“Найбільше чого він боявся – бути забутим, бути невідомим і бути ніким”: історія загиблого 19-річного Героя Адама Лінчака

Адаму Лінчаку було лише 19 і він мав усе життя попереду — мрії, жагу до сцени й безмежну любов до людей. Юнак навчався на актора, захоплювався мистецтвом і мріяв грати ролі, які б змушували глядачів відчувати найглибші емоції. Веселий, щирий і добрий, він заряджав оточення життєрадісністю, але коли війна постукала у двері, обрав шлях захисника. Він віддав своє юне життя за мир, залишивши по собі пам’ять про справжнього героя, який любив життя більше за все.

Мати Адама Наталія Лінчак та подруга Ольга Федина поділились з LMN спогадами про полеглого Захисника та розповіли про його акторську мрію, шлях до визнання і трагічну загибель.

Хлопець народився 14 листопада 2004 року у Львові, згодом сім’я переїхала в село Старява Яворівського району. Мати Адама, пані Наталя, пригадує, що її син завжди був в дитинстві дуже чемний та хотів допомагати.

“Коли Адамчику було 6 місяців батько залишив нас, тож ріс з вітчимом. Я багато працювала, тому що мої батьки рано померли і знала, що ніхто не допоможе. Він допомагав коли народився молодший брат. Мав роль і няньки, і тата. Адам міняв меншому братику підгузки, варив кашу, годував. Він вмів все. Я йому дуже довіряла, напевно більше ніж собі. У 5 років він був готовий до школи, знав, хотів. Був розумний і дорослий не по роках. Пам’ятаю, мав велосипедик “Зайка”, сумка через плече і сам так собі їздив до школи. Його там ображали, тому що він був смуглявенький, а в селі люди в більшості примітивні, приземлені і жорстокі. Дуже переживала, щоб його не обзивали, бо хотіла щоб він почував себе вільно в колективі і не був ізгоєм”,- пригадує мама Героя.

В сьомому класі Адам пішов в театральний гурток у Мостиськах і попав в клас акторської майстерності Зиновія Богуцького. Пані Наталя каже, що він став для її сина як батько, якого йому не вистачало. Зиновій Богуцький його завжди підтримував, і казав, що в Адама талант. Саме він вселив таку впевненість, і хлопецьповірив в це. Він брав участь у всіх шкільних виступах, не боявся бути смішним і кумедним, адже йому такі ролі особливо добре давалися. Зиновій Григорович навіть допоміг підготувати байку на вступний іспит нафакультету культури і мистецтв в ЛНУ імені Івана Франка. В прийомній комісії на одному з конкурсів треба було грати на музичному інструменті або заспівати пісню. Адам не мав музичної освіти, але мав харизму і він вибрав пісню «Піду втоплюся у річці глибокій». Йому зарахували конкурс і дали цей бал, саме за характер, а не за музичні здібності.

В університеті студентів розподіляли на акторські групи по театрах і він попав до режисера Дмитра Захоженка в театр Лесі Українки у Львові. Згодом ще з декількома одногрупниками попав у його майстерню. За словами пані Наталі, син цим дуже пишався, казав «мама я захоженятко».

“Коли Адам пішов вчитися в університет на платну форму навчання, я працювала в поліції і зрозуміла, що за чесну поліцейську зарплату я студента не потягну. Так як в мене є диплом філолога німецької мови, я поїхала за кордон, щоб заробити гроші йому на навчання, заплатити за квартиру, щоб він зміг собі піти з друзями на піцу. Я згадую свої студентські роки, згадую гуртожиток і знаю, як це коли не вистачає грошей. Я казала, що моя дитина не буде так нуждатися, хотіла зробити все, аби він насолоджувався своїми студентами роками. Тому коли почалася повномасштабна війна він був у Львові, а я закордоном. Тоді почали приїжджати перші евакуаційні потяги. Студенти почали приймати біженців, роздавати воду, їжу і Адам був там. Його в цей періоди неможливо було затягнути в село додому. Саме тоді в мене з Адамом почалися різні бачення. Я йому казала, що світ не врятуєш, але він був впевнений, що є незамінний там”, – говорить пані Наталя.

У березні 2022-го року, коли почалися перші удари по Львову, чеський університет пропонував студентам-акторам закінчити семестр у Празі. Тоді Адам зі своїми одногрупниками вирішили їхати. На той момент його вітчим з молодшим братом були у Старяві.

“Я дала письмову згоду і Адам домовився з викладачами, щоб взяти з собою у Прагу молодшого братика. Він був настільки відповідальним, що в свої 17 років довіз і передав його мені. Почалося навчання в Празі. Там було наче все добре, студентам допомагали, дали гуртожиток, продовжували навчання. Але вже під кінець семестру Адам каже, що вертається у Львів. Я не могла зрозуміти його рішення. Вже в липні 2022-го року він все таки приїхав в Україну, а на початку листопада я вирішила також приїхати з-за кордону, щоб випросити його поїхати зі мною в Німеччину, бо через тиждень йому мало б виповниться 18 років. Підключила його хресну маму, яка мала на нього вплив. Зібрали всі дружно цілий консиліум біля нього. З тяжкою бідою намовили його і ми поїхали в Німеччину. Зразу його там записала в училище, зробила документи, але він собі ніяк не знаходив місця. Він почав зі мною жорстко розмовляти, казав що вертається у Львів. Тоді йому як раз прийшла думка йти на фронт. Він говорив: «Бахмут, я йду!», «Контракт на три роки». Я його так сильно просила цього не робити, падала на коліна, але він не слухав. В мене таке враження, що смерть – це якийсь магніт. Кажуть, що вона ходить за людиною, а мені здається смерть сидить в якомусь місці, чекаю людину і в якийсь період вона магнітом її тягне до себе”, – каже жінка.

Адаму виповнилося 18 років і у січні 2023 року він поїхав в Україну. Хлопець ходив у військкомат і його не брали через юний вік, але з третього разу взяли. У травні Адам підписав контракт, попав в 111-ту бригаду ТрО і його відправили у Харків на навчання. Герой служив на різних ділянках фронту, зокрема, на Авдіївському та Покровському напрямках. Був водієм відділення підвозу боєприпасів першого мінометного взводу.

“По дорозі туди він мені подзвонив і я побачила, що повернувся мій Адам, який був до цього, стосунки зразу налагодилися. До цього ми були дуже близькі, бо він нікого крім мене не мав: ні бабусі, ні дідуся, ні тата. Я є мама і завжди ним командувала, а він мене слухав. А рішення піти на війну – це було перше його рішуче і свідоме рішення. Я йому завжди казала лишати це все, що це не його війна, що справедливості не знайдеш. А він говорив: «Мама, як я піду? Та без мене фронт посипиться!». Мені ці слова були, немов ніж в серце. Він ще життя не бачив, він не стикався з несправедливістю, з жорстокістю світу. Хотів зробити щось велике, здійснити подвиг, вірив, що робить щось добре”,- говорить мама Адама.

“Ще коли Адам ходив у військкомат, то виклав сторіс у соцмережах з надписом «Бахмут я йду». Вже коли був на війні написав мені, що він в Нью-Йорку Бахмутського району, але попросив не читати новини про те, що там відбувається. Він в цьому ж районі і загинув, у населеному пункті Юрʼївка. Це був серпень цього року. Я приїхала з-за кордону додому. З ним говорила по відео зв’язку, показувала як вдома туї виросли, як батут стоїть,як качки завели. Тоді він мені сказав, що хоче додому. Це була наша остання розмова. За тиждень він не прийшов, а його тіло вже привезли”, – говорить мама Захисника.

У середу, 7 серпня, пані Наталя написала Адамові,повідомлення, яке не було доставлено. Вже 8 серпня, зранку місцева волонтерка скинула жінці номер старости села і попросила подзвонити, мовляв, сталося щось недобре.

“Я зателефонувала до старости і перші слова були: «Мої співчуття». Я почала кричати, кажу: «Чого ви мені співчуваєте?! Ви скажіть що з моєю дитиною!». Тоді я одразу сконтактувала з командиром сина. Він сказав, що Адам з побратимами відвозив боєприпаси на позиції і вже верталися назад, коли їх наздогнав ворожий FPV дрон. Їхало троє в машині, а Адам сидів позаду і цей удар припав туди. Двоє побратимів живі, тільки Адама немає”,- пригадує жінка.

10 серпня мати забрала тіло сина, а у неділю, 11 серпня,відбувся похорон в рідному селі Старява. Похований 19-річний Адам Лінчак на місцевому цвинтарі.

“Адам був моїм одногрупником, ми познайомились на першому курсі. З часом подружилися, і стали друзями. Коли Адам мав якісь проблеми, завжди їх проговорював через сміх. Всі погоджуються, що в нього була величезна перспектива в акторському напрямку. Мені написав його побратим, що Адам загинув. Ми з одногрупниками були на похороні. Після священника ми мали можливість сказати декілька слів та заспівали пісні, які разом з Адамом розучували. Хоронили під «Ой у лузі червона калина». Це був особливий похорон. Нещодавно, 14 листопада, мав бути його день народження. В цей день ми влаштували квартирник в пам’ять Адама. Прийшло близько 50 людей. Там ми презентували свою творчість, співали пісні. Я зі своєю подругою приготувала презентацію про кумедні факти з його життя, показали його фото. Також ми писати листи Адаму та зачитували їх», – поділилася спогадом подруга Адама Лінчака Ольга Федина.

Мама полеглого Воїна створила петицію про присвоєння звання Героя України своєму синові і дуже швидко вона набрала потрібну кількість голосів. За словами жінки, найбільше зі збором підписів допомогла Ольга Фреймут, яка дуже перейнялася історією, адже її донька такого ж віку як і Адам. Також відгукнулися Оля Полякова та Оля Сумська, які також особисто відповіли і розмістили у себе в соцмережах петицію.

“Найбільше чого він боявся – бути забутим, бути невідомим і бути ніким. Тому він тоді і пішов на війну. В нього не було в планах вмирати. Завжди казав: «Мама я не загину, бо я шустрий, я молодий». Він мав дівчину та планував життя. Хотів піти навчатися на режисера, хотів мати свій театр… Адам був би великою людиною. І він би зміг все, тому що був потенціал. Мав можливості але війна зруйнувала все… Забрала не тільки мрії та плани, а й життя”, – додає пані Наталя.