Великодні традиції, що пережили Сибір: як мешканка Стрийщини зберегла родинний рецепт паски

70-річна Марія Ганич родом із села Надітичі Стрийського району. Її сім’ю радянська влада депортувала до Сибіру, але попри шість років важких умов життя родичі зберегли українські традиції та рецепт паски і повернулися додому. Зараз жінка мешкає у Миколаєві Львівської області, але продовжує зберігати сімейний рецепт і навчає його дітей. Про важку родинну історію, святкування Великодня під сталінською забороною та продовження традицій сьогодні жінка розповіла Львівській мануфактурі новин.

Родину пані Марії виселили 21 травня 1941 року до Сибіру. О 6 годині ранку приїхали військові, голосно стукали у двері та вікна будинку.

«Серед російських військових був один молодий хлопець, який звернувся до дідуся і попередив: треба брати теплі речі, адже родину вивозитимуть до Сибіру. Почалася паніка, сльози, страх і нерозуміння того, що буде далі. За короткий час потрібно було зібрати найнеобхідніше. Брали тільки те, що могло вміститися на возі. Разом вирушили всі: дідусь, мама, якій тоді було 20 років, її брат із дружиною та троє їхніх дітей. Усі сіли на віз, завантажили зібране і рушили в дорогу», — розповідає жінка.

Дорога тривала місяць і була дуже важка, адже їх везли у товарних вагонах. Потяги рухалися швидко, ніби втікали від когось. Коли прибули до Красноярська, людей висадили на великій площі, де колись був аеропорт. Вони опинилися просто неба. Там і оголосили про початок війни.

«Люди почали дуже плакати і молитися. Дідусь, який був на Першій світовій війні, розумів, що таке війна, а мама — ні. Більшість думали, що вже ніколи не повернуться в Україну і залишаться там назавжди. Але треба було думати, як жити далі. Чоловіки почали рубати дерево, носити гілки і зробили навіс. Під ним вони жили два тижні просто неба», — розповідає жінка.

Згодом їх розподілили на роботи. Чоловіки почали будувати землянки, там вони і жили.

«Мама мала дуже важку роботу — її відправили працювати в ліс. Було надзвичайно важко через морози до 40 градусів. Треба було виконувати великі норми заготівлі лісу. Для дівчат це було не під силу, але їх змушували працювати. Крім того, щотижня потрібно було проходити 8 кілометрів до контори, щоб відмітитися і підтвердити, що вони не втекли», — каже жінка.

Найважчим було те, що не було солі. Часто варили капусту, але вона була несолона і несмачна — мама казала, що навіть плакала, коли доводилося її їсти.

«Молока також не було. Наприклад, брат мами ходив за 26 км, щоб дістати молока для маленької дитини. Саме так її вдалося врятувати. Умови були надзвичайно важкі», — розповідає жінка.

На Великдень їх змушували працювати. Паски не пекли, бо не було можливості, але робили невеликі калачики.

Із родиною пані Марії був виселений священик Петро Кордуба — його забрали з парафії села Містки Пустомитівського району. Його чотири сини загинули за Україну, а він разом із дружиною та донькою був засланий. Разом із ними також був дяк. Вони таємно проводили богослужіння, сповідали і хрестили людей. Проте хтось доніс владі, і священика покарали — змусили чистити туалети.

До 1939 року Галичина перебувала під владою Польщі, тому депортовані люди вважалися польськими громадянами. Польська та радянська письменниця і громадська діячка Ванда Василевська звернулася листом до Сталіна з проханням звільнити польських громадян зі спецпоселень. Завдяки цьому родина потрапила до списків на повернення.

«У 1941 році їх виселили, а наприкінці 1946-го почали повертати. Але хтось доніс, що вони українці, а не поляки, тому їх висадили на станції в Луганській області. Там родину змусили відпрацювати ще один рік», — розповідає жінка.

У листопаді 1947 року родині Марії Ганич вдалося повернутися на рідну Галичину. Вже тут вони знову змогли святкувати Великдень, відроджуючи заборонені під час заслання традиції.

«Я й досі дивуюся, як мама все встигала. Перед Великоднем потрібно було побілити хату, прибрати подвір’я, все попрати, накрохмалити рушники. Діти допомагали мили підлогу і вікна. А вже в четвер мама пекла паску», — розповідає жінка.

Паску пекли лише в печі аж до 1980-х років, а тісто місили в «нецках» — традиційному дерев’яному кориті, видовбаному з цільного шматка дерева (липи, клена чи дуба).

«У нецках тісто добре підходило, бо дерево тримало тепло. Мама вміла працювати з дріжджовим тістом. Паски прикрашала косами, листочками, квітами з тіста, змащувала жовтком і ставила в піч», — розповідає жінка.

Також пекли велику несолодку паску — «бабу» діаметром 30–40 см.

«У кошик клали менші паски, ковбасу, шинку, хрін, домашнє масло. Сир називали “пресканки”: його перемелювали, додавали цукор, яйця, родзинки і також пекли в печі», — каже жінка.

«Мама пекла паску з двох кілограмів борошна, а інколи й більше, бо родина була велика. Після повернення із Сибіру вона дуже хотіла, щоб у хаті завжди був хліб. Якщо приходили гості і брали шматок, вона одразу дорізала ще. Для неї це було дуже важливо після пережитого голоду», — розповідає жінка.

Коли пані Марія вийшла заміж, почала пекти паску самостійно. Спочатку радилися з мамою, а згодом навчилася сама.

У Чистий четвер у хаті має бути тиша, чистота і спокій. Господиня перед випіканням обов’язково молиться.

«Я так само прикрашаю паску, як і моя мама: роблю квіти, хрестик, листочки, косу з тіста і ніколи не використовую глазурі», — каже жінка.

До середи виконували важчі роботи, у четвер — прибирали і пекли, у п’ятницю дотримувалися суворого посту.

«М’ясного я не дозволяю. Моя донька навіть дотримувалася традиції мого дідуся: якщо поїсти в четвер увечері, то аж до неділі. Кажуть, тоді матимеш доброго чоловіка», — додає вона.

Марія Ганич наголошує, що вся її родина й досі дотримується українських традицій. Вона переконана: важливо, щоб молоде покоління продовжувало їх берегти і передавати далі, аби історія та культура України не зникали, а жили й розвивалися в майбутньому.