«Не страшно померти, страшно бездарно прожити це життя»: історія загиблого Захисника Михайла Міхеєва
25-річний Михайло Міхеєв завжди поспішав. Поспішав вивчити світ, поспішав знайти роботу, поспішав реалізувати себе. Михайло поспішав жити. Втім повномасштабне вторгнення не просто зупинило його, воно забрало у нього найцінніше – життя.
Мати Анна та класний керівник Ольга Феліксівна Железник поділились з LMN спогадами про Михайла, розповівши про його захоплення, цінності, сміливість та героїзм.
Михайло народився у Львові. Тут минуло його дитинство та юність. Мати Міші, пані Анна, пригадує, що її син завжди був життєрадісним та дуже позитивним.
Ще змалечку Михайло цікавився літаками. Пані Анна каже, що не знає, звідки у сина з’явився такий інтерес до літаків, втім любов до них у хлопця була шалена.
«Можна навіть сказати, що перше його слово було не «мама», а «літачок», – з посмішкою пригадує жінка.
За словами матері, щоб підтримати інтерес сина, 27 липня 2002 року вони поїхали на авіа шоу у Скнилові. В той день там сталась страшна трагедія, яку на власні очі бачив ще малий Михайло. Втім, попри це, за словами матері, цікавість сина до літаків нікуди не зникла.
«Це – небо, це – воля. Небо його манило. А тільки на літаку ми можемо його побачити. В школі Міша навіть думав йти вчитись на пілота літака, але з часом, мабуть, переріс цю свою мрію», – додає жінка.
Також мати пригадує, що її син дуже любив котів. Зокрема найбільше – шотландських висловухих.
«Йому навіть, пам’ятаю, подарували на день народження гроші, щоб він собі щось купив. То він на ті гроші купив собі кота, хоч на той час в нас вже була кішка. Тому він тимчасово того кота завіз моїй мамі, а вона вже його не віддала», – розповідає пані Анна.
Згодом Михайло пішов навчатись у львівську школу №50. У школі хлопець вивчав лише ті предмети, які були йому цікавими. Він був неконфліктним учнем попри те, що завжди мав власну думку та відстоював свої інтереси.
«Михайло був дуже спокійним, стриманим хлопцем, я б навіть сказала, мовчазним. Надзвичайно вихований. Він був з тих учнів, яким ніколи не треба було робити зауваження щодо поведінки чи чогось іншого», – пригадує класний керівник Міші Ольга Феліксівна.
З однокласниками Михайло був доволі компанійським, хоч і не був надто балакучим. За словами класного керівника, хлопець був із тих дітей, які кажуть щось, а решта до нього дослухались.
«Найкращим другом Міші був хлопчик з малозабезпеченої сімʼї, і Михайло з ним дуже гарно дружив. Тобто він не обирав за статусом чи престижем, як часто буває», – додає вчителька.
У 5 років пані Анна відвела сина на заняття із карате, де хлопчик займався декілька років. Згодом мати помітила у сина любов до баскетболу, відтак віддала його на відповідні тренування.
«Спочатку баскетбол був лише його захопленням. Йому дуже подобалась ця гра. Коли він ще навчався в школі і ходив на тренування, то вони їздили на різні змагання, він об’їздив всю Україну», – каже пані Анна.
За словами вчительки, любов до спорту Михайло проявляв і у школі. Зокрема з усіх шкільних уроків хлопець найбільше любив саме фізкультуру.
«Спорт – це було його, він у цьому був як риба у воді. Міша був капітаном волейбольної шкільної команди», – ділиться вчителька.
Ольга Феліксівна пригадує, що Михайло був надзвичайно справедливим. За її словами, у випадку, якщо щось йшло не так, хлопець часто підходив і зауважував, що це неправильно і так не має бути.
«Щоправда був у нас один такий випадок, це було восени 10 класу, Михайло близько двох тижнів не з’являвся до школи. Я як класний керівник зателефонувала до мами і спитала, чи Міша часом не захворів. А вона здивовано відповіла: «Як хворіє? З чого ви це взяли?». Я кажу: «Його вже який день немає в школі». Виявляється, що Михайло щоранку сідав на маршрутку і їхав по місту, вивчаючи його», – з посмішкою пригадує вчителька.
Відтак на випускному в 11 класі, коли у Михайла був випускний, класний керівник під час промови назвала хлопця мандрівним лицарем.
Школу Михайло закінчив у 2014 році, після чого одразу знайшов роботу, адже знав, що треба бути самостійним і з чогось починати. Паралельно вступив на навчання. Спершу – у міжрегіональне професійне училище зв’язку, а згодом – у політехнічний інститут.
«Паралельно він завжди працював. Це не можна було назвати основною роботою, це були підробітки. Він підпрацьовував офіціантом, продавцем, барменом, помічником кухаря. Тобто шукав різні способи заробити власні гроші», – пригадує мати Михайла.
У 2020 році Михайло отримав повістку із воєнкомату. Він без вагань сказав, що піде в армію, адже хоче спробувати себе у військовій справі. Відтак хлопець пішов на строкову службу, взявши на рік академічну відпустку.
«До того, як він отримав повістку, тяжіння до військової справи він не проявляв. У нас були різні розмови про це, адже війна триває з 2014 року, і в мене друзі – військові. Він просто напевно виношував в собі це і з повісткою вирішив, що треба», – каже пані Анна.
Відтак хлопець пройшов навчання у центрі «Десна» на Чернігівщині. Опісля його направили на службу до 156-го ракетного полку. А ще через деякий час Михайло перевівся у 540-й зенітний ракетний полк.
Втім Міша мріяв служити в Десантно-штурмових військах. Тому у 2021 році підписав контракт з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, після чого відправився на передову у Луганську область.
«Він спершу не розповідав, куди їде. Казав: «Не переживай, мам, все добре». А коли я дізналась, то звісно почала дуже хвилюватись, завжди чекала від нього повідомлення», – пригадує мати.
Жінка пригадує, що в той період померла кішка, з якою зростав Михайло. Відтак вона запропонувала синові знову завести котика, адже пам’ятала про любов сина до цих тварин.
«Міша в той момент вже був на Луганщині. А моя подруга розповіла мені, що в її кішки народились котенята. Я кинула синові фото тих котенят і спитала, чи він хоче одного. Але кажу: «Вони аж на півдні Миколаївської області, якось треба організувати перевіз того котика». І він, такий радий, каже: «Організовуй, я оплачу». І ми то все організували. Міша тоді приїхав на ротацію, кіт приїхав перед ним, і це була в них така любов з першого погляду, вони один одного відразу дуже полюбили», – пригадує мати Михайла.
Приїхавши додому з фронту, Михайло навідав рідних та друзів, а також поновився на навчанні в університеті. Після цього Захисник відправився на військові навчання. Того ж року він познайомився зі своєю майбутньою нареченою Лєрою. За словами матері Михайла, це було кохання з першого погляду.
«До того часу Міша казав завжди: «Я ніколи не одружусь. Я не хочу ні дітей, ні нічого». Звичайно, дівчата у нього були, але він казав «Ні, немає такої дівчини, з якою б я одружився». А коли зустрів Лєру, то сказав «Хочу. Хочу і одружитись, і дітей, і сім’ю». На свій день народження, 25 років, він запропонував їй одружитись. Все йшло так добре. Аж настільки добре, що я зараз думаю: «Все було ідеально». Він дуже закохався. Вони обоє дуже різні характерами. Він був дуже розважливий, лишнього не скаже, а вона навпаки – емоційна, енергійна, творча. І вони так поєднались гарно. Тільки, на жаль, війна роставляє свої акценти», – ділиться пані Анна.
Ще до вторгнення Михайло видалив усі соцмережі. Пояснював він це тим, що десант має бути засекреченим. Також, за словами пані Анни, син дуже мало говорив по телефону, а про війну не говорив взагалі.
«Жодних натяків перед вторгненням про можливе загострення він не давав. Я питала в нього, а він казав: «Не питай, все буде добре» і все. Мені не раз подруги дзвонили і питали «Що Міша каже? Він ж військовий, має знати». А я відповідала, що не знаю, адже він нічого не казав. Напевно, він знав, але не хотів тривожити», – каже жінка.
24 лютого застало Михайла на навчаннях у Чорнобилі. Відтак на початку повномасштабного вторгнення він разом з побратимами боронили Київщину. Пані Анна пригадує, що син близько тижня не виходив на зв’язок, тому вона не знала, що думати та де його шукати.
«Але за тиждень він мені подзвонив, сказав, що живий. Він якраз їхав до Києва в госпіталь. Сказав, що у нього легке поранення, і попросив не хвилюватись», – розповідає мати.
Втім, як виявилось згодом, поранення у Михайла було досить складне і гоїлось воно доволі довго. Відтак на деякий час, щоб полікуватись, Міша повернувся додому. Та зважаючи на те, що більшість його друзів продовжувала боротьбу з росіянами, він хотів якомога швидше повернутись на фронт.
«Син рвався на війну, адже там були всі його друзі, він навіть не припускав думки, що він тут довше залишиться. У нього друг найкращий зник безвісти, і він рвався туди, щоб щось дізнатись щось про нього.
Він казав «я професійний військовий, я мушу там бути, адже хлопців треба міняти на завданні». Казав, що він потрібен там», – каже мати Міші.
Пані Анна розповідає, що син припускав, що може загинути. Втім його це анітрохи не лякало.
«В нас була розмова перед тим, як він поїхав. То була дуже важка розмова. Я казала «ні, навіть не думай про таке», а він відповідав: «Мамо, війна страшна, навіть не описати словами наскільки, тому всяке може бути». Але в нього було таке, що він казав: «Не страшно померти, страшно бездарно прожити це життя», – пригадує жінка.
Відтак Михайло відправився на Донеччину. Пані Анна каже, що звідти від сина вже не було жодних телефонних дзвінків, лише – переписки. Жінка пригадує, що інколи від сина був просто «+», і декілька разів він написав: «Так гатять, що голови підняти неможливо». Ще перед поїздкою він завершив писати дипломну роботу, надіславши її своєму керівникові. В університеті роботу прийняли та дозволили захистити тоді, коли у Михайла буде така можливість.
«Він коли приїхав у Краматорськ, на Донеччині, там спокійніше, звичайно. Там він зробив фото з друзями, просто біля стіни, не було зрозуміло де це. Звичайне фото з побратимами. А потім я намагалась знайти цих хлопців, і знайшла на нашому Марсовому полі», – каже мати Михайла.
26 червня Михайло загинув від осколкових поранень. Його мати ділиться, що відчула в той момент, що сталось щось страшне.
«Це була неділя, була дуже велика спека. Це було ближче до обіду, мене почало дуже сильно трусити від холоду. Я була вдома, вийшла на балкон і почала плакати. А потім думаю: «Чого я плачу? Чого мені так зимно?». А сонце світить, спека неймовірна. І я себе заспокоювала. Я взяла телефон і написала Міші чомусь такі слова, які ніколи не писала: «Ти тільки живи». Це не слова підтримки, але щось мене спонукало це написати», – розповідає жінка.
А вже наступного дня до пані Анни прийшли представники військкомату і повідомили, що Міша загинув.
«Я не повірила, сказала «знову поранений? Чому ви прийшли?», а вони вручили мені повістку, де було сказано, що мій син загинув. Це розбило моє життя на «до» та «після», – ділиться мати Захисника.
Ольга Феліксівна, вчителька Михайла, розповідає, що дізнавшись про трагедію, вона одразу повідомила про це однокласникам Захисника.
«Звичайно, це було боляче, це так вдарило, ніби загинула дуже близька людина. Коли діти вчаться разом, і через час їхні шляхи розходяться, то коли стається трагедія, це сприймається як близька людина. Сміялись з одних жартів, дихали одним повітрям, і раптом ця прекрасна людина на злеті гине. Для мене боляче, адже я сприймаю як дітей своїх учнів. Коли дитина росте в тебе на очах, ти спостерігаєш за нею, ти тішишся її успіхам, співчуваєш невдачам. І раптом ця дитина гине.. це дуже боляче», – ділиться вчителька.
За словами пані Анни, не піти на війну – то було не про її сина. Жінка каже, що навіть якби Михайло не був військовим, він пішов би на фронт добровольцем.
«Він би не зміг жити з цим. Він би сам себе не поважав, якщо якимось способом залишився б тут. Для нього було честю бути там», – додає мати Михайла.
З деякими побратимами свого сина пані Анна досі підтримує зв’язок. Та все ж більшість із тих, які були найближчими із Михайлом, на жаль, також загинули.
Жінка розповідає, що побратими дуже добре відгукувались про Михайла.
«На його похороні до мене підійшов старший прапорщик, який був із Мішою від початку. То він казав, що з ним [Михайлом] не було страшно йти на завдання, він завжди прикривав. Була повна взаємодія. Він був кмітливий в тому плані, він читав багато військової літератури, готувався, по-справжньому готувався до війни», – каже пані Анна.
Мати Захисника пригадує, що саме у день похорону, 30 червня, до неї зателефонували з кафедри її сина та повідомили, що сьогодні день захисту дипломних робіт, а також спитали, як Міша, на що жінка відповіла, що сьогодні похорон.
15 лютого на стіні школи №50, яку закінчив Михайло, відбулось відкриття меморіальної дошки. Тоді зібрались рідні, близькі, вчителі та однокласники Героя.
«Коли дошку меморіальну відкривали на стіні школи, ми готували урочисту частину, вони зачитали текст, а я – власний вірш, присвячений Михайлу. Вірші я пишу давно, тому коли дирекція школи повідомила мені про те, що відкриватимуть меморіальну дошку на школі і мені потрібно буде щось сказати, то думки склались у віршовані рядки Це була можливість для мене сказати невеликою кількістю слів те, що було в мене на душі», – ділиться класний керівник.
Вірш, який класний керівник присвятила Михайлові:
Михайлу
Михайле, Мішо, знову ти у школі.
Та не у гостях, не на зустрічі випускників…
Твій образ, не старіючий ніколи,
Вкарбований в метал і пам’ять на віки…
У травні ювілей – минає десять років,
Відколи клас востаннє вийшов за шкільний поріг.
Дві тисячі шалений чотирнадцятий. Початок. Біль, неспокій…
Анексія, АТО… Подумати хто міг,
Що вам, красивим, юним і натхненним, доведеться
Грудьми своїми зупинити хід війни…
Куди подався Лицар Мандрівний? – Не за кордон, бо підказало серце,
Що у бою не вистоїть Ніхто Крім Нас, і хто, як не ми?!
Найкращі з кращих, славна, зіркова Вісімдесята
Бригада прийняла тебе у бойову сім’ю,
Ти прагнув долучитися до лав її, крилатий –
Душа орла несла в височину.
Загинув вмить, на злеті – добрий, гарний:
Не долюбив і недомріяв, не сказав…
Небесне воїнство прийняло у ряди свої – там всі красиві, славні,
З очима нетутешніми. Між ангелів постав,
Залишив нас, учителів, старішати поволі,
Ростити з пам’яттю про тебе малюків…
Твоя матуся і бабуня з душами орлиць тут, з нами на порозі школи,
Низький уклін: зростили воїна, найкращого з чоловіків…
Душа твоя, Михайлику, із миром
Нехай покоїться з святими у раю,
Назавжди в пам’яті твій образ легкокрилий,
Герої не вмирають – у небесне царство строєм йдуть…
Пані Анна розповідає, що щодо петиції про присвоєння Героя України для сина не думала ні секунди. Каже, що син ще за життя попереджав її не робити цього.
«Ми говорили про нагороди, адже він привозив різні грамоти. І я спитала якось: «А що, вам медалі якісь не дають?». А він так глянув і сказав мені: «Я служу не за медалі. Ніколи не кажи мені про нагороди. Вони мені непотрібні». Тому я відразу знала, що петицію створювати не буду, він був би проти, а як я можу піти проти його волі. Мені головне, щоб його душа була спокійна», – додає мати Героя.
Втім Михайло Міхеєв посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
