Він так і не встиг почути омріяне «тато»: історія 27-річного полеглого Героя із Жидачева Олега Безхліб’яка
Олегу Безхліб’яку із Жидачева, що на Львівщині, було всього 27. Він з дитинства був опорою для матері, завжди піклувався про неї, а також про брата та сестру. А незадовго до участі у повномасштабній війні у чоловіка з’явилась ще одна людина, яка потребувала його опіки – донечка. Відтак на війні його найбільшого мрією було почути від Златки довгоочікуване «тато», яке доня промовила у день його загибелі.
Матір Олега Вікторія та дружина Тетяна поділились з LMN спогадами про Героя та розповіли, яким чуйним, співчутливим та мужнім він був.
Зі спогадів матері, в дитинстві Олег був звичайною дитиною – доброю, відкритою, та компанійською. Мати каже, що її сина дуже любили товариші, на нього завжди звертали увагу. Хлопчик був дуже рухливим, любив грати футбол та кататись на велосипеді.
Будучи малим, Олег мріяв подорожувати світом. Зокрема хотів побачити Польщу, Чехію, та Німеччину. Частково він реалізував це у майбутньому – тривалий час проживав та працював у Польщі.
Також хлопець хотів придбати собі машину, адже дуже цікавився автомобілями. Саме це бажання згодом й спонукало Олега поїхати на заробітки за кордон.
«Він любив яскраве та насичене життя. Намагався ніколи не сидіти вдома, старався завжди кудись вирватись. Завжди розповідав, як багато він запланував, як багато хотів», – пригадує пані Вікторія.
Жінка розповідає, що вони з сином були дуже близькими, адже Олег завжди ділився із нею усім, спілкувався не лише як з мамою, але й як з подругою.
«Він завжди намагався робити так, щоб я не хвилювалась. Навіть якщо у нього були якісь проблеми, він вирішував їх самотужки, а сестру та брата просив мені нічого не розповідати, щоб я не нервувалась», – додає мати Захисника.
Завершивши школу, хлопець вступив у Жидачівський ліцей на автослюсаря. Там він провчився 3 роки, після чого поїхав до Польщі працювати, аби заробити грошей на омріяне авто. Олег займався різними роботами – монтажними, будівельними.
«Він завжди казав: «Мамо, ви дали мені життя – це саме найдорожче. Руки та голова на плечах у мене є», – згадує мати Героя.
Жінка розповідає, що ростила дітей самотужки, відтак Олег розумів потребу допомогти матері. Тож він узяв на себе роль не лише старшого сина, але й опікуна сім’ї.
У 2015 році, коли прийшла повістка, Олег без вагань пішов до армії. Потрапив у Нацгвардію, був снайперським кулеметником. Пробув півтора року на службі та повернувся додому.
«Участі в АТО син не брав, але був дуже налаштований на контрактну службу. Він просив тоді мене зібрати усі його документи і наполягав йти. Але я встала грудьми і сказала: «Тільки через мій труп». Тоді я його не пустила. І він згодом теж передумав і не пішов», – пригадує матір.
Відтак чоловік поїхав до Польщі, де й працював тривалий період. Намагався частіше приїжджати додому, втім потім знову повертався закордон. У такий спосіб Олег жив до епідемії ковіду.
«Далі в Польщі потребували документи, щеплення, тому він не їхав нікуди. А потім з’явилась його майбутня дружина Таня, тож він залишався тут, був із нею», – каже пані Вікторія.
Дружина Олега пригадує, що познайомилась із чоловіком у 2019 році в парку під час прогулянки. Зізнається, що відразу звернула увагу на його компанію.
«Вони так шуміли, що ще сказала своїй подрузі: «Які невиховані хлопці». А потім Олег підійшов і захотів познайомитись, але я відповіла, що не маю бажання. Через деякий час він раптом приніс мені їжака, якого зловив в парку, і спитав: «Можливо, ти все ж подумаєш?». От так ми й познайомились», – пригадує з посмішкою Тетяна.
Згодом пара пішла на місцеву дискотеку, після чого почали спілкуватись ще тісніше. А вже через пів року Олег із Тетяною стали парою.
Жінка розповідає, що з часом Олег став єдиною людиною, з якою вона могла поговорити про все, відкрити усі свої переживання.
«Він дуже підтримував. Був єдиною людиною, кому я могла розповісти геть усе. Все, що боліло, що мучило, а також емоції щодо хороших моментів. Та й загалом він був єдиною людиною, кому я могла довіритись повністю», – пригадує Тетяна.
В Україні чоловік працював різноробочим – де була можливість, там і намагався заробити. Це тривало до повномасштабного вторгнення, коли Олег отримав повістку. Чоловік без вагань долучився до війська, дочекавшись однієї з найголовніших подій у його житті – народження донечки.
Матір Героя розповідає, що після народження доньки, Олег розцвів, подорослішав, став більш свідомим та серйозним. Він завжди був готовий допомогти дружині, прекрасно розумів цю потребу, адже знав як це – рости без батька.
«Він дуже піклувався про донечку. Вставав до неї вночі, а мені казав спати та берегти сили. Він дуже боявся, коли йшов на війну, що якщо він загине, то дочка його навіть пам’ятати не буде», – пригадує дружина Героя.
Мати Олега каже, що намагалась відмовити сина до останнього. Однак він казав, що кожен має обов’язок захищати свою сім’ю, й лише тоді, коли кожен це зрозуміє, – буде перемога.
«Він відразу сказав: «Мені приходить повістка, я чекаю народження дитини і йду на війну». Златка народилась 19 березня. Він дуже чекав цього народження, тому ще нікуди не їхав. А після народження пішов до військкомату», – розповідає Вікторія.
Дружина Тетяна зізнається, що також намагалась відмовити чоловіка йти на війну, однак бажанню Олега долучитись до війська здивована не була, адже він часто казав, що це – його обов’язок, і він має йти.
«Я пробувала його відмовляти, адже розуміла, що це війна, і є всі шанси, що він звідти не повернеться. Але він був рішучим у цьому питанні, а потім я вже просто зрозуміла, що він прийняв рішення, і відмовити я його не зможу», – додає Тетяна.
Олег приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади ім. Короля Данила, був навідником 1-го механізованого відділення. Брав участь у боях в районі Донецької, Луганської та Херсонської областей.
«Пам’ятаю, якось він розповідав про дуже важкий бій у Попасній. Тоді з 70-ти чоловік вижило лише 11. Олег розповідав, що то було реальне пекло. На його очах побратими гинули, він бачив моменти, коли вони отримували поранення та стікали кров’ю, а забрати їх не могли, бо тривав бій. Зокрема в той день в тому бою загинув побратим, з яким він був від початку війни. Сказав мені: «Дімки (побратим – ред.) вже нема, він загинув на моїх очах». Казав, що йому дійсно страшно, але він розуміє, для чого це потрібно», – пригадує жінка.
Перебуваючи на фронті, чоловік уникав розмов про війну. Відтак розмовляв із рідними про життя та новини вдома.
«Коли Олег був на війні, то завжди телефонував і запитував, чи донечка вже сказала «тато», він дуже цього чекав. І якраз в день, коли він загинув, вона почала говорити «тато». Ми ще тоді не знали про трагедію, то я йому ще тоді відео надіслала, на якому вона говорить «тато», але він вже, на жаль, його не побачив», – зі сльозами ділиться дружина Тетяна.
Жінка додає, що того дня зовсім не відчувала тривоги попри те, що знала, що Олег відправився на завдання. Вночі чоловік написав їй, що з’явиться в мережі через деякий час, адже йде у бій. Тетяна, попри звичне хвилювання, не відчула жодної тривоги, що було не властиво їй, адже до цього переживання завжди було присутнє.
У бій Олег пішов 4 грудня. Перед ним він зателефонував до матері та повідомив, що їх везуть у Бахмут. Після цього Захисник перестав виходити на зв’язок. Відтак матір Олега звернулась у військкомат, щоб дізнатись новини про сина, однак її попросили трохи зачекати. Жінка зізнається, що відчувала неспокій. Того дня, 6 грудня, дзвінка від сина так і не було, а вже наступного дня вранці у військкоматі повідомили, що Олег загинув.
«В мене впала земля під ногами. Я не могла повірити. Навіть досі я не можу в це до кінця повірити, хоч і розумію головою, що я поховала свою дитину. Але того сприйняття, що його більше немає, нема досі», – пригадує зі сльозами на очах пані Вікторія.
Тетяна дізналась про трагедію від свекрухи. Жінка спершу не повірила в те, що сталось, сподівалась, що це якась помилка.
«Я тоді жила з мамою, її на той момент не було вдома, і я була з донькою сама вдома, в мене був такий шок. Я зателефонувала мамі, вона повернулась додому, і я відразу відправилась до Олегової мами. Зайшла, побачила, що вона плаче, що прийшло багато людей, тоді я все зрозуміла», – з болем пригадує дружина.
Олег Безхліб’як загинув 6 грудня – у День Збройних сил України в районі населеного пункту Опитне Бахмутського району. Як переповідає матір Героя, бій він був дуже важкий, й ніхто із тих бійців, які відправились на завдання, не вижив окрім командира, який згодом помер в реанімації.
«Я навіть не чула відгуків про сина від побратимів, адже всі вони загинули у тому бою. На похороні нікого з частини не було, всі його друзі-побратими полягли. Загинуло все відділення», – каже мати Героя.
Дружина Героя додає, що намагалась відшукати тих, хто міг би знати її чоловіка, адже прагнула дізнатись більше деталей щодо служби та смерті Олега, однак після новини про те, що всі побратими загинули, вона припинила пошуки.
Рідні Олега зізнаються, що Олег завжди був та залишається для них підтримкою та опорою, адже коли їм складно, вони завжди йдуть до нього – на кладовище.
«Я приходжу на могилу, розмовляю з ним. Так легше просто, розмова з ним трохи заспокоює моє материнське серце, яке так важко проживає цю втрату», – зізнається матір Захисника.
«Олег завжди знав, коли і чого я потребую. Тож навіть зараз, коли він загинув, і мені погано, я йду до нього на цвинтар, виговорюсь, виплачусь, і мені стає легше», – каже дружина Героя.
Тетяна також додає, що попри вік донечки, намагається розповідати їй про її батька, зокрема водить із собою на цвинтар, показує фото.
«У нас в Жидачеві відкрили Алею слави, де є фото Олега, то донечка йде і показує, де тато. Вона знає, що тато нас захищав, а зараз він на небі, спостерігає за Златкою і дуже її любить. Для її віку максимально розповідаю їй про батька», – розповідає жінка.
Мати Олега, в свою чергу, розповідає, що біль від втрати досі не загоївся, й жінка готова була б віддати усе, лиш би її син повернувся додому.
«Мені говорять: «Як ти, відійшла?». А як можна відійти від цього? Від такого – неможливо. Ти живеш з цим болем, цією пустотою всередині. І коли нікого вдома немає, я плачу, адже воно накочується. Я бачу його друзів, ровесників Олега, які росли з ним змалку, багато хто повернувся з травмами, контужені, але вони живі.. Живі… Я б все віддала, лиш би Олег зараз був вдома», – з болем ділиться мати Захисника.
Та попри втрату пані Вікторія наголошує, що дуже гордиться сином, гордиться тим, що він народився і виріс справжнім чоловіком.
«Я горджусь своїм сином, він – найкращий. Я йду з високо піднятою головою, хоч і всередині нереальний біль. Я його дуже люблю і думаю, що він мене чує на небі. Я впевнена, що він потрапив до раю. Усі Воїни туди потрапили, адже вони всі зробили добро – захищали власну землю, свій дім», – додає матір Героя.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
