У 24 роки стала “мамою” для понад 20-ти дітей | Львівська мануфактура новин
09 Лютого, 20:00
logo-black

У 24 роки стала “мамою” для понад 20-ти дітей

У 24 роки Лілія Варгаль працює вчителькою початкових класів у Щирецькій громаді та щодня бере на себе відповідальність за дітей, які ростуть під час війни. Вона могла шукати роботу у великому місті, але свідомо залишилася у своїй громаді та стала класним керівником для 24-х маленьких першокласників. Її історія – про вибір, довіру і силу громади, що тримається на людях. В інтерв’ю для спецпроєкту «Сила громад» від LMN Лілія розповідає про перші кроки в професії, класне керівництво, труднощі, нові підходи, партнерство з батьками та про те, чому школа в малій громаді сьогодні – значно більше, ніж просто місце навчання.

 

Лілю, розкажи, будь ласка, чому ти взагалі вирішила стати вчителькою початкових класів? Чи був хтось, хто надихнув тебе на цей вибір?

 

 

У старших класах, під час святкування Дня вчителя, у нашій школі проводився день самоврядування. Тоді я вперше спробувала себе в ролі вчительки – заміняла педагога в початкових класах. Саме цей досвід став для мене вирішальним. Мені надзвичайно сподобалося працювати з дітьми, навчати їх і бути для них наставницею. З того моменту я зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з педагогікою та обрати професію вчителя.

 

Багато молоді шукають собі роботу та будують життя у великому місті, виїжджаючи із своїх громад. Чому все ж таки ти вирішила працювати у Щирці? 

 

Я працюю у своїй громаді, бо вірю, що зміни починаються з близького. Мені важливо розвивати школу й дітей там, де я живу, і бачити результат своєї праці не абстрактно, а щодня.

 

 

Щирецька громада – не дуже велика, тож я переконана, що люди добре знають один одного. Що для тебе означає бути тією вчителькою «на місці», де всі один одного знають? Чи не викликає це додаткових складнощів? 

 

 

Так, у певній мірі це складно, адже в громаді, де всі одне одного знають, ти постійно на виду і відчуття відповідальності не зникає навіть у вихідні чи під час відпустки. Водночас, я вважаю себе вчителем нового покоління і свідомо намагаюся розділяти професійне та особисте життя. У школі я –  вчитель, а поза її межами – звичайна людина, яка має право на відпочинок, особистий простір, зустрічі з друзями, каву ввечері. Я вважаю, що це нормальний і здоровий підхід.

 

А розкажи, будь ласка, якими були твої перші дні в школі вже не як учениці, а як вчительки?

 

Перші дні роботи в школі були для мене особливими. За своєрідною іронією долі я пішла на заміну саме до того класу, який навчала ще в початковій школі й який колись надихнув мене обрати професію вчителя. Учні впізнали мене й сказали, що пам’ятають ті уроки – тоді я зрозуміла, що це саме той клас, з якого все почалося. Саме з ними, з 8-А класом, я подружилася першими.

Педагогічний колектив прийняв мене дуже тепло, я швидко стала його частиною, працювати з колегами було і є комфортно. Хоча хвилювання, звісно, було, адже це було моє перше місце роботи за фахом. Спочатку я працювала педагогом-організатором, і це дало мені можливість налагодити контакт з усіма учнями школи та класними керівниками, що значно полегшило мою подальшу роботу.

 

Що в роботі з найменшими дітьми для тебе виявилося найскладнішим, а що – несподівано приємним?

 

Першим класом, який я почала навчати, був четвертий клас минулого року. Ставши їхнім класним керівником, я зрозуміла, що найскладніше в роботі з дітьми – знайти індивідуальний підхід і завоювати довіру. Учні мали дуже хорошу вчительку, яка навчала їх упродовж трьох років, і вони щиро за нею сумували. Тоді я усвідомила, що не повинна ставати її заміною, натомість ще одним другом і наставником. Цей клас є для мене особливим ще й тому, що я проходила педагогічну практику саме з цими учнями, коли навчалася в університеті, тоді вони були у другому класі. Тому наш зв’язок сформувався задовго до того, як я прийшла до них уже як учителька.

 

Перший вчитель у школі – це часто як “друга мама”, яка повинна вислухати, підтримати, поговорити. Чи доводиться тобі бути для дітей не лише вчителькою, а й психологічною опорою?

 

Звичайно, я відчуваю, що в сучасних умовах маю бути не лише вчителькою, а й психологічною опорою та підтримкою для дітей свого класу. Особливо це відчувається під час повітряних тривог, коли трапляються ситуації, що окремі діти панічно бояться. У такі моменти ти розумієш, що маєш допомогти цій дитині заспокоїтися, водночас пам’ятаючи, що поруч є ще двадцять три учні, які так само потребують уваги, підтримки й відчуття безпеки. 

 

А як взагалі війна вплинула на дітей у твоєму класі і на твою щоденну роботу?

 

Війна змінила долі багатьох родин, зокрема й моїх учнів та їхніх батьків. Наприклад, в моєму класі є дітки з тимчасово окупованих територій, а також діти, чиї батьки нині захищають нашу країну. Також, війна безпосередньо впливає й на сам навчальний процес через часті повітряні тривоги, які порушують звичний ритм шкільного життя та потребують від дітей додаткової психологічної стійкості.

 

Існує думка, що сучасні школярі – доволі складні діти, які нічого не хочуть і їм нічого не цікаво. Як на твою думку, сьогоднішні першокласники відрізняються від дітей, якими була ти у їхньому віці?

 

Справді, сьогоднішні діти суттєво відрізняються від учнів мого покоління. Вони більш розкуті, впевнені в собі та емоційні. Їм легко висловлювати свої почуття й емоції, іноді вони можуть відмовитися від завдання, якщо воно їм не подобається. Також сучасні діти легше йдуть на контакт не лише з класним керівником чи першою вчителькою, а й з іншими педагогами: у мене є учні, які  біжать обіймати  вчителів  у коридорі, навіть якщо раніше їх не знали. Саме ця відкритість і впевненість робить сучасне покоління особливим.

 

А як щодо уроків? Чи легко зацікавити дітей для вивчення чогось нового? Можливо, поділишся своїми підходами, або методами, які намагаєшся використовувати роботі з дітьми?

 

 

У своїй роботі з дітьми я намагаюся використовувати сучасні підходи, які допомагають зробити навчання цікавим і ефективним. Зокрема, застосовую інтерактивні методи – ігри, рольові ситуації, завдання на інтерактивній дошці, а також диференційований підхід, коли кожна дитина отримує завдання відповідно до своїх здібностей і потреб. Крім того, я намагаюся впроваджувати творчі та креативні елементи, які мотивують дітей і дозволяють їм проявляти власну ініціативу. Для мене важливо не лише дати знання, а й навчити дітей мислити, працювати в команді та отримувати задоволення від навчання.

 

Чи пам’ятаєш момент, коли зрозуміла: «Так, я на своєму місці»?

 

Таких моментів було кілька. Працюючи педагогом-організатором, я відчула це тоді, коли почала наповнювати шкільне життя святами, заходами та різними ініціативами. Ці ідеї активно підтримували і учні, і колеги, а я часто поверталася додому з посмішкою та безліччю планів, бо справді горіла своєю справою.

Коли ж я стала класним керівником – це відчуття лише посилилося. Учні щодня чекали мене біля входу до школи, радісно зустрічали, обіймали й допомагали донести сумку до класу. Тоді я зрозуміла не лише те, що я на своєму місці, а й наскільки сильно до них прив’язалася.

Сьогодні я – вчителька першого класу, і це для мене особливий, новий етап. У день 1 вересня, побачивши в очах дітей розгубленість, але водночас повну довіру, я чітко відчула відповідальність і зрозуміла, що не маю права їх підвести. Саме в той момент я остаточно переконалася: бути для них надійним учителем і добрим другом – це покликання, про яке я завжди мріяла.

 

Як взагалі відбувається твоя комунікація з батьками? Чи легко молодій вчительці отримувати довіру батьків і що в цьому найбільше допомагає?

 

Чесно кажучи, я дуже хвилювалася, чи вдасться мені здобути довіру батьків, адже я молодий учитель і раніше не мала досвіду класного керівництва. Мене хвилювало, як вони сприймають мене і чи будуть серйозно ставитися до моєї роботи. Але за це я надзвичайно вдячна батькам учнів мого попереднього класу. Вони не лише прислухалися до моїх слів і брали до уваги мої рекомендації, а й підтримували мене: запевняли, що все буде добре, що ми впораємося разом. У певному сенсі вони стали для мене опорою та підтримкою, і це надзвичайно цінно для молодого вчителя.

 

Якою є роль батьків у навчанні дітей сьогодні? Чи погоджуєшся ти з твердженням, що дітей повинен навчати лише вчитель?

 

Роль батьків у навчанні та вихованні дітей беззаперечно є такою ж ключовою, як і роль учителя. Я дотримуюсь педагогіки партнерства – учень, вчитель і батьки працюють разом. Особливо це важливо у початкових класах, коли діти ще не можуть самостійно виконувати домашні завдання чи інші навчальні завдання. У школі їх підтримує вчитель, а вдома –  батьки, які допомагають і спрямовують навчальний процес.

 

Вчитель – дуже складна професія. Що допомагає тобі не вигорати і зберігати любов до цієї професії?

 

Мені не вигорати й підтримувати любов до своєї професії допомагає кілька речей: перше – подорожі. Я дуже люблю подорожувати, адже саме так я відновлююся, перезавантажуюся й знаходжу сили та натхнення для чогось нового. Також мене надихає сам процес підготовки цікавих, нестандартних уроків. Хоч це й потребує багато часу й зусиль, такі уроки цікавіші для мене самої, а отже –  приносять більше задоволення і підтримують мій інтерес до професії. Окреме місце займають спільні подорожі з дітьми-  вони зміцнюють зв’язок, дають нові емоції й нагадують, заради чого я працюю в школі.

 

Який момент у класі змушує тебе посміхатися найчастіше? 

 

Це коли я тільки заходжу до класу. Можливо, я невиспана, втомлена після нічної тривоги або просто не в настрої,  адже я теж людина, але варто лише побачити ці очі: діти біжать обіймати, одразу діляться купою цікавих історій, розповідають усе, що з ними сталося за вчорашній день. Іноді вони  кажуть, що дуже сумували, хоча минули лише вихідні. Саме цей контакт, щирі емоції та довіра дітей роблять кожен день у школі особливим і дуже надихають працювати далі.

 

Нашу розмову ми почали з того, що більшість молоді все ж виїжджає з громад. А от щоб ти сказала людям, які сумніваються, чи варто їм працювати у своїй громаді?

 

Молодим людям, які бояться працювати у своїй громаді або лише думають про роботу в громаді, я б порадила не боятися. Хвилювання буде на будь-якому робочому місці, особливо на початку. У своїй громаді цього страху справді більше, адже тебе всі знають і ти постійно на виду.Але якщо ти знаєш свою справу, якщо це твоя улюблена професія і ти працюєш із бажанням і відповідальністю, то ти не лише знайдеш себе в цій роботі, а й принесеш реальну користь своїй громаді. Важливо також пам’ятати, що люди, які засуджують чи обговорюють, є всюди –  не лише у твоїй громаді. Хто захоче критикувати, той завжди знайде привід, незалежно від місця. Тому не варто боятися осуду чи виглядати «не так». Найголовніше – чесно робити свою справу й залишатися собою.

 

Їхня робота часто залишається непомітною, але саме вона тримає громади –  у щоденній рутині, у складні часи і під час війни. «Сила громад» – це спецпроєкт про людей, які залишаються працювати на місці, беруть відповідальність і роблять важливу справу для інших, навіть коли про це не говорять. 

 

 

User Image
Вікторія Вітер
  • 0
  • 119
Схожі публікації