У 24 роки стала “мамою” для понад 20-ти дітей

У 24 роки Лілія Варгаль працює вчителькою початкових класів у Щирецькій громаді та щодня бере на себе відповідальність за дітей, які ростуть під час війни. Вона могла шукати роботу у великому місті, але свідомо залишилася у своїй громаді та стала класним керівником для 24-х маленьких першокласників. Її історія – про вибір, довіру і силу громади, що тримається на людях. В інтерв’ю для спецпроєкту «Сила громад» від LMN Лілія розповідає про перші кроки в професії, класне керівництво, труднощі, нові підходи, партнерство з батьками та про те, чому школа в малій громаді сьогодні – значно більше, ніж просто місце навчання.

У старших класах, під час святкування Дня вчителя, у нашій школі проводився день самоврядування. Тоді я вперше спробувала себе в ролі вчительки – заміняла педагога в початкових класах. Саме цей досвід став для мене вирішальним. Мені надзвичайно сподобалося працювати з дітьми, навчати їх і бути для них наставницею. З того моменту я зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з педагогікою та обрати професію вчителя.

Я працюю у своїй громаді, бо вірю, що зміни починаються з близького. Мені важливо розвивати школу й дітей там, де я живу, і бачити результат своєї праці не абстрактно, а щодня.

Так, у певній мірі це складно, адже в громаді, де всі одне одного знають, ти постійно на виду і відчуття відповідальності не зникає навіть у вихідні чи під час відпустки. Водночас, я вважаю себе вчителем нового покоління і свідомо намагаюся розділяти професійне та особисте життя. У школі я –  вчитель, а поза її межами – звичайна людина, яка має право на відпочинок, особистий простір, зустрічі з друзями, каву ввечері. Я вважаю, що це нормальний і здоровий підхід.

Перші дні роботи в школі були для мене особливими. За своєрідною іронією долі я пішла на заміну саме до того класу, який навчала ще в початковій школі й який колись надихнув мене обрати професію вчителя. Учні впізнали мене й сказали, що пам’ятають ті уроки – тоді я зрозуміла, що це саме той клас, з якого все почалося. Саме з ними, з 8-А класом, я подружилася першими.

Педагогічний колектив прийняв мене дуже тепло, я швидко стала його частиною, працювати з колегами було і є комфортно. Хоча хвилювання, звісно, було, адже це було моє перше місце роботи за фахом. Спочатку я працювала педагогом-організатором, і це дало мені можливість налагодити контакт з усіма учнями школи та класними керівниками, що значно полегшило мою подальшу роботу.

Першим класом, який я почала навчати, був четвертий клас минулого року. Ставши їхнім класним керівником, я зрозуміла, що найскладніше в роботі з дітьми – знайти індивідуальний підхід і завоювати довіру. Учні мали дуже хорошу вчительку, яка навчала їх упродовж трьох років, і вони щиро за нею сумували. Тоді я усвідомила, що не повинна ставати її заміною, натомість ще одним другом і наставником. Цей клас є для мене особливим ще й тому, що я проходила педагогічну практику саме з цими учнями, коли навчалася в університеті, тоді вони були у другому класі. Тому наш зв’язок сформувався задовго до того, як я прийшла до них уже як учителька.

Звичайно, я відчуваю, що в сучасних умовах маю бути не лише вчителькою, а й психологічною опорою та підтримкою для дітей свого класу. Особливо це відчувається під час повітряних тривог, коли трапляються ситуації, що окремі діти панічно бояться. У такі моменти ти розумієш, що маєш допомогти цій дитині заспокоїтися, водночас пам’ятаючи, що поруч є ще двадцять три учні, які так само потребують уваги, підтримки й відчуття безпеки. 

Війна змінила долі багатьох родин, зокрема й моїх учнів та їхніх батьків. Наприклад, в моєму класі є дітки з тимчасово окупованих територій, а також діти, чиї батьки нині захищають нашу країну. Також, війна безпосередньо впливає й на сам навчальний процес через часті повітряні тривоги, які порушують звичний ритм шкільного життя та потребують від дітей додаткової психологічної стійкості.

Справді, сьогоднішні діти суттєво відрізняються від учнів мого покоління. Вони більш розкуті, впевнені в собі та емоційні. Їм легко висловлювати свої почуття й емоції, іноді вони можуть відмовитися від завдання, якщо воно їм не подобається. Також сучасні діти легше йдуть на контакт не лише з класним керівником чи першою вчителькою, а й з іншими педагогами: у мене є учні, які  біжать обіймати  вчителів  у коридорі, навіть якщо раніше їх не знали. Саме ця відкритість і впевненість робить сучасне покоління особливим.

У своїй роботі з дітьми я намагаюся використовувати сучасні підходи, які допомагають зробити навчання цікавим і ефективним. Зокрема, застосовую інтерактивні методи – ігри, рольові ситуації, завдання на інтерактивній дошці, а також диференційований підхід, коли кожна дитина отримує завдання відповідно до своїх здібностей і потреб. Крім того, я намагаюся впроваджувати творчі та креативні елементи, які мотивують дітей і дозволяють їм проявляти власну ініціативу. Для мене важливо не лише дати знання, а й навчити дітей мислити, працювати в команді та отримувати задоволення від навчання.

Таких моментів було кілька. Працюючи педагогом-організатором, я відчула це тоді, коли почала наповнювати шкільне життя святами, заходами та різними ініціативами. Ці ідеї активно підтримували і учні, і колеги, а я часто поверталася додому з посмішкою та безліччю планів, бо справді горіла своєю справою.

Коли ж я стала класним керівником – це відчуття лише посилилося. Учні щодня чекали мене біля входу до школи, радісно зустрічали, обіймали й допомагали донести сумку до класу. Тоді я зрозуміла не лише те, що я на своєму місці, а й наскільки сильно до них прив’язалася.

Сьогодні я – вчителька першого класу, і це для мене особливий, новий етап. У день 1 вересня, побачивши в очах дітей розгубленість, але водночас повну довіру, я чітко відчула відповідальність і зрозуміла, що не маю права їх підвести. Саме в той момент я остаточно переконалася: бути для них надійним учителем і добрим другом – це покликання, про яке я завжди мріяла.

Чесно кажучи, я дуже хвилювалася, чи вдасться мені здобути довіру батьків, адже я молодий учитель і раніше не мала досвіду класного керівництва. Мене хвилювало, як вони сприймають мене і чи будуть серйозно ставитися до моєї роботи. Але за це я надзвичайно вдячна батькам учнів мого попереднього класу. Вони не лише прислухалися до моїх слів і брали до уваги мої рекомендації, а й підтримували мене: запевняли, що все буде добре, що ми впораємося разом. У певному сенсі вони стали для мене опорою та підтримкою, і це надзвичайно цінно для молодого вчителя.

Роль батьків у навчанні та вихованні дітей беззаперечно є такою ж ключовою, як і роль учителя. Я дотримуюсь педагогіки партнерства – учень, вчитель і батьки працюють разом. Особливо це важливо у початкових класах, коли діти ще не можуть самостійно виконувати домашні завдання чи інші навчальні завдання. У школі їх підтримує вчитель, а вдома –  батьки, які допомагають і спрямовують навчальний процес.

Мені не вигорати й підтримувати любов до своєї професії допомагає кілька речей: перше – подорожі. Я дуже люблю подорожувати, адже саме так я відновлююся, перезавантажуюся й знаходжу сили та натхнення для чогось нового. Також мене надихає сам процес підготовки цікавих, нестандартних уроків. Хоч це й потребує багато часу й зусиль, такі уроки цікавіші для мене самої, а отже –  приносять більше задоволення і підтримують мій інтерес до професії. Окреме місце займають спільні подорожі з дітьми-  вони зміцнюють зв’язок, дають нові емоції й нагадують, заради чого я працюю в школі.

Це коли я тільки заходжу до класу. Можливо, я невиспана, втомлена після нічної тривоги або просто не в настрої,  адже я теж людина, але варто лише побачити ці очі: діти біжать обіймати, одразу діляться купою цікавих історій, розповідають усе, що з ними сталося за вчорашній день. Іноді вони  кажуть, що дуже сумували, хоча минули лише вихідні. Саме цей контакт, щирі емоції та довіра дітей роблять кожен день у школі особливим і дуже надихають працювати далі.

Молодим людям, які бояться працювати у своїй громаді або лише думають про роботу в громаді, я б порадила не боятися. Хвилювання буде на будь-якому робочому місці, особливо на початку. У своїй громаді цього страху справді більше, адже тебе всі знають і ти постійно на виду.Але якщо ти знаєш свою справу, якщо це твоя улюблена професія і ти працюєш із бажанням і відповідальністю, то ти не лише знайдеш себе в цій роботі, а й принесеш реальну користь своїй громаді. Важливо також пам’ятати, що люди, які засуджують чи обговорюють, є всюди –  не лише у твоїй громаді. Хто захоче критикувати, той завжди знайде привід, незалежно від місця. Тому не варто боятися осуду чи виглядати «не так». Найголовніше – чесно робити свою справу й залишатися собою.

Їхня робота часто залишається непомітною, але саме вона тримає громади –  у щоденній рутині, у складні часи і під час війни. «Сила громад» – це спецпроєкт про людей, які залишаються працювати на місці, беруть відповідальність і роблять важливу справу для інших, навіть коли про це не говорять.