“Попри те, що Андрія немає, він далі для сина є прикладом”: історія Героя і науковця Андрія Филипчука | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
29 Грудня, 19:51
logo-black

“Попри те, що Андрія немає, він далі для сина є прикладом”: історія Героя і науковця Андрія Филипчука

Археолог, історик, науковець та Захисник України Андрій Филипчук народився 25 вересня 1989 року в селі Хишевичі на Львівщині. Автор понад 150 наукових праць, серед яких 8 монографій, Андрій був визнаним фахівцем не лише в Україні, а й за її межами. З початком повномасштабного вторгнення він одразу став на захист Батьківщини. 2 лютого 2023 року біля Кремінної на Луганщині Герой віддав своє життя за Україну. Дружина, директор школи та заступник селищного голови поділилися з LMN спогадами про Героя та як вшановують пам’ять полеглого Захисника України.

“За освітою ми з чоловіком історики, тож питання того, що наш сусід-агресор, московія, одвічний наш ворог колись на нас нападе і що буде повномасштабна хвиля, ми розуміли. Так чи інакше історія повторюється і кацапи ніяк не відкидають свого бажання захопити наші землі. І Андрій це чудово розумів. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням, коли про це розповідали новини, американські партнери говорили, що ми вже от-от переддень перед початком війни, то я помічала, що Андрій дуже цікавився теробороною, як можна долучитися до збройного опору нашої країни”, – розповідає дружина Героя Галина Филипчук.

Андрій Филипчук вже 24 лютого з самого ранку був готовий йти захищати Батьківщину. Навіть попри те, що він був науковцем і міг уникнути мобілізації в законний спосіб, не маючи досвіду служби в армії, в нього не було жодних сумнівів залишатися вдома чи ставати на захист держави.

“24-го лютого Андрій мене розбудив о 6-й ранку, при тому що він вже десь з години 4 не спав, я так зрозуміла, що він мав передчуття, що щось буде. До 6 ранку в нього вже був зібраний рюкзак, були поскладані берци, форма. Коли він мене розбудив, то перше, що сказав: “Спокійно, не хвилюйся”, зробив філіжанку кави і тоді промовив: “Ти будь спокійна, все гаразд, але почалася війна”. І в мене одразу паніка, почала включатися повітряна тривога, вити сирена, ти не знаєш що робиться і куди діватися…, – пригадує дружина. – Насамперед ми вирішили, що поки будемо у Львові, а за потреби евакуюємося в село, де жили чоловіка батьки. Він спокійно взяв мене за руку і сказав: “Я мушу йти захищати”. Як у кожної жінки, в мене почалися сльози, я розуміла, куди він іде… Скільки я його не просила, як я його не вмовляла почекати хоча би кілька днів і подивитися, як будуть розвиватися події, це питання навіть не розглядалося. Андрій дуже чітко говорив: “Я можу тримати зброю в руках, це єдиний ефективний спосіб  знищувати ворога на нашій території. Є інші люди, які може мають слабше здоров’я, то нехай вони в інший спосіб долучаються до оборони країни””.

Після цієї розмови Андрій попросив дружину прийняти його рішення та пішов у військкомат.

“Андрій прийшов в обід такий сумний, і сказав, що його “завернули”, бо фото потрібно було мати, а він не мав, а всі фотосалони були закриті. Він такий злий прийшов, так нервувався, що його не взяли. Але він не зупинився і 25 лютого знову пішов у військкомат, стояв там у чергах. Пам’ятаю, дзвінок десь близько 12-ї години дня і такий “Галка, ти знаєш, я пройшов”. У мене була жахлива тривога всередині, а в нього така радість “, – розповідає пані Галина.

Андрій вступив до лав 103-ої окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України. Деякий час вони чергували на блокпостах на околицях Львівщини, а вкінці квітня їх відправили на Схід.

Пані Галина розповідає, що Андрій по життю був дуже допитливий, такий він був і на фронті.

“Все життя він був археологом за професією, і та професійна здатність розкопувати, добиратися до дрібниць, вивчати наше минуле з землі, це було в нього і на фронті. Особливо коли вони копали окопи, Андрій завжди казав: “О, тут мені археологія знадобилася як ніколи”. Він дуже вправно володів лопатою і казав, що археологія рятує життя, тому що, чим швидше ти закопуєшся в землю, а він був власне піхотинцем, то це рятує тобі життя.

Дуже багато вчився на фронті. Коли вони поверталися з чергування чи виходів “на нуль”, ніколи не було так, що він там просто просиджував, він завжди займався фізичним розвитком, а також постійно студіював щось нове… Під час проходження військової служби він отримав навички бойового медика. Людина, яка в цивільному житті не могла собі дати раду, коли в нього температура піднімалася, а на фронті він пройшов стільки бойового вишколу по бойовій медицині та іншому, що він насправді рятував хлопцям життя. І дуже багато побратимів вдячні по сьогодні, що в них вцілілі ноги та руки, бо були правильно перемотані кінцівки, правильно була надана перша домедична допомога Андрія. Ще він навчився там на навідника СПГ-9″, – каже Галина Филипчук.

 

Воював Герой у багатьох гарячих точках на Луганщині та Донеччині.

“У травні 2022-го року вони були в Луганській області в селищі Білогорівка, яку до сьогодні тримають наші військові, а тоді це була історія, коли москалі понтонну переправу робили через річку. Тоді була 80-та бригада і їм власне на допомогу приходили воїни з 103-ї ТрО. Андрій розповідав, що близько 600-800 росіян вони за день потопили при злагоджені обидвох бригад… Пам’ятаю, вони тішилися як діти тоді. Попри те, що я тут вмирала у Львові, бо будь-який його вихід — це була жахлива тривожність”, – пригадує пані Галина.

Пізніше Андрій з побратимами перебували в Парасковіївці, Миколаївці. Восени 2022-го року брали участь у звільненні Діброви і Ямполя на Донеччині.

“За кого ми воюємо: за СІМ’Ю, за РІДНИХ, за ДІМ, за УКРАЇНУ” – таким був життєвий девіз Андрія Филипчука на фронті. Він його навіть прописав і закріпленим повідомленням виніс у соцмережі.

Позивний в Героя був “Сірий”. І з’явився він у нього випадково.

“Всі дуже дивуються, тому що він був дуже яскравою особистістю, ніхто не розумів чому “Сірий”. Андрій мені розповідав, що коли він проходив ВЛК, це проходило дуже швидко, і коли в нього питали прізвище та ім’я, той що записував почув не Филипчук Андрій, а Филипчук Сергій, і від того дав йому кличку “Сірий””, – розповіла дружина.

Навчався Андрій Филипчук у Львівському університеті Івана Франка. Тут здобув фах історика і археолога. Він йшов по сімейних слідах, адже його батько, Михайло Филипчук, був відомим українським археологом. Певний період Андрій викладав археологію в університеті, був асистентом, науковим співробітником, а з 2015-го року працював заступником директора з наукової роботи Історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ”. Також був екскурсоводом Львова та Пліснеська.

“Завдяки зусиллям батька і небайдужих людей, в 2015-му році було створено заповідник “Давній Пліснеськ” на території села Підгірці. Це було величезне давньослов’янське та давньоруське городище. Андрій став тоді заступником директора з наукової роботи. Археологією він займався ще з старших класів школи, коли з батьком виїжджав на експедиції і це Плісненське городище було для нього нерозгаданою таємницею, яку йому хотілося максимально відкрити”, – розповідає дружина.

Андрій Филипчук нагороджений кавалером ордена «За мужність» III ступеня (посмертно), відзнакою «Почесний знак святого Юрія» (посмертно). Його ім’я присвоїли школі, де він навчався, та встановили на фасаді меморіальну дошку. Дружина розповідає, що для неї та їхнього сина дуже важливою є пам’ять про Героя, ці нагороди та перейменування.

“Ці ордени є предметом гордості для сина. Коли Андрій загинув, сину було 6 років і він чудово пам’ятає батька. Так, йому складно, що його немає, але коли дитині вручає орден міський голова Садовий чи голова ОВА Козицький за мужність його батька, він з такою гордістю його брав. Дитині 7 років, він мені каже: “Я пишаюся своїм татом”. Гордість за батька завжди є. І попри те, що Андрія немає, він далі для сина є прикладом того, до чого потрібно тягнутися і яким ставати, бути справді гідним сином своєї країни”, – каже пані Галина.

“Основна моя місія в житті — це два напрямки. Перший – це дитина, наш син, якого я мушу поставити на ноги. А друге – це нести пам’ять про свого чоловіка… Я розумію, що я не вічна, і коли вже мене не буде, і я не зможу про нього говорити, про нього будуть говорити архіви, публікації, меморіальні дошки, книги та інше. Все, що зберігає його цінність. І цей вклад кожен має пам’ятати і кожен має бути вдячний за те, що такі хлопці, як Андрій, не задумуючись пішли і робили банальну роботу, але вона є звитяжна, вона є героїчна, тому що з таких маленьких кроків власне будується наша велика Перемога”, – наголошує Галина Филипчук.

Меморіальну дошку на фасаді Коропузької школи, у якій навчався Воїн, відкрили цього року, до Дня Андрія Первозванного, 30 листопада. Тоді ж школі присвоїли ім’я Героя.

“У школі Андрій  мав хист до вивчення історії і географії. Брав активну участь у шкільних олімпіадах з історії і постійно займав призові місця. Він був гордістю нашої школи. Він не тільки прекрасно засвоював матеріал шкільної програми, а й постійно займався додатково, читав, проводив дискусії на історичні теми. Андрій був дуже вимогливий до себе. Користувався авторитетом як учителів так і учнів, мав серед них велику повагу.

Коли дружина Галина звернулася в ОТГ з клопотанням про присвоєння школі імені Андрія, то питання було винесено на педраду в школі, і одноголосно 100% вчителів підтримали її клопотання. На Андрія, 30 листопада, урочисто була відкрита меморіальна дошка і школі було присвоєно звання імені Андрія Филипчука. На відкритті були були присутні дружина Галина, син Артур, родина, багато вчителів, багато земляків, хлопці, які з ним воювали, представники влади.

Це дуже знакова для нас подія. Віддати шану Андрію, і в особі Андрія всім тим, які віддали своє життя за Україну.

Андрій ще планував зі мною завершити створення історичного кабінету. Ми почали з його батьком, потім Андрій вже допомагав, але війна зробила своє…”, – розповідає директор навчального закладу Тарас Матвейко.

Як розповів LMN заступник Великолюбінського селищного голови Павло Стахів, на сесії рішення про присвоєння Коропузькому НВК імені Андрія Филипчука підтримали одноголосно.

“Ми замовили таблицю, погодили з дружиною. Дружина вибрала за взірець таки, які ми бачимо у Львові. Пізніше ми разом їхали приймати роботу… Профінансована ця таблиця за кошти селищного бюджету”, – додав Павло Стахів.

“Я завжди думала, що якщо щось, не дай Боже станеться, то я це відчую. А я в той день не відчула нічого… Звичайний день, я була на роботі, я знала що Андрій вийшов і що зранку він має прийти, і має бути повідомлення, що він мені напише, що все добре. Я після роботи повернулася додому, повечеряла, сіла відпочивати і подзвонили у двері. Коли я відкрила двері, побачила що в дверях стоїть мій брат рідний і Андрія найкращий друг. І я справді не зрозуміла нічого, і тут раптом почула моєї мами істеричний крик: “Щось сталося!”. І моє наступне питання було: “Скажіть, що він живий?”. І коли хлопці нічого не говорили, я зрозуміла, що сталося непоправне…

На наступний день була офіційна процедура сповіщення, військовий капелан приїжджав додому, в такому дусі християнському він це подавав. Не отак як дають листочок, обертаються і йдуть, він сів, намагався заспокоїти, близько години ми спілкувалися”, – згадує дружина Героя.

Андрій та Галина познайомилися на історичному факультеті, де обидвоє навчалися. Жінка була на курс молодша від нього. Вони зустрічалися 5 років, а в 2013-му одружилися. На третьому році спільного проживання в них народився син Артур. Коли Андрій загинув синові було 6 років. У перший клас у той же рік він йшов вже тільки з мамою, без батька…

“Наші стосунки в шлюбі тривали рівно 10 років. Андрій загинув 2 лютого, а 10-та річниця була 31 січня… І то так було, що він якраз вернувся з виходу 1 лютого зранку, подзвонив, ми поговорили, що 10 років так швидко злетіли, тішилися як діти, казали, що це не останні 10 років, але ніхто не знав, що так станеться…

Там був раптовий вихід 2 лютого, він не мав йти на ті позиції, але була дуже складна ситуація, треба було поміняти побратима і допомогти, це не був його вихід. Він не мав у той день бути там, він мав відпочивати. Але це побратимство, він завжди казав: “Ти навіть не уявляєш, яких я друзів здобув на фронті”. І коли було дуже складно хлопцям, Андрій знав, що він має поміняти, допомогти, бо була дуже складна ситуація під Кремінною, кацапи весь час наступали, йшли в штурми, хлопці фізично стомлювалися, і той вихід став для нього фатальним …”, – з тремтінням в голосі каже жінка.

Похований Герой Андрій Филипчук на Личаківському кладовищі у Львові.

User Image
Роксолана Іваніцька
  • 0
  • 696
Схожі публікації