Він не зміг би по-іншому: історія 20-річного Павла Костюка, який загинув у боротьбі за Україну

Павлові Костюку було лише 20 років. На нього чекала спортивна кар’єра. Однак, його життя обірвала війна. Серце Павла перстало битись у ніч з 3 на 4 березня 2022 року у Миколаївській області. Про його життєвий шлях – далі у новому проєкті LMN «Герої нашого часу».

Із самого дитинства Павло був цілеспрямованим – він чітко знав чого хоче. Його мати Людмила пригадує, що ще у два з половиною роки він уже вирішував, що одягатиме, їстиме і чим буде займатися.

На жаль, так сталось, що Павло не знав батьківської любові. Мама виховувала його самотужки, тому хотіла, аби у її сина був приклад справжнього чоловіка. Вона вирішила у 9 років віддати його у спорт. Змалечку Павло займався боксом, важкою атлетикою та змішаними бойовими мистецтвами (ММА). І саме спорт став сенсом життя для Павла.

Через те, що Павло із дитинства професійно займався спортом, у майбутньому він хотів стати світовим чемпіоном. На менше він би і не погодився, таким він був. Він віддавав усього себе цьому. Проте, через вади серця, не зміг пов’язати свою професію із цим. Однак, у Павла були й інші мрії, зовсім не дитячі:

«Він мріяв, щоб у нас було власне житло, щоб нас ніхто не виганяв із квартири, адже наші родичі постійно виганяли нас, там де ми жили. Він мріяв, щоб ми повноцінно харчувались. Бо в нас, на жаль, були моменти, що не було чого їсти. 90% мого раціону був просто хліб. Аби прогодувати, поставити на ноги дитину, доводилось на собі економити. Коли Павло був маленьким, то завжди казав: «Мам, колись в нас настануть такі часи, що ми будемо їсти те, що ми хочемо». І от ми мріяли, що зможемо повноцінного харчування», – ділиться спогадами мама Павла Людмила.

Та попри проблеми зі здоров’ям Павло не полишав спорт ні на день. Щоденні тренування стали для нього нормою, де би він не був. Так, наприклад, він часто їздив до бабусі і дідуся, які мешкають у Черкаській області. І навіть там, він шукав можливості, аби виконувати свої тренування.

Його однокласники пригадують, що Павло вирізнявся надмірно спокійним характером. У школі він полюбляв точні науки, тож згодом вирішив поступати на спеціальність «комп’ютерні науки». У його мами не було коштів, аби оплатити репетиторів чи віддати сина на підготовчі курсі.

Та Павло був настільки цілеспрямованим, що шукав усі можливі безкоштовні заняття та самотужки готувався до вступу. Своїми силами він вступив на бюджетну форму навчання, однак через кілька місяців вирішив перевестись на заочну форму, аби влаштуватись на роботу та допомагати своїй мамі. Він не соромився жодної праці, тож брався за будь-який підробіток.

Попри те, що Павло виглядав як серйозний та дорослий чоловік, у нього була одна любов – бездомні коти. Навіть свого першого домашнього улюбленця він вирішив не купляти, а взяти від людей. Пізніше Павло знайшов маленьке кошеня, над яким познущались. Попри те, що воно було зовсім маленьке, без одного ока та з величезною раною, він вирішив вилікувати його та забрати додому.

Згодом у Павла з’явились «свої» вуличні котики, яких він постійно годував та лікував. Навіть, коли він пішов служити в інше місто, він надсилав своїй мамі геолокації тварин, аби та годувала та піклувалась про тих. Павло настільки любив допомагати тваринам, що навіть хотів у майбутньому створити притулок для котів. Також у нього була ще одна доволі незвична любов – павуки, яких він тримав просто у себе вдома.

Водночас, серце Павла було добрим не лише до тварин. Його друг Арсен розповів, що Павло був ладен віддати останню річ, кинути все та прийти на допомогу у будь-яку хвилину:

«В моєї сім’ї було більше можливостей щось дати, ніж у Павла, адже його мама виховувала сама, по-факту тягнула на своїх плечах. Найбільше мені запам’ятався той випадок, коли він був у Черкаській області, я його дуже підтримував і він вирішив надіслати мені свій єдиний ноутбук і сказав, що хоче подарувати його від себе. Я цей подарунок не прийняв, а передав його мамі. Ми домовились, що коли він подорослішає і заробить купу грошей, то він від себе купить ноутбук. Але останнє від нього я забирати не став», – розповідає Арсен.

Ще до того, як Павло вступив до лав ЗСУ, він почав активно допомагати українським захисникам. Його мама згадує, що кілька років він збирав гроші на потужний Power bank, а потім вирішив його відправити хлопцям на фронт, і казав, що їм потрібне. Також він відправляв кошти та продукти малозабезпеченим сім’ям, які мешкали в Донецькій області.

Через те, що у Павла були проблеми зі здоров’ям, він не був військозобов’язаним. Однак, у спорті він не зміг би досягнути тих вершин, які б йому хотілось, тож він хотів знайти себе в армії. Довгий час Павло приховував, що планує йти на контрактну службу, тому вирішив діяти самотужки та потайки від усіх.

Коли його мама випадково дізналась про це, вона намагалась усіма можливими способами завадити Павлові: єдиний син та опора, в якого вона вкладала усю себе, вирішив піти на фронт. Його друзі також не були в захваті від такого рішення, адже Павло міг мати блискучу спортивну кар’єру. Але це його не влаштовувало, адже був максималістом: все або нічого.

Та згодом мама Людмила зрозуміла, що Павло не зміг би по-іншому, тож вирішила не вставляти палиці в колеса, а навпаки допомогти і підтримати. Уже восени він став військовослужбовцем 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Потім був навчальний центр у Житомирі, виснажлива підготовка та полігони. Однак, і це не змогло зламати його міцний характер та неймовірну жагу до спорту:

«Павло взагалі не покладав рук. Мене це дивувало, наскільки йому вистачало терпіння, сил і всього. Аби його підтримати морально і бути на одній хвилі, я теж почала займатись спортом три рази на день. А коли він пішов на навчання у Житомирі, я почала 5 разів на тиждень робити тренування, аби відчути, настільки це тяжко, коли недосипаєш, виснажений. Але я швидко здалась, бо я через півтора-два місяці таких тренувань, я просто звалилася мертво, в мене не було сил, а він не здався», – каже пані Людмила.

Навіть будучи у Житомирі, Павло не забував про «своїх» вуличних котів, тож постійно надсилав своїй мамі локацію, де вони є, аби та їх погодувала. Пані Людмила розповідає, що вона досі не розуміє, як він міг бути за 600 кілометрів від Львова, але знати, кого і де потрібно погодувати та полікувати. Але вона робила це, заради свого сина. Так само, як і вона виконала його останнє прохання.

Орієнтовно за місяць перед початком повномасштабного вторгнення Павло разом із іншими побратимами був на одному із полігонів Львівщини. Вони мали вирушати в зону проведення ООС. Пані Людмила часто приїжджала до сина, аби побачити рідну дитину бодай на 10 хвилин, бодай здалеку за кілька метрів. Того дня, Павло попросив її знову приїхати, адже плани помінялись, і вони вирушали уже вночі.

«Зима, така заметіль, сніг падає по коліна, майже 6 година вечора, але він каже: «Ти розумієш, тут така справа, треба скупитися дещо в магазині в привезти нам на полігон, бо ми маємо виїжджати на схід швидше, ніж обіцяли» Я сказала, що я приїду. Я клала трубку, а потім думала, що я дитині пообіцяла, і як я це маю зробити. В мене немає жодного знайомого, хто б туди міг завезти, немає машини, чоловіка, таких друзів, щоб повезли на той полігон. Мені потрібно було їхати з роботи через усе місто, аби встигнути до закриття магазину, ще скупитись в аптеці, в продуктовому і встигнути приїхати на полігон. Таксисти відмовлялись навіть за 3 тисячі гривень везти, бо був снігопад та жахлива погода. Зрештою я найшла знайомого, який погодився за оплату везти на той полігон. І так ми поїхали. Вони мали виїжджати десь о 2 годині ночі, але потім він подзвонив і сказав, що будуть виїжджати о 9 годині вечора.. І ми певно не доїхали на машині 5 кілометрів як він казав, що виїхав. Я кажу, що ми будемо по дорозі їх ловити. А дорога така, що там дві машини не проїдуть, треба пропускати. Ми пропустили всю колону, розвернулись на машині та наздогнали ту колону. Я сказала, аби він попросив командира, аби той зупинив машини. Вони зупинились на кілька хвилин, я віддала всі речі і вони поїхали на Схід. Це була остання наша зустріч. Я її дуже часто згадую, адже я могла обняти сина. Все що я встигла йому сказати – що я його чекаю. Я би собі ніколи не пробачила, щоб моя дитина просила, а я знайшла якісь причини, аби не поїхати чи не могла б найти машину. Я тепер дякую Богу, що дозволив хоч тоді побачити. Тепер я згадую кожну зустріч. Нехай на одну мить, я ніколи не шкодувала, що їздила в Житомир на присягу на один день. І на полігон каталася на годинку, хоч би там стояла на морозі по 2 години чекала, щоб його відпустили. Я ніколи не жаліла ні про що», – говорить зі сльозами на очах мама Павла.

Такою була остання зустріч матері та сина. Як би ж вона тоді знала, що востаннє обійме свою найріднішу людину, то ніколи б його не відпустила. Павло не розповідав матері, куди їде є, лише телефонував на 2-3 хвилини щовечора та просив купити речі, продукти та ліки.

24 лютого 2022 року Павло зателефонував до мами та повідомив, що розпочалась війна. Він просив, аби пані Людмила купила усе необхідне, кинула все і їхала геть з України. Однак, вона відмовилась:

«Ти воюєш за мене, я воюю за тебе», – сказала тоді мама Павла.

Після того Павло ще телефонував кілька разів до мами. Аби розрадити свого сина, вона говорила йому лише про хороші новини: про Привида Києва, підтримку інших країн, як люди виходили на вулиці у різних куточках світу і закликали припинити усе це. Та серце її було не на місці весь час. Вона каже, що тоді думала, що це через хвилювання та тривожність через початок війни, але виявилось, що ні.

Крім того Павло не забував і про своїх друзів. Вони розповіли, що він дуже рідко виходив на зв’язок, але просив усіх, аби вони турбувалось про його маму.

Про смерть свого єдиного сина вона дізналась від друга Павла. Потім вона подзвонила до побратимів сина, які розповіли що його серце перестало битись.

Павло Костюк загинув в ніч з 3 на 4 березня 2022 року у Вознесенському районі Миколаївської області. Разом із двома іншими військовими він виконував бойове завдання – замінування мосту, по якому рухалась колона окупантів на Київ. І їм це вдалось. Залишилось лише відступити. В той момент, коли хлопці вже йшли назад, на них скинули бомбу ФАБ-500. Василь Вишиваний та Павло Костюк загинули на місці. Дивом врятувався лише Володимир Боровий, який отримав численні травми.

«Павло такий був, він би по-іншому не зміг. Навіть мене дуже розривала душа, що я дозволила йти в армію. Як би я могла затормозити ті медогляди, я би може втримала. Але друзі казали, що я би нічого не зробила. Павло був таким по натурі, що навіть, як би я не пустила його служити, почалася повномасштабна війна, він би був у військкомату о 6 годині ранку. Він не міг по-іншому. Він завжди боровся за справедливість, був мужнім та хоробрим. Кажуть, що Бог забирає найкращих, бо вони йому там потрібні», – каже мама Людмила.

Після смерті єдиного сина жінка довго не могла оговтатись. Вона виховувала його самотужки, вклала в нього усі свої сили. Тож пані Людмила вирішила допомагати побратимам Павла. Хоч вона працює лікарем, але взялась за ремонт машин військових. Крім того, вона не полишає усіх бездомних котів, яких так любив Павло.

Якось Павло подарував своїй мамі вітаміни у красивій подарунковій коробці із ведмедиком. Хоч вона вже давно випила ті пігулки, але вирішила залишити коробку. Після того, як її сина не стало, у червні у свій День народження, вона взяла коробку з-під вітамінів, знайшла одну із його листівок, яку він ще раніше писав, взяла подарункову коробку із ведмедиком та поставила на стіл. У той день вона відчула, що її син поруч, хоч і на небесах.

Минули роки, дитяча мрія Павла уже збулась. Його мама Людмила нарешті придбала власне житло, поступово стала на ноги, почала більше заробляти. Але немає уже того, заради кого вона усе це робила.

Павлові було лише 20 років. Молодий юнак, із чуйним серцем, мужнім характером та неймовірною жагою до життя. Він віддав своє життя на нас, і ми повинні пам’ятати, якою ціною ми зараз маємо змогу жити.

Ірина Марчук