Такса у колісниці: як ми вчимося жити з паралічем собаки під час війни
Коли я вперше побачила Дафну, їй було півтора місяця. Це той вік, коли нормальні люди ще тільки роздивляються оголошення, а не забирають додому кульку на чотирьох лапках з вушками до підлоги. Але про «якісних заводчиків», «правильну соціалізацію» й усі ці правильні слова я тоді нічого не знала. Я просто взяла таксу й привезла додому.
Запах її лапок повернув мене в дитинство. У нас тоді теж була такса, і я досі пам’ятаю ці теплі, сонні «печеньки» — коли собака засинає, а від лап пахне медовими пряниками. У Дафни — один в один. Досі не знаю, це фішка породи чи всі собачі лапи так працюють у сні, але для мене це був знак: усе, ми свої.
Ми разом пройшли перші прогулянки, знайомства з друзями, першу хибну вагітність, перші укуси — один великий пес залишив у Дафни не лише шрам на тілі, а й травму в голові. Вона довго боялася великих собак і людей, які рухаються надто різко.
Дафна, між іншим, допомогла мені вибрати чоловіка. Вона ходила на перші побачення разом зі мною — як пересувний поліграф. Хто не гладив, хто не жартував із нею й не питав, як її звати, — вилітав із кастингу. Мій теперішній чоловік пройшов відбір, здається, саме завдяки їй. Принаймні я досі не впевнена, кого він полюбив першим — мене чи таксу.
Потім у нашій історії з’явилася донечка. Дафна перейшла в режим няньки: охороняла сон, підчищала підлогу під дитячим стільчиком, ловила кожен впалий шматочок м’яса з серйозністю санітарної інспекції.
А ще — прийшла повномасштабна війна.
Перші вибухи Дафна почула разом зі мною. Я боялася, що її просто «заклинить», що вона стане тією самою собакою, яка здригається від кожного хлопка дверей. Але виявилося, що в укритті вона почувається досить стабільно. Вона спить у клітці чи в мене на колінах, переконується, що всі її люди на місці, і заспокоюється.
Ми багато переїжджали — як і пів країни. Для мене це постійне пакування валіз, пошук нового тимчасового дому, нових маршрутів до укриття. Для неї — нові запахи, нові сходові марші, нові дивани для стрибків. На мій подив, усі ці переїзди вона перенесла краще за мене.
Поведінковий ветеринар Анна Федоришина пояснює: війна створила тваринам фон хронічного стресу, але наші дії можуть багато що компенсувати:
«Ми не можемо вимкнути війну, але можемо зменшити інші стресори — змінити слизькі підлоги, скоротити небажані контакти, більше дбати про сон і рутину тварини. Це підвищує “запас міцності” нервової системи перед неминучими потрясіннями».
Рутина — це те, що тваринам дає відчуття безпеки. І коли в якийсь момент усе в нашому житті стало хитатися, Дафна була саме тією живою константою, до якої можна було доторкнутися.
Поки одного дня не перестали слухатися її задні лапи.
Чоловік якраз пішов у ЗСУ. Я повернулася додому й помітила дивну тишу. Дафна не вибігла мене зустрічати. Не задзвеніли кігтики по підлозі, не завило таксяче «нарешті ти прийшла». Вона просто лежала й дивилася на мене винними очима.
Коли я спробувала її підняти, стало ясно: їй боляче ставати на задні лапи.
Ми живемо в маленькому містечку, де «ветеринар» — це продавець у ветмагазині, який і уколи ставить, і стерилізує, і «подивиться, якщо щось не так». Про ветеринарного невролога тут не чули. Про МРТ — теж. Тож ми втратили перші 12 годин, поки радилися з місцевим «універсальним спеціалістом».
Вранці поїхали в обласний центр. У Хмельницькому виявилося чимало клінік, але жодного ветневролога і жодного КТ чи МРТ для собак. Ми бігали від прийому до прийому, слухали різні версії, кололи знеболювальне — і втрачали ще одну добу.
Лише коли зв’язалися з ветеринарним неврологом зі Львова, Віталієм Федоровичем, стало зрозуміло, куди їхати. На третю добу ми приїхали до нього на прийом.
Після КТ все стало ясно: у Дафни — екструзія міжхребцевого диска. Потрібна операція. Терміни — уже «на вчора».
«У ветеринарній неврології час критично важливий. При гострих грижах дисків, травмах, запаленнях чим раніше проведено обстеження й розпочато лікування, тим вищі шанси відновлення функції», — пояснює Віталій Федорович.
Через втрачені 48 годин прогнози були 50/50: або Дафна знову ходитиме на чотирьох лапах, або ні. Ми погодились на операцію — просто тому, що іншого шансу в нас не було.
Операцію зробили. А далі почалося найважче — очікування
Ми відвозили Дафну до невролога й реабілітолога, робили вправи вдома, робили все, що казали лікарі. Але чутливість у задніх лапах так і не повернулася.
Моя собака стала «передньоприводною».
Першу сльозу я пролила не в операційній. І навіть не тоді, коли лікар сказав, що шанси невисокі. Я ридала вдома, коли спробувала поставити її на всі чотири, а вона просто їх потягла за собою. І подивилась на мене так, ніби вибачалася.
Поведінковий ветеринар Анна Федоришина нагадує: хронічний стрес (а війна і хвороба — це подвійний удар) може посилювати вже наявні проблеми або підштовхувати до нових:
«Стрес від обстрілів і переїздів підвищує чутливість нервової системи. Частіше виникають шумові фобії, тривожні розлади, загострюються хронічні хвороби. Але уважність до емоційних потреб тварини й базове благополуччя вдома роблять нервову систему більш стійкою».
У випадку Дафни ми паралельно мали ще й фізичну проблему — ушкодження спинного мозку. Тож без реабілітації — ніяк.
Зоофізіотерапевтка Ангеліна Бріцина пояснює: реабілітація — це не «якісь масажики», а окрема галузь медицини:
«Реабілітація потрібна не тільки після переломів чи операцій на хребті. Вона важлива для старших тварин, собак із надмірною вагою, артрозом, неврологічними дефіцитами. А от самостійні “розтирання”, коли тваринам боляче, — типова помилка, яка часто лише посилює запалення й біль».
У нашому випадку реабілітація — це вправи на баланс, масажі, контроль ваги, робота з м’язами, які тепер змушені тягнути «за двох». І ще одна надія — спінальна хода.
Спінальна хода — це коли задні лапи починають «підтанцьовувати» не завдяки свідомому контролю мозку, а завдяки рефлексам спинного мозку. Тварина при цьому може не відчувати лап, але за рахунок правильно підібраних вправ і стимуляції іноді вдається налаштувати примітивний «автопілот».
Ми досі працюємо над цим із реабілітологинею. Це не історія про чудо — це історія про щоденні маленькі рухи, які або складуться колись у крок, або ні. І так, ми сподіваємося. Але водночас уже навчилися жити з тим, що є.
У квартирі Дафна рухається «як тюлень»: тягне задню частину тіла за собою, працюючи передніми лапами. Це виглядає кумедно, але в цьому її сила: тепер донька нарешті може її наздогнати. Вони влаштовують перегони по квартирі — одна на двох ногах, друга на двох лапах.
По всіх ліжках ми зробили пандуси. На ніч я надягаю їй перешиті дитячі багаторазові трусики, ми навчилися правильно спорожняти сечовий міхур, стежимо за шкірою. Це рутина, яка колись здавалась би жахіттям, а тепер просто — частина нашого побуту.
На вулиці Дафна їздить у візочку. Ми називаємо її «наїздницею в колісниці». Це виглядає так ефектно, що люди обертаються. Діти питають: «А що з нею?» Дорослі ніяковіють. Але найчастіше — усміхаються.
У кожного в сім’ї тепер є свій транспорт: у чоловіка — військовий, у мене — громадський, у доньки — самокат, у Дафни — колісниця.
Віталій Федорович каже, що неврологічних пацієнтів стає більше — не лише через війну, а й через те, що тварини живуть довше, а власники стали уважнішими. Але війна додає свій шар:
епілептичні напади, спровоковані вибухами; вестибулярні розлади; травми від уламків, падінь, вибухових хвиль. І все це — в умовах, коли в прифронтових і маленьких містах досі немає ані МРТ, ані спеціалістів, ані реабілітації.
«Чим коротший шлях від перших симптомів до діагностики, тим вищі шанси на відновлення. Нам критично не вистачає доступу до сучасної діагностики, уніфікованих протоколів і реабілітаційних центрів», — наголошує невролог.
Я це відчула на собі. Якщо б у нашому провінційному містечку хоч хтось сказав перший словами: «Шукайте невролога й МРТ», а не «почекати до ранку, може, відлежить» — у Дафни було б більше шансів.
Зоофізіотерапевтка Ангеліна Бріцина додає:
«Через війну зросла потреба в реабілітації взагалі — і для поранених тварин, і для тих, хто «просто» постарів на фоні стресу: падіння м’язового тонусу через страх виходити на вулицю; загострення артрозу; тварини, які травмувалися по дорозі в укриття. І на все це часто відповідають не лікарі, а «гугл, поради сусідки та теплий масаж, який тільки погіршує стан».
Коли ми тільки везли Дафну на операцію, я думала, що найстрашніше — це собака в колясці. Здавалося, що це буде «нескінченний біль і страждання».
Насправді найстрашніше — це невідомість. Коли ти не розумієш, що робити, куди бігти, хто може допомогти, чи ти взагалі все робиш правильно.
Коли ми пройшли через операцію, реабілітацію, підбір візка, трусиків і пандусів, життя якось… вирівнялося. Ми знову стали просто родиною з собакою. Так, у цієї собаки паралізовані задні лапи. Але вона так само:
Параліч у собаки — це не вирок і не кінець її «щасливого собачого життя». Це нова конфігурація нашої спільної реальності. Вона теж може бути наповнена сміхом, лизьканням, теплими лапами, що пахнуть медовими пряниками, і тихим собачим щастям.
І так, війна вкрала в нас дуже багато. Але вона не забрала одного: здатність організовувати життя наново — собі й тим, кого ми любимо. Навіть якщо для цього доводиться шити собаці труси, кріпити пандуси до ліжка й купувати колісницю замість «просто намордника і повідка».
За паралічем у собаки й за війною у людей теж є життя. І воно варте того, щоб за нього боротися — разом.
Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
