«В нас немає надії, тільки — віра»: історії родин зниклих безвісти, які продовжують чекати й боротися
Пані Марія очікує знову побачити на порозі свого дому сина-Захисника Володимира. Оксана вірить, що зовсім скоро обійме свого батька Петра. Олена та Ольга знову мріють про повернення чоловіків Назара та Юрія. А Оля щиро бажає разом з маленьким синочком якнайшвидше зустріти чоловіка Івана. Історії цих жінок дуже різні, втім їх об’єднує спільне горе — їхні рідні зникли під час оборони нашої Батьківщини.
Зниклі безвісти. Два слова, за якими криються тисячі зламаних сімей, які роками живуть в очікуванні хоча б найменшої звістки про долю рідних, з якими вони втратили зв’язок.
Родичі зниклих Захисників зі Львівщини, які обороняли нашу країну у складі 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», звертались до усіх можливих відомств, аби дізнатись хоча б якісь деталі про близьких. Втім усюди вони отримували одну й ту ж відповідь — «очікуйте». Така відповідь їх не задовольняла, тож рідні вирішили не опускати руки та робити єдине можливе у їхній ситуації — збиратись на мирні акції, щоб не дозволити забути тих, хто боровся та зник, щоб ми могли жити у вільній та незалежній країні.
За словами родин, військових саме цієї бригади фактично не обмінюють. Близьких не включають до списків на обмін, тому сім’ї змушені виходити на мітинги, аби привернути увагу до цієї проблеми.
@_ol.sm_ Акція зібрала нас у тиші та любові. Ми прикрашали Серце надії стрічками – ніби торкалися душ тих, кого так чекаємо. @ЗВІЛЬНИТИ ВСІХ @Маґура ♬ Beanie – Seb Wery
Нині йдеться приблизно про 1500 зниклих безвісти військовослужбовців бригади. Понад 30 із них мають підтверджений статус перебування в полоні. Водночас за весь час повномасштабної війни з полону вдалося повернути лише п’ятьох бійців цієї бригади.
Саме тому родини продовжують публічно нагадувати про своїх рідних — аби їхні імена не зникали зі списків, а питання їхнього повернення залишалося на порядку денному.
Найважче у словах «зник безвісти» — це відсутність відповіді. Ні підтвердження, ні прощання, нічого. Лише тиша, у якій родини намагаються почути бодай найменший знак, що їхні рідні живі.
63-річна Марія з Добромиля чекає на сина Володимира. Йому 34. До війни працював різноробочим, допомагав по господарству, був чудовим сином. До війська Герой доєднався у лютому, а вже у липні зв’язок із ним зник.
«Я не відчуваю, що його нема. Я плачу, бо не знаю, де він. Але маю віру, що він живий. Де він і що пережив — я не знаю. Та поки нема підтвердження, я вірю, що він повернеться», — говорить зі слізьми на очах мати Захисника.
Олена чекає на чоловіка Назара. Він зник у липні 2024 року на Покровському напрямку. Їхній донечці тоді було лише 11 місяців.
«Сімнадцять місяців жити в тиші — це дуже важко. Один день думаєш, що все буде добре, а на другий — падаєш духом. Це такі качелі…».
Також своїх чоловіків чекають дві Ольги. Одна із них розповідає, що її чоловік Юрій мав великий бойовий досвід – був учасником АТО, а також отримав поранення під час повномасштабного вторгнення, втім, незважаючи на застороги лікарів, знову повернувся на фронт боронити країну. Жінка пригадує, що перед тим, як відправитись на останнє завдання, Юрій прощався з нею.
«Він мені сказав, щоб я його не чекала, тому що він звідти вже не повернеться. Сказав, що це дорога в один кінець. Сказав: «поховаєш мене там, де сама захочеш», — ділиться дружина Захисника.
Оксана чекає на батька Петра. Він був учасником АТО, мав бойовий досвід ще з 2014 року. Востаннє телефонував уночі перед завданням.
«Він дзвонив якраз перед виходом на позиції, але у нас не було зв’язку через відключення світла. Вже вранці ми отримали пропущені дзвінки. Але він додзвонився до мами, яка була за кордоном, і повідомив, що має йти на завдання. Він прощався, казав, що, напевно, не повернеться, бо ніхто з побратимів не повернувся».
Після зникнення близьких їхній дім залишився тим самим — але життя в ньому вже інше. Телефон не вимикають навіть уночі, повідомлення перевіряють щогодини, а кожен незнайомий номер змушує серце битися швидше. Вони вчаться жити в режимі постійного очікування, яке не має визначеного терміну.
@_ol.sm_ Поки світ навколо вбирається у вогні та готується до свят, наше життя зупинилося в тому самому дні, коли зв’язок обірвався. Це відео – не про красу, не про свято і не про сценарій. Це відео – про наш живий, нестерпний біль. Ми – рідні зниклих безвісти воїнів 47-ї бригади «Маґура». Коли ви чуєте наші голоси на цих кадрах, знайте: за кожним словом стоять безсонні ночі, виплакані очі та серця, що розриваються на шматки від невідомості. Нам зараз дуже важко. Важко бачити радість, коли твій світ — у полоні тиші. #зниклийбезвісти #47омбр #магура #різдво #байдужістьвбиває ♬ оригінальний звук – _ol.sm_
Олена, дружина Назара, ділиться, що символом її надії на повернення чоловіка є його останній подарований донечці букет квітів.
«В мене ще досі зберігається його крайній букет для мене, який він подарував на народження донечки. Я сказала, що не викину ці квіти, поки він не подарує нові. Цей букет стоїть вже півтора року. Такий особливий знак, особливий момент тієї надії», — ділиться жінка.
Дружина зниклого Захисника Івана зізнається, що найважче для неї це невідомість. Жінка каже, що найбільшою підтримкою для неї стали її рідні, зокрема — син.
«Уже 19 місяців ми з синочком живемо у невідомості і молитві. Мій звичайний день тепер – це очікування.
Однак мені допомагає триматись віра у те, що мій чоловік живий. Ми маємо боротись, щоб про них не забули», — ділиться дружина Івана Оля.
Усі родини ведуть подвійне життя: вдень — буденні справи, покупки, робота; вночі — молитва, моніторинг, спроби знайти хоч якусь інформацію. Відсутність новин перетворює час на тягучу пустку, а кожна дрібниця — сигнал до надії або розчарування.
«Кожен день ми моніторимо координаційний штаб, перевіряємо приватний кабінет, бо туди кидають першу інформацію про статус полонених чи загиблих. Це наш ритуал — ранок і вечір», — розповідає донька зниклого Захисника Оксана.
Жінка зізнається, що тепер кожен дзвінок з невідомого номера викликає страх: чи це інформація про можливий збіг ДНК, чи ще одна надія?
Очікування стало частиною їхнього життя: воно вплинуло рутину, спільноту і силу духу. Кожен день — випробування терпіння, і водночас крихітна перемога, коли вдається зберегти надію, підтримати інших, не опустити руки. Життя цих родин поставлене на паузу, але саме ця пауза формує єдність, солідарність і непохитну віру у повернення рідних.
Навіть у невідомості життя триває. Родини зниклих безвісти живуть у постійному очікуванні, вміщуючи у свій день рутину, молитву, спогади та надію. Кожен дрібний момент, кожен предмет чи ритуал стає для них містком до рідних, яких вони не можуть обійняти.
Для Олени кожен день — це очікування маленьких радощів, які могли б бути разом із чоловіком Назаром. Зокрема вона згадує про те, як він мріяв провести час із донькою, коли та підросте.
«Він так чекав цього періоду. Чекав, коли з нею можна буде побавитись м’ячиком чи поїхати на футбол. Вона цього всього не знала, але вона зараз обожнює м’ячик. І обожнює машинки. А Назар теж любив машини. Я не знаю, як це передалося. І вона має повністю його характер. Вона теж така сонячна та весела», — каже Олена.
Оксана тримає віру і молитву як невидиму нитку, що пов’язує її з батьком Петром. Молитва дає їй силу витримувати невідомість, підтримувати себе та рідних і зберігати надію, що одного дня вони знову зустрінуться.
«Дуже багато робить молитва. Вона збирає докупи. Кожен день ми живемо з надією, прокидаємося, засинаємо, моніторимо всі можливі джерела. Я не можу усвідомити, як батько міг просто зникнути безвісти…», — розповідає вона.
Ольга живе у страху і напрузі, яку приносить невідомість. Кожен дзвінок з незнайомого номера змушує серце стискатися — а раптом це збіг ДНК? Втім потреба підтримати сина-підлітка, який так чекає на батька, додає їй сили.
«Я повинна бути поруч із ним, зберігати спокій і віру. Моє завдання — підтримати дитину, навіть коли сама боюся почути правду».
Для жінки щоденні дзвінки, пошуки інформації і маленькі кроки спільноти родин стають способом триматися і не дати страху паралізувати життя. Водночас вона згадує слова чоловіка: він мріяв, щоб син побачив світ, щоб вони разом подорожували і відкривали інші країни.
«Це була його мрія — показати синові світ через спільні подорожі. Я казала йому, що коли він повернеться, ми будемо подорожувати разом. А зараз, як тільки з’являється можливість, ми з сином вдвох вирушаємо в мандрівки — так, як хотів Юра».
Ці дрібні деталі, ритуали та спогади роблять кожного з них ближчим до рідних, яких вони чекають. Вони зберігають пам’ять, любов і надію навіть у невідомості, перетворюючи біль на силу і солідарність.
Час минає, а відповідей немає. Тож родини Захисників почали виходити на мирні акції. З портретами в руках і іменами своїх рідних на плакатах, ці жінки нагадують: за кожним словом «зниклий» стоїть людина. Такі акції стали для них не протестом, а голосом, який не дозволяє суспільству звикнути до втрат.
@_ol.sm_♬ оригінальний звук – _ol.sm_
Для родин ці акції стали ритуалом підтримки та надії. Кожна присутня жінка знає: стояти разом, плакати, ділитися новинами та спогадами — значить не дозволити забути тих, хто зник.
«Ми плачемо, розповідаємо історії, обмінюємось інформацією. І тоді розумієш, що не один проживаєш цей біль», — додає пагі Марія, мати одного з Захисників.
На акціях збираються не лише родичі зниклих: приходять волонтери, друзі та рідні, іноді навіть незнайомі люди, які хочуть підтримати.
«Тут ти бачиш, що наша біда — не тільки наша. Це біда всіх. І чим більше нас тут, тим сильніший голос, який нагадує про зниклих», — каже Олена.
«Коли ми збираємось на акції, я відчуваю біль і силу водночас. Відчуваю підтримку, що я зі своїм горем не одна. І після таких акцій зникає відчуття самотності, адже поруч ті люди, які переживають те, що й я», — ділиться дружина Івана Оля.
@_ol.sm_ Для мене ці свята особливо болючі😔 невідомість….тиша….байдужість, і ще багато неприємних і важких речей, які впали на нашу долю і лиш разом ми тримаємось, разом ми сила💪🏻 #magura #47омбр #47бригада #зниклібезвісти #в_підтримку_безвісти_зниклих #невідомістьвбиває💔💔💔 #невідомість #полонені #магура ♬ оригінальний звук – Dima PROKOPOV
Ці акції перетворюють біль на силу та солідарність. Кожна зустріч — маленька перемога, нагадування, що вони не самотні у своїй боротьбі. І навіть якщо відповіді не приходять, ці жінки знають: поки вони стоять разом на площі, світ не забуде про їхніх рідних.
«Ми робимо все, що в наших руках, щоб вони знали: ми не залишимо їх», — додає Ольга.
Для родин важливо не лише знайти правду — важливо, щоб про їхніх рідних пам’ятали. Вони бояться ще однієї втрати — коли ім’я зниклого перестане звучати. Саме тому вони об’єднуються, підтримують одна одну й продовжують виходити на акції.
@_ol.sm_ #47omb #magura ♬ Ми чекаєм – Ezumec
Сьогодні, 14 лютого, рідні зниклих Захисників знову зібрались у Львові на мирну акцію. В руках у кожного — портрети близьких, плакати з іменами, а на обличчях — сум і надія одночасно.
Жінки тихо промовляли молитви, обмінювались новинами та підтримували одна одну обіймами. Хтось розповідав про останній дзвінок від близького, хтось — про маленькі символи надії.
«Кожна акція — це нагадування, що ми не залишимо їх самих і не дамо забути», – наголошує Ольга, дружина Юрія.
«Говорити – важливо, адже мовчання стирає пам’ять про людей. І коли про них не говорять, складається враження, ніби їх не було і немає», — додає дружина Івана Оля.
Люди підходили один до одного, підтримували, ділились своїми історіями та переживаннями. Для всіх присутніх це було не лише про біль, а й про силу солідарності. Стоячи разом, вони давали один одному надію — на повернення рідних, на правду та на те, що пам’ять про них ніколи не зникне.
Рідні зізнаються: інколи опускаються руки, інколи з’являється розпач. Та попри все, вони продовжують вірити. Бо поки немає остаточної відповіді, залишається надія — і сила чекати далі. Інколи здається, що сил більше немає. Втома, невизначеність і постійне очікування
Пані Марія наголошує на тому, що важливо мати підтримку однодумців. «Мені стає набагато легше, коли я розпілкуюся з цими дівчатами…». Спілкування з тими, хто розуміє біль і переживання, допомагає їй триматися та не опускати руки.
Водночас Олена каже, що такі акції підсилюють її бажання боротись до кінця. Для неї це не просто надія — це конкретний обов’язок, який дає сенс кожному дню очікування.
«Поки не буде підтвердження будь-якого сценарію, я буду до останнього чекати. Моя місія — знайти і повернути. Яка вже буде ситуація, це від мене не залежить, живий він, чи ні, але знайти і повернути — це в моїх силах і руках».
Оксана ділиться, як живе з почуттям постійної невизначеності: «Часом це така пустота всередині. Але потім думаєш: ні, не для того ми тут. Якщо ми тут здаємося, то ті хлопці, що там, що вони мають сказати? Ми маємо стояти, бо вони стоять за нас. Ми — надія для них, а вони — для нас».
«Ми маємо повернути наших людей додому. І я очікую від суспільства небайдужості, підтримки і головне — пам’яті. Ми усі стоїмо з вірою, що ці акції допоможуть привернути увагу до нашої біди та повернути наших рідних додому», — підсумовує Оля.
Історії Марії, Оксани, Олени та Олі — лише невелика частина великої спільноти родин зниклих безвісти. Кожна родина живе з тим самим невимовним болем, щоденною невизначеністю та надією на повернення близьких. Попри всі труднощі, вони знаходять сили підтримувати один одного, об’єднуватися, виходити на мирні акції та зберігати пам’ять про тих, кого ми не маємо права забути.
Ці родини показують, що віра, любов і солідарність можуть бути сильнішими за страх і невідомість. Історії кожного з них — нагадування суспільству, що за словами «зниклий безвісти» стоять живі люди, що чекають, вірять і борються. І доки вони тримаються разом, поки пам’ять про рідних не згасає, є надія, що правда і справедливість знайдуть свій шлях.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
