«Вільний, відважний, відкритий до світу»: історія загиблого 25-річного Героя Віталія Карвацького
«Найцінніше для мене — це пам’ять і спогади про мої мандри, людей, яких я зустрічав, та місця, які побачив», — так говорив 25-річний Віталій Карвацький, позивний «Турист». Життя Героя обірвала росія у червні цього року. Він жив у Львові, бачив тут своє майбутнє і мріяв об’їздити весь світ. Попри складний життєвий шлях, Віталій завжди залишався позитивним, легким і надзвичайно розумним. Його кохана Софія Олійний відверто поділилася для «Львівської мануфактури новин» спогадами про спільні моменти, мрії та втрату, яка залишила слід у серцях сотень людей.
Віталій Карвацький народився 22 жовтня 1999 року в місті Дніпро. Жив у Жовтих Водах і навчався в місцевій гімназії, а у 2017 році вступив на історичний факультет ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «Історія та археологія». Там він познайомився з Софією, коли їм було по 17 років.
«Вперше я його побачила наприкінці серпня 2017 року. У нас була компанія близьких друзів, але особливо з Віталієм у нас склалася дуже тісна дружба, яка тривала довгий час. Мені здавалося, що ми давно вже стали дуже близькими людьми. Я завжди знала, що можу розраховувати на його допомогу, і саме він став першою людиною, до якої я зверталася по підтримку. Він теж знав, що я завжди готова допомогти йому», — згадує Софія.
Спочатку вони були друзями, а згодом почали зустрічатися.
«Між нами вже було щось більше, ніж просто дружба. Але перехід у стосунки відбувався поступово, тому це був певний період симбіозу всього», — говорить дівчина.
Віталій був людиною надзвичайного інтелекту. Його перші дні у навчанні справили сильне враження на Софію.
«Коли я його вперше зустріла, то мені здалось, що він з старших курсів, бо вів жваву дискусію на історичну тему. Я подумала: «Було б круто, якби через кілька років я могла так само в усьому розбиратися, як він». Потім я дізналася, що він насправді мій однокурсник. З перших хвилин він мене вразив своїм розумом та глибокими знаннями. Історія була його стихією, і він умів вести дискусію, відстоювати свою точку зору», — каже Софія.
У хлопця було неймовірне почуття гумору — одногрупники завжди сміялися з його жартів, а оптимізм вражав.
«Він був людиною, яка багато досягла сама, пройшла через різні труднощі і зберегла життєву легкість. Не плутайте це з безвідповідальністю — це була легкість у ставленні до життя, коли він міг сказати правду, навіть якщо інші цього не наважувалися. Він цікавився світом і людьми по-справжньому, віддавав свою любов щиро і легко», — говорить Софія.
Віталій захоплювався автостопом і відвідав понад 30 країн. Його захоплення подорожами та робота були нерозривно пов’язані:
«Він не був кар’єристом. Для нього робота була ресурсом, бо головне — це подорожі. Він мріяв побачити весь світ. Працював офіціантом, у кав’ярні, а останнім часом консультантом у «Авіації Галичини”, де часто спілкувався з іноземцями, розповідав історії. Йому ця робота дуже пасувала, бо він був комунікабельним та вмів законектитись з людьми».
Попри юний вік, Віталій мав глибоке розуміння історичних і військових процесів. Його захоплювала мілітарна історія, озброєння та історичні контексти війни. Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, він без вагань пішов у військкомат і відразу розпочав службу.
«До того, як почалося повномасштабне вторгнення, всі обговорювали, буде чи не буде. Віталік теж брав участь у цих розмовах. Я пам’ятаю, у його словах була жвавість: він казав, що коли почнеться війна, треба буде давати відсіч», — говорить Софія.
Вранці 24 лютого Віталій вже був у військкоматі зі своїм туристичним рюкзаком, зібраним ще наперед, і просто пішов служити.
«Ніколи не говорив: “Може, не треба було”. Він обрав це і дотримувався свого вибору», — додає Софія.
У свої 22 роки Віталій долучився до лав 215-го батальйону 125-ї окремої бригади територіальної оборони. Взяв собі позивний «Турист». У серпні 2022 року військову частину перевели в Донецьку область, де вони брали участь у боях за Торське. Саме там у жовтні він отримав перше поранення.
«Це було 19 жовтня, а 22-го у нього день народження. Своє 23-річчя Віталік зустрів у госпіталі з кульовим пораненням», — згадує Софія.
Після реабілітації Воїн повернувся на фронт.
«Йому багато хто казав: «Ти можеш відпочити», але він завжди відповідав: «Треба їхати, треба робити роботу, там хлопці, а я тут. Я добре почуваюся, тому їду». У нього був запал», — говорить дівчина.
У січні 2024 року Віталій приєднався до Третьої окремої штурмової бригади, працював із дронами, а у жовтні 2024 року за власним бажанням перевівся до піхотного підрозділу. У січні 2025 року отримав друге поранення й повернувся на фронт через півтора місяця, продовжуючи виконувати завдання з FPV-дронами.
Софія пригадує, що зв’язок підтримували щодня. Він завжди знаходив час для розмов і переписок.
Його загибель стала шоком для близьких і побратимів.
«Він поїхав на позицію ввечері. Я лягла спати, а зранку побачила, що повідомлення не прочитане. Думала, що може «Старлінк» зламався і тому він не може відписати. Потім зателефонував командир і пояснив ситуацію», — розповідає Софія.
Віталій Карвацький загинув 11 червня на Харківському напрямку. Йому було всього 25 років.
Під час останньої розмови з Віталієм не було жодного натяку на небезпеку — це була звичайна переписка.
«Встигли поговорити — він навіть записав відеоповідомлення. На відео був у своєму звичному настрої, показав котика і сказав, що треба вже йти на роботу. Ввечері написав: «Соня, я їду, люблю тебе». Все було звично», — згадує Софія.
Єдине, що її здивувало, — його пост у «Твіттері» із плюшевим ведмедиком з відірваною головою та написом «The end». Спочатку хотіла його насварити, але зупинилася: це був просто жарт Віталія.
«Військові часто жартують про смерть. Тоді мені здалося, що не варто піднімати тему. Але тепер я задумуюся: чи це був просто жарт, чи він щось передчував», — говорить Софія.
Його тіло привезли з моргу у Дніпрі за кілька днів до поховання. Лише в день похорону дозволили попрощатися. 25 липня у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові відбулося прощання з Героєм України Віталієм Карвацьким із позивним «Турист». Поховали Військового на Полі почесних поховань Личаківського кладовища.
«Сам день поховання… багато чого я не пам’ятаю. Багато наших однокурсників, студентів, викладачів і побратимів були присутні. Один із хлопців сказав: “Я стільки своїх побратимів давно не бачив, як на похороні Віталіка”. Багато людей, які знали його лише через «Твіттер», теж приходили або передавали квіти»,- говорить дівчина.
Софія додає, що коли вона приходить на могилу Віталія, то майже завжди хтось там є або лежать свіжі квіти чи його улюблені речі.
«Я досі бачу квіти чи речі, які приносять на могилу — наприклад, його улюблені чіпси. Я точно знаю, що це хтось із 125-ї бригади, бо тоді був період, коли Віталій дуже часто їх їв. А також зелений енергетик — знаю, що це хтось із «Твіттеру», адже я колись принесла фіолетовий, бо іншого не було в магазині і написала про це, а за кілька днів на могилі з’явився зелений, який любив Віталій. Це цікаво спостерігати — цю потребу людей прийти до нього, побути з ним, щось йому принести», — каже дівчина.
«Віталік — людина, яка не вкладається в три слова. Для мене ключові слова — «вільний», «відважний» і «відкритий до світу». Це три слова, але вони не описують усю його особистість — він був дуже масштабною людиною», — говорить Софія.
Віталій Карвацький потрапив до «Списку, якого не мало бути. 30 до 30» від Forbes Ukraine— переліку 30 молодих українців до 30 років, чиє життя передчасно обірвала російська агресія, і які, ймовірно, могли б потрапити до традиційного рейтингу «30 до 30» за свої досягнення за життя.
У липні 2025 року президент України Володимир Зеленський посмертно присвоїв Віталію звання Героя України та відзначив його орденом “Золота Зірка”.
Найкращий друг Іван Пельчер «Фрог» пригадує, що саме завдяки Віталію він зміг змінитися і прийти до війська.
“Мені не хочеться вживати сентенції про те, що Віталік був славетним сином України, патріотом чи героєм. Краще розповім про життєве, що має значення для мене особисто. Це буде невелика історія про те, як він умів позитивно впливати на людей. Я був студентом 2 курсу, ми спілкувалися доволі близько. Настав момент у житті, коли я заблукав: почалися проблеми з алкоголем, мені не хотілося нічого робити — ні для розваги, ні з примусу. Спочатку Віталік просто спостерігав, потім — діяв: пробував читати разом, більше говорити. Я відчув близькість. Потім він попросив на карті України поставити 4 точки, відповідні сторонам світу, де я найдалі був. Квадрат вийшов надто малим, бо я з дуже бідної сімʼї, де не було звички подорожувати, а, відповідно, сенсу в цьому я теж не бачив. Віталік наголосив, що наш світ — це будинок, у якому ти живеш, і просидіти все життя в одній кімнаті — нерозумно. Наступного дня я вже сидів у потязі. Після цього я почав бачити у ньому морального авторитета та брата. Надалі я схуд зі 148 кілограмів до 95, бо захотів доєднатися до війська завдяки йому, і щасливий, що він побачив це за життя” — розповів найкращий друг Іван Пельчер «Фрог».
Віталій був винятковою людиною, сповненою авантюризму, сили волі та особливої енергії. Він умів створювати особливу атмосферу спілкування та надихав друзів на відкриття світу й пригоди.
«Таких людей я раніше не зустрічав і ймовірно не зустріну. Він — це оригінальні підходи до всього, за що береться, це відчуття особливої атмосфери при спілкуванні, це виважені дискусії, це фільмографічні історії… З Віталіком я провів все студентське життя, і він та людина, яка була для мене не тільки другом, а й особистим героєм, вольовою людиною, яка готова була зробити все заради своїх друзів, ідей та принципів. Дух авантюризму, пригод та самопізнання завжди спонукали його податись у мандри — і це різні куточки світу, це завжди автостоп, неймовірні пейзажі й атмосферні фото з тими людьми, яких він зустрічав. Друг Турист для мене пішов у свою найдовшу подорож, а памʼять та спогади про нього є для мене недописаною книгою…»— каже найкращий друг Тарас.
За словами Софії, зараз їй часом пишуть люди, з якими вони ніколи не були знайомі. Вони розповідають, що читали Віталіка в «Твіттері» або що колись він просто допоміг їм із донатами. Вона зазначає, що дізнається про це лише зараз, з історій інших людей. Віталій ніколи не любив вихвалятися, але завжди знаходив спосіб підтримати тих, хто цього потребував. Навіть будучи військовим зі своїми щоденними обов’язками, він умів допомагати іншим.
«Ніколи не думала, що таке може статися з Віталіком. Він завжди вибирався з найскладніших ситуацій. Автостопні подорожі перетворювалися на смішні історії, які він розповідав. Ми завжди думали, що Віталік точно виживе. І багато побратимів казали те саме: «Турист» мав повернутися», — каже Софія.
Побратими відзначали Віталія сильним характером, професіоналізмом та умінням відстояти свою точку зору.
«Ми познайомились у перших числах березня 2022-го. Серед усього строкатого люду він виділявся: надто молодий, надто інтелігентний, надто світлий. І, мабуть, найменший серед нас – але згодом зʼясувалося, що й найсильніший. Під час тривог ми ховались у підвалі нашого ППД. Без звʼязку, без інтернету – коротали час у розмовах. Він розповідав про мандри автостопом, про Близький Схід, про пригоди, які сам шукав і в які постійно потрапляв», – говорить побратим Андрій Левицький “Мольфар”.
Віталія згадують як одного з найсильніших і найвідданіших Воїнів. Він завжди брався за найважчі завдання, був готовий допомогти товаришам у будь-який момент і залишився прикладом мужності та професіоналізму.
«Турист приєднався до нас в самому початку Авдіївської операції. Молодий, скромний, вихований хлопець з глубокими сумними очима. За малий час став одним з наших найдосвідченіших пілотів. Вбив багато ворогів, деяких у прямому контакті. Не було задачі, від якої Турист відмовився б. В будь-якому місці, в будь-який час готовий прийти на допомогу товаришам. У Туриста був складний характер, з ним не завжди було легко знайти спільну мову. Але всі ми поважали Туриста як фахівця, як солдата, як воїна. Він був прикладом для нас. Досвідчений, агресивний, з розвинутим відчуттям здобичі. Пілот, командир групи. Те, як він вбивав — мистецтво. Він відповідав за свої слова та завжди робив до кінця, на нього завжди можна було розраховувати. Війна звела нас з такою людиною, як Турист. Для кожного з нас — це честь»,— розповів побратим “Азот”.
Попри любов до подорожей і велику жагу побачити світ, за всі роки життя у Львові Віталій Карвацький вважав себе галичанином. Відчував, що тут його дім, і бачив своє майбутнє саме тут. Це були його мрії, які обірвалися в одну хвилину.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
