

Якщо ж людина сама починає говорити, то варто підтримати цю розмову, проявити емпатію. Включити активне слухання, тобто якщо військовослужбовець чи ветеран починає розповідати історії про полон або травматичний досвід на війні, то варто його вислухати і якщо це насправді близьке коло спілкування, то звичайно можна задавати і додаткові запитання, але це теж треба робити обережно, без дурних питань про які я казала раніше.

Загалом ідея roxy.foundation виникла ще в грудні минулого року, але через тривалий час підготовки, оформлення документів і такого іншого, то офіційне відкриття у нас відбулося вже 7 квітня цього року. Чому я взагалі створила цей фонд? Бо я розумію, що не всі активності готові фінансово забезпечувати і покривати власники бізнесів, бо насправді ветеранів багато.

І хотілось би, аби більше центрів реабілітації мали можливість займатися рекреацією для ветеранів і виникла ідея створити цей фонд для того, щоб мати резерв коштів для того, щоб до прикладу мати змогу замовити той самий трансфер і поїхати поплавати на байдарках або каное поїхати на стрілецький стенд, мати змогу оплатити кулі і реалізовувати, в принципі, бажання хлопців та дівчат, адже такі активності завжди мають позитивні кроки у їхній реабілітації.

Тут підійде фраза “Їж пиріжки поки гарячі” , адже поки у них є мотивація до дій, треба це реалізовувати, бо якщо їх просто закривати в реабілітаційному відділенні ця мотивація згасає і вони починають губитися у своїх думках. Не розуміють, що далі, як далі і тому подібне. 

Плюс у нас спрямована робота не лише на ветеранів та ветеранок, а і на їхні сім’ї, бо на досвіді часто відбувалися ситуації коли якийсь заклад харчування готовий запросити до себе на вечерю ветеранів, але вони не готові прийняти ветеранів з сім’єю і це дуже не ок, бо коли умовно дружина з двома дітьми знайшла змогу приїхати у Львів, навідати свого чоловіка, побути з ним тих кілька днів було би круто якби їх запрошували разом, а не розділяли і тим паче я теж завжди наголошую на тому, що родичі і сім’я переживають теж велику психологічну травму коли їхню близьку людину поранило в зоні бойових дій дій. У нашому центрі ментального здоров’я психологічна допомога надається безоплатно сім’ям військовослужбовців, але стосовно рекреації цього наразі бракує і тому загальна ідея фонду ось така. 

З останнього, зараз ми в процесі виготовлення спеціального взуття для ветерана. До цього ми відправили трьох дітей військовослужбовців у спортивний табір, це син одного військового який був в полоні і двоє доньок одного військового який отримав травму минулого року і майже рік часу був на лікуванні та реабілітації. 

Насправді я відчуваю, що на своєму місці після кожного пацієнта. Однак у мене є одна фішка – це історія про очі.  Коли, наприклад, на певному етапі реабілітації я бачу, що у людини починають горіти очі, то я розумію, що все було зроблено недаремно. Це таке відчуття до мурашок по шкірі, коли людина досягає своєї цілі, коли очі горять, усмішка не зникає з обличчя і коли людина тобі вдячна за те, що ти для неї робиш. Це не можливо навіть описати словами. В ці моменти я відчуваю, що потрібна тут.

Я вважаю, що рівень зріс. До прикладу, на початку діяльності центру “Незламні” до нас приїздили дуже багато іноземців з Ізраїлю, Британії та багато інших країн для того, щоб поділитись своїм досвідом. Найбільш реально на той час міг ділитися досвідом Ізраїль, оскільки це країна, яка багато років живе у війні і вони працюють з військовими і також протезують їх. В них все це працює на високому рівні. Ну і також Британія, адже у них створені цілі комплекси, центри відновлення військовослужбовців, де жодного цивільного навіть і не впустять на територію. Перші рази вони приїжджали ділилися своїми знаннями, показували як вони працюють з пацієнтами і таке інше. 

Минуло три місяці і коли до нас знову приїхали ті ж британці, до мене підійшов їхній куратор і сказав щось типу, перепрошуємо, однак тепер ми приїхали повчитися у вас, бо в нас немає такого досвіду роботи з травмами війнами. І це був такий момент розуміння того, що в плані військової реабілітації ми, напевно, єдина країна, яка зараз працює на такому рівні.

Отже, ампутація не є вироком, тому що отримавши протез можна продовжувати жити активне життя, можна робити все, що заманеться. І насправді важливим таким фактом є те, що людина після отриманої травми, пройденого курсу реабілітації та протезування може  реалізувати себе зовсім по-новому. 

Часто мої пацієнти починають займатися тими речима про які вони мріяли, але ніяк не могли почати до того як отримали поранення і я бачу, що зараз багато людей стають щасливішими від того, що вони нарешті роблять те, що люблять і для цього протези взагалі не є перешкодою.

Також варто наголосити, що для людини, яка лише проходить початок свого відновлення і лікування важливо не падати духом, не впадати в депресію, не заганяти себе думками, краще постаратися зібратися і подумати як і що робити далі. Це про те що потрібно готувати куксу до протезування, бандажувати її, застосовувати компресійну терапію, працювати над собою для запобігання виникнення різноманітних ускладнень, далі обрати протезне підприємство і ніколи не вестися на історію про протези, коли дорожче значить краще, воно часто так не є.

Ми загалом працюємо з пацієнтами, навіть фізичні терапевти, ще з моменту, коли вони знаходяться у нас в реанімації. Тобто у нас є розділені терапевти по відділеннях, окрім тих, що працюють у реабілітаційному відділені.  Активна робота починається ще з реанімації і тут реально дуже важливо аби пацієнтам правильно доносили інформацію, бо у медичних установах, де надають першу допомогу на Сході існує дуже велика проблема з комунікацією з пацієнтами. Хотілось би щоб вони якось виправляли цю ситуацію, бо саме там хлопці і дівчата дуже розгублені, бо вони не знають як і що далі робити, вони налякані. Потрібно підтримати і правильно пояснити, що на цьому життя може заграти ще яскравішими барвами, а ми пацієнтам у цьому допомагаємо.