“Ми не могли дозволити пам’яті впасти”: історія під бурею, яка стала символом гідності у Львові

Львів. Погода змінюється зі швидкістю світла і понеділковий вечір не став винятком. Люди розбігалися з Площі Ринок, хтось ховався у кав’ярнях, хтось під дахами будинків, адже в місті почалася буря: вітер зносив все на своєму шляху, а в повітря піднялася пилюка. Але п’ятеро людей залишилися: вони піднімали та тримали стенди з портретами загиблих українських Героїв. Відео цього моменту облетіло соцмережі, тож LMN вирішила поспілкуватися з двома дівчатами, які не дали пам’ятним стендам впасти.

“Я не змогла пройти повз. Це не просто стенди. Це люди. Це пам’ять про тих, завдяки кому ми можемо зараз їсти морозиво на Площі Ринок”, — розповідає Ангеліна, 24-річна менеджерка, яка разом із сестрою першою кинулася рятувати портрети загиблих українських Захисників під час потужної бурі.

Дівчина розповідає, що просто гуляла з сестрою у центрі міста і вирішили піти по морозиво. В той момент почався сильний вітер і вони почули гучний звук.

“Ми спочатку не зрозуміли, що відбувається. Почули гучний звук — виявилося, що впали стенди з портретами наших загиблих Воїнів. Ми постояли буквально дві хвилини, озирнулися — може, хтось підійде, але ніхто так і не підійшов. І тоді ми просто пішли до них. Спочатку були лише ми двоє, потім доєднався хлопець, потім ще двоє. І ми вже в п’ятьох рятували стенди”, — ділиться Ангеліна.

Її сестра, Тетяна, каже, що у той момент вони просто не могли пройти повз.

“Це не здавалося чимось героїчним — це було людське. Якщо вже ці люди віддали життя за нас, то хіба важко було зупинитися й підняти їхні портрети? Навіть якщо йде дощ, навіть якщо буря — їхня памʼять варта набагато більшого”.

— Якою була реакція людей, що проходили повз? Хтось ще підійшов вам допомагати?

Всі просто проходили. Ми самі це робили в повному бруді, пилюці, але тоді здавалося, що ми для інших — просто фон. Це трохи боліло. Хоча пізніше підключилися охоронці ратуші — допомогли доносити стенди під накриття.

— Якими були ваші емоції в той момент?

Спочатку був ступор, а потім — біль. Не за себе. А за те, що от лежать ці портрети на землі, а люди просто проходять. Це були не стенди — це були обличчя. Люди, які пішли на війну і більше не повернулись. За кожним портретом — чиясь історія, чиєсь серце, яке більше не бʼється, бо колись обрало нас захистити. Я відчула відповідальність — не дати цим обличчям лежати на землі.

— Як ви дізнались, що вас зняли на відео і які емоції це викликало?

У вівторок, після роботи, я приїхала додому, відкриваю TikTok і бачу… себе. Це було несподівано. Я не бачила людей із телефонами чи щоб хтось щось знімав, а тут відео так завірусилося, його почали поширювати, навіть Андрій Іванович Садовий. Насправді, в мене досі шок. До речі, дівчина, яка зняла відео і опублікувала, після того, як в коментарях я подякувала тим хлопцям, що підійшли і теж нам допомогли, мені написала — перепросила, що зняла без дозволу. Я була здивована, але вдячна — бо це відео, напевно, підняло комусь віру в добрі речі.

— Якою була реакція близьких?

Чоловік сказав: “Ти молодець. Я тобою пишаюсь”. Подруги теж підтримали — хтось одразу впізнав мене, хтось провів ціле “розслідування”, щоб переконатися, що це я. Було приємно.

Ангеліна

Тетяна

Ангеліна зазначає, що думає, що відео так завірусилося тому що всі втомилися від негативу. Бо добрі новини — рідкість. Бо це відео показало, що є люди, яким не байдуже. П’ятеро перехожих у бурю не втекли — а зупинились і зробили те, що відчували, а це дає надію на наше світле майбутнє.

Тетяна ж перекона, що відео стало символом того, що навіть у хаосі можна зберегти людяність. Навіть коли вітер зносить усе навколо — можна втримати щось важливе.

“Усе починається з себе. З маленьких рішень: пройти повз чи зупинитися. Допомогти чи байдуже промовчати. Якщо ти хочеш змін у державі та жити у вільній, класні країні — почни з себе”, — каже Ангеліна.

“Так. Бо саме з таких вчинків складається щось більше. Ми звикли до великих новин, до гучних подій. Але країна стоїть і на дрібних діях — коли хтось допоміг, не промовчав, не пройшов повз. Це все створює наш спільний тил — духовний”, — ділиться Тетяна.

— Якби у вас була можливість сказати щось тим людям, які були на стенді, що б це було?

“Однозначно “дякую Тобі!”. Саме завдяки тому, що вони віддали найдорожче – своє життя, ми маємо можливість жити”, – зі сльозами на очах промовляє Ангеліна.

“Я б сказала: “Я не знаю твого імені, але знаю, що завдяки тобі — я жива. Дякую, що стояв за мене. Тепер я постою за тебе. Навіть під бурею. Навіть коли інші мовчать. Я не забуду тебе”, — Тетяна.