«Він відчував, що має там бути»: історія загиблого Героя Ярослава Мурина
Людські мрії так сильно відрізняються одна від одної. Успішна кар’єра, безмежні багатства, велика родина.. Незліченна кількість мрій, які з початком великої війни стало ще складніше реалізовувати.
У Ярослава Мурина також була мрія. Він мріяв бути Захисником своєї держави, своєї великої родини. Він мріяв пов’язати своє життя з військовою сферою. І саме повномасштабне вторгнення дало йому можливість спробувати себе у військовій справі, відчути себе значущим та необхідним, втілити свою мрію у реальність. Втім – ненадовго. Його життя обірвали російські окупанти.
Сестра Захисника Анжела та племінниця Анастасія поділились спогадами про Ярослава, розповівши про його захоплення військовою справою, повагу до сімейних цінностей та прагнення до справедливості.
41-річний Ярослав Мурин народився та проживав у Львові. У дитинстві був дуже спокійною та врівноваженою дитиною. За словами його сестри Анжели, з братом у неї завжди були чудові стосунки, Ярослав всіляко її підтримував та допомагав.
«Він завжди був дуже слухняний та добрий. Загалом у нього був доволі спокійний характер.
З братом у нас були дуже добрі відносини, ми ніколи не сварились. Він завжди підтримував та завжди був готовий допомогти», – ділиться спогадами сестра Захисника.
Вона пригадує, що брат був дуже компанійним та веселим хлопцем. У нього було чимало друзів, втім компанія його була доволі спокійною. Анжела додає, що Ярослав був надзвичайно добрим, і вона не може пригадати жодного випадку, коли б у її брата був з кимось конфлікт.
Щоб зайняти чимось дітей, мати Ярослава та Анжели віддала їх на факультатив «Вмілі ручки», де діти мали змогу створювати щось власними руками. Жінка пригадує, що її брату дуже подобалось відвідувати цей гурток, він завжди робив щось надзвичайне.
«З юних років він любив щось робити руками, в нього виходило. Він робив і роздавав це родичам. У нього дійсно були ці «вмілі ручки», – пригадує вона.
Анжела каже, що з часом це лише розвивалось. Зокрема в шкільні роки Ярослав дуже любив трудове навчання, де також мав можливість робити щось власними руками.
«Він ще любив випалювати різні фігури по дереву. Робив різні полички, машинки з дерева. Вирізав самостійно, випалював. Йому дуже це подобалось. Брат робив і роздавав це родичам. Коли не спитаєш, він завжди щось нове робив. Був майстром на всі руки», – додає Анжела.
Ярослав ще в юності мріяв стати військовим. За словами племінниці Захисника Анастасії, можливо, на вибір такої професії вплинув батько Ярослава.
«Його батько був поліцейським. На жаль з батьком його відносини не склались, оскільки батьки розлучились. Втім у нього був певний спогад з дитинства, і тому дядько хотів бути схожим на нього хоча б в плані професії», – припускає Анастасія.
Втім вступити на військову справу Ярославу не судилось. Чоловіка не взяли через родимку на голові, видалити яку можна було лише хірургічним шляхом. Більше того, медики попереджали, що таке втручання може закінчитись летальним випадком. Відтак він був змушений обрати іншу професію, залишивши свою мрію нереалізованою.
Ярослав вступив у Вище професійне училище харчової технології. За словами племінниці Анастасії, ймовірно, дядько втупив туди, куди були місце та можливість. Після навчання Ярослав довгий період працював на хлібокомбінаті.
Чоловік був дуже хорошим сім’янином. Він дуже кохав свою дружину, завжди називав її «серденьком». Ба більше, так вона була записана й у його телефоні. Також він шалено любив свою доньку, яка так само сильно любила його.
Анастасія пригадує, що дядько дуже любив активний відпочинок, а найбільше – рибалку.
«Найбільшим його хобі була рибалка. Вони кожен раз із моїм батьком, коли у них співпадали вихідні, їздили з ночівлею на рибалку. Ночівля була для них обов’язковою, бо казали, що навіть якщо не зловлять нічого, то хоча б відпочинуть», – з посмішкою пригадує вона.
Племінниця додає, що Ярослав навіть під час такого відпочинку завжди намагався своїми руками створити найкращі умови для комфортного проведення часу.
«Пам’ятаю, ми часто разом їздили відпочивати на море. І одного разу ми з батьками, тіткою та дядьком поїхали в Херсон на два тижні з палатками. В нас не було як таких умов, втім дядько вмілим на всі руки, то він і рукомийник зробив, і туалет, тобто всі умови для комфортнішого життя в палатках. В нас була навіть кухня», – каже Анастасія.
За словами племінниці, їхня родина часто любила збиратись разом у великому колі, зокрема – на свята. Зазвичай збирались у домі дядька, адже саме він намагався усіх згуртувати та об’єднати.
Родина пригадує, що Ярослав завжди відстоював справедливість, а також усіма можливими способами проявляв свій патріотизм. Зокрема, Анжела пригадує, що брат брав участь у Помаранчевій революції. Водночас, попри нестримне бажання, у 2013 році йому не вдалось долучитись до Майдану. Втім, незважаючи на це, він всіляко намагався демонструвати свою позицію вдома.
«З 2014 року дядько слухав виключно українські пісні, він не засуджував, але й не підтримував людей, які продовжували спілкуватись мовою агресора. Він всіляко демонстрував свою позицію і завжди казав, що на цьому війна не зупиниться, ворог піде далі.
Дядько закликав кожного українця бути свідомим не лише на словах, але й у діях. Якщо комусь була потрібна допомога в тому ж АТО, то він завжди хотів долучитись. Чим міг, підтримував армію ще до повномасштабної війни», – пригадує Анастасія.
За 5 місяців до повномасштабного вторгнення Ярослав таки наважився на операцію та видалив свою родимку. Відтак, коли почалась велика війна, він відразу загорівся бажанням вступити у лави ЗСУ.
Втім, за словами племінниці Анастасії, його стримувала бабуся, яка жила з ним і яку необхідно було доглядати. Ярослав казав, що якби не вона, то відразу пішов би на війну.
Через деякий час бабуся померла. Це відразу ж розв’язало чоловікові руки і він вступив добровольцем у лави 15-го мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон». Сестра Захисника Анжела припускає, що якби не бабуся, брат вступив би до війська набагато раніше.
«Дядько казав, що хоче та має там бути. Він засуджував людей, які тікають, уникають чи тому подібне. Казав, що це наша країна, і якщо ми зараз не зупинимо ворога, то воно піде далі. Казав, що його дружина та донька сильні, вони справляться, а він має бути там – на фронті», – пригадує племінниця Анастасія.
Відтак Ярослав пройшов військові навчання, після чого відправився в зону бойових дій. Анастасія розповідає, що, розмовляючи з дядьком по відеодзвінку, вона помічала, який він був задоволений від того, що перебуває у війську.
«Дядько дуже горів тим, що пішов у лави ЗСУ, що його взяли, що він нарешті зміг реалізувати свою мрію. Весь час, що він був на фронті, коли телефонував до нас, його очі палали від захоплення, що він там, що він робить щось корисне. Навіть по відео було видно, що дуже задоволений», – розповідає племінниця Захисника.
Перебуваючи на фронті, Ярослав узяв за звичку надсилати родині ранкові привітання у вигляді картинок з котиками. Такі картинки він обирав та надсилав усім найближчим родичам. Через деякий час Захисник вирішив, що «Мурчик» буде його позивним.
«Загалом на фронті брат дуже котів полюбив. Вже навіть коли телефонував, розказував, що мав спершу одного котика, потім – ще одного. Відео знімав з ними, підгодовував їх. Хоч в дитинстві він не дуже їх любив, але на фронті ця любов проявилась», – пригадує Анжела.
Ярослав часто телефонував до родичів, розмовляючи на різні теми. Втім, за їхніми словами, він практично не ділився подіями на фронті.
«Брат розказував, що на фронті встигав і рибу зловити, і гриби в лісі назбирати. З хлопцями могли собі м’ясо різне пожарити. Але щодо бойових питань, то практично нічого не розказував. Казав, що усе буде добре», – каже сестра Захисника.
Вона зазначає, що Ярослав не любив жалітись та ділитись власними проблемами чи хвилюваннями. Більше того, від будь-якої запропонованої допомоги він відмовлявся.
«Він створював гарну картинку, намагаючись не хвилювати нас. Адже розумів, що навіть як хтось один знатиме більше, то розкаже іншим, і все будуть переживати, а він цього дуже не хотів. Не хотів, щоб у дзвінках це хвилювання звучало, цей сум. Тому тримав нас осторонь від того всього і переконував, що усе буде добре», – каже Анастасія.
Захисник приїжджав декілька разів на короткотривалу ротацію додому. За цей час він намагався зустрітись з усіма родичами. Також Ярослав привозив із собою прапори, підписуючи та роздаючи їх рідним.
«Якось дядько привіз прапор моєму синові і сказав: «Це буде моя частинка в нього, щоб у нього була пам’ять та згадка про мене». На той час це звучало дивно, але зараз я розумію, що це залишилось назавжди в пам’ять про нього», – каже Анастасія.
У свої перші відпустки Ярослав поводився так, ніби й нікуди не їздив. За словами родичів, у ньому не було жодних змін попри те, що реалії, в яких він перебував, неодмінно залишають слід на кожному.
«Коли дядько приїжджав перші рази додому з фронту, то якоїсь зміни в його характері я не помітила. Але останні два рази – так. Він став більш мужнім. Коли ви бачите все життя людину з таким світлим, веселим поглядом, а тут бачите зовсім інший. Він ніби намагався відтворити цей свій погляд, але все одно було видно, що він втомлений, більш серйозний. По одному лиш погляду було видно, що щось у ньому змінилось», – пригадує племінниця.
Анжела пригадує, що коли брат їхав на фронт востаннє, їй було дуже важко з ним прощатись. За словами жінки, до цього прощання проходили менш емоційно, однак останній раз усі ніби відчували, що щось має статись.
«Коли я обійняла його, сльози рікою почали текти, і було таке відчуття дивне, ніби щось має статись. Ми ніби відчували, що більше не побачимось», – пригадує жінка.
Востаннє Ярослав відправився на Куп’янський напрямок. Захисник намагався, як і раніше, за змоги телефонувати до родичів. Втім, за їхніми словами, він дуже змінився – вогонь у його очах згас.
«Коли ми спілкувались останні дні, то вже у нього не було тієї посмішки, яка була раніше. Він ніби вже відчував, що щось має статись. Хоч і старався не показувати, але було помітно, що настрій у нього вже геть не той», – пригадує Анжела.
Через деякий час після того, як Ярослав відправився на фронт, родина передала йому пакунок, у якому окрім військових речей були особисті, адресовані Захиснику. За словами Анастасії, дядько отримав посилку і писав про те, що вже скоро має її відкрити.
«У тій посилці ми багато чого передали від себе. Наприклад, мій син його дуже любив, то серед всього там були відбитки його ніжок. Дядько ще написав, що має її забрати. Але після цього він вже не виходив на зв’язок. Він так і не побачив цієї посилки», – ділиться Анастасія.
Вона пригадує, що Ярослав зателефонував доньці і сказав попередити усіх, аби до нього не телефонували та не писали, оскільки під час бойового завдання, на яке він відправлявся, це може нашкодили. Він також попередив, якщо він буде відсутній більше, ніж 4 дні, тоді це буде для родини сигнал, що з ним щось сталось.
«Ми прислухались і просто чекали. А згодом дружині дядька зателефонували і повідомили про те, що її чоловік загинув.
Ми до останнього не вірили, що це він. Я телефонувала всюди, де могла, намагалась дізнатись більше, знайти когось, хто скаже, що то не він. Але коли зв’язались з побратимом, він підтвердив, що це правда. Тоді руки у всіх опустились», – розповідає Анастасія.
Ярослав Мурин загинув 14 листопада 2023 року внаслідок осколкових поранень.
Родичі розповідають, що побратими дуже шкодували, що Ярослава не стало. Вони завжди казали, що він дуже хороший, а також відзначали його золоті руки.
Анастасія пригадує, що перше Різдво без дядька було для їхньої сім’ї дуже складним.
«Ми зібрались у його домі, це було дуже важко. Різдво було для нас колись найкращим святом, а зараз воно – найважче.
Загалом усі свята, усі подорожі і інші такі події ми проводили разом, в колі великої родини. Ця традиція продовжилась і після того, як дядько загинув, хоча дуже складно кожному», – каже племінниця.
Анастасія також ділиться, що дядько й досі їй асоціюється з котиком на картинці, якого він надсилав їм, перебуваючи на фронті.
«Він завжди казав, що Україна буде квітучою. Казав, що ми самі маємо її будувати, бо ніхто крім нас цього не робитиме. Він казав, що буде складно, але рано чи пізно перемога точно буде», – додає племінниця.
Сестра Героя Анжела каже, що навіть якби до початку великої війни Ярослав не наважився б на операцію та не видалив би родимку, це не зупинило б його наміри після 24 лютого вступити до війська.
«Він точно пішов би, бо відчував, що має там бути», – ділиться жінка.
Родина Ярослава Мурина створила петицію про присвоєння їхньому родичеві звання Героя України. Станом на зараз ця петиція вже набрала необхідну кількість голосів й чекає на розгляд.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
