«Він завжди поспішав жити, бо хвилювався, що чогось не встигне»: історія загиблого вертольотчика Павла Поповича
Мільйони українців із шаленими мріями та планами на життя були змушені відкласти усе на невизначений термін через повномасштабне вторгнення росії. Багато з них спробують повернутись до звичних справ після нашої перемоги. Але чиїсь плани так і залишаться нездійсненними. Плани тих, чиє життя забрала війна.
Павлові Поповичу не було навіть 30. Сім’я, улюблена робота та численні хобі. Він хотів жити та змінювати свою країну. Хотів здобути перемогу та відбудовувати сильну та справедливу державу. Хотів ростити своїх дітей у вільній країні. Хотів, але не встиг. Його життя забрали росіяни.
Дружина Романія, мати Наталя та побратим Ігор поділились спогадами про Павла та розповіли про його мужність, героїзм та прагнення до справедливості.
Павло з дитинства був дуже активним, брав участь у всьому, що відбувалось навколо нього. З ранніх років він відстоював правильні цінності, часто сперечаючись із вчителями за справедливі оцінки. Був дуже хорошим та люблячим хлопцем.
«Якось у нашому будинку була пожежа. В той час, коли люди разом з пожежниками виносили меблі та техніку, мій син виніс морську свинку. Приносить і каже «Дивись, мам, кого я знайшов», – пригадує з посмішкою мама Наталя.
Павло з дитинства мріяв стати вертолітником. На думку матері, на цей вибір вплинула професія вітчима, який також був льотчиком. Коли прийшов час обирати університет, хлопець без вагань обрав Харківський національний університет Повітряних Сил. Вступив доволі легко, оскільки мав хорошу фізичну підготовку та задовільні результати тестування.
«Коли мій чоловік їхав з ним поступати, Павлик йому сказав: «Ви розумієте, що сидите з майбутнім генералом?». Тобто амбіції у нього були дуже великі», – каже пані Наталія.
В університеті Павло вчився добре, паралельно займався танцями. Його побратим Ігор пригадує, що вступивши туди через декілька років після Павла, той допомагав йому адаптуватись.
«Бувало, в столову проводив, щоб мені дісталась смачніша їжа. Це ніби дрібниці, але вони запам’ятовуються і навряд чи зникнуть колись з пам’яті», – ділиться чоловік.
Після завершення навчання Павло брав участь в АТО, зокрема в боях у Чугуєві, Сєвєродонецьку та за Донецький аеропорт. За словами побратима Ігоря, він виконував найбільш складні на той час завдання, зокрема прикриття та взяття удару на себе.
Мати Павла зізнається, що тоді телефонувала синові та казала, що шкодує про те, що дозволила йому вступити на цю професію.
«А він сказав мені: «Мам, це моє, це моя професія, я люблю це». Він не бачив себе ні в чому іншому», – каже Наталія.
У 2015 році Павло познайомився зі своєю майбутньою дружиною Романією.
«Між польотами на схід, чоловік захоплювався фотографією. А моя подруга тоді саме почала робити макіяжі, і вона запросила мене моделлю, а його – фотографом. Він мене фотографував тоді, але стосунки в нас так і не зав’язались. Він пофотографував, і наші дороги на цьому розійшлись», – пригадує Романія.
Однак у 2018 році їхні дороги знову переплелись. Романію та Павла познайомила спільна подруга, і після цього між ними одразу зав’язались стосунки.
«Коли ми знайомились вдруге, то я його впізнала, а він мене ні. І я кажу йому: «Ти мене фотографував, пам’ятаєш?», але він не пам’ятав», – додає Романія.
Жінка зізнається, що спершу не віднеслась до цього серйозно, адже в неї на той час вже був син, і не кожен чоловік захотів би брати на себе додаткові обов’язки. Однак, Павло сам наполіг на тому, аби Романія познайомила його з Іллею. Вони одразу знайшли спільну мову.
Під час стосунків Павло ще один раз полетів в зону АТО, в той час коли Романія перебувала в Польщі у батьків.
«Павло мені щодня дзвонив і просив поспілкуватись з сином. Він відправляв малому іграшки на Миколая. А потім, коли він і я повернулись, то в них відбулось дуже класне знайомство», – розповідає жінка.
Незабаром пара почала жити разом. А ще через два місяці після цього Ілля назвав Павла татом. Чоловік зробив Романії пропозицію, пара одружилась. Згодом у подружжя народилась донечка Валерія.
Мати Наталія каже, що дружина та діти були найважливішими у житті Павла. Чоловік завжди казав Романії: «Це не я тебе з дитиною прийняв, це ви прийняли мене у свою сім’ю». Павло зміг знайти підхід до сина Романії, ставши для нього авторитетом.
«Він був чудовим татом як для сина, так і для доньки. Коли Валерія народилась, Павло навіть не давав мені до неї підходити. Він колисав її, купав її, всюди носився з нею. На роботі казали, що він вже всім набрид, бо говорить лише про дітей», – пригадує Романія.
Також Павло був хорошим чоловіком, адже давав Романії відчуття безпеки та турботи. Подружжя ділило усі домашні обов’язки, чоловік завжди допомагав дружині.
«Єдине, чого він не робив, – не готував. Павло був готовий зробити все, але не готувати», – пригадує з посмішкою Романія.
За словами побратима Ігоря, Павло був люблячим не лише до родини, але й до друзів. Він завжди був готовий допомогти, намагався знайти вихід з усіх проблем своїх друзів.
«Павло – це та людина, яка дійсно мала велике серце», – каже Ігор.
Чоловік дуже любив свою роботу. Як розповідає побратим Ігор, він завжди був готовий допомогти з різними робочими моментами. Паралельно з цим Павло також писав книги для майбутніх пілотів, які могли б за ними навчатись.
«Він був тією людиною, яка завжди ставить ціль і добивається її, не кидаючи її на половині справи. Таке було лише в одному – він писав одні й ті ж зошити. Він хотів завести такий робочий блокнот, у якому весь матеріал буде написано від руки. Павло виводив усі букви, хотів, щоб це було гарно та каліграфічно, друкованим почерком. І от він починав, писав, траплялась помилка, і він переписував все спочатку. Купує новий блокнот, знову починає писати, знову зробить помилку, і знову все від початку», – розповідає Ігор.
Та найбільше у своїй роботі Павлові подобалось літати. За словами дружини, це була справа всього його життя, він розчинявся у цьому.
«Це була людина, яка любила показувати свою роботу, показати, що він знає та вміє, та довести, що він кращий в цій справі», – додає побратим Ігор.
У 2021 році Павло вирішив змінити місце роботи. Потрапив у Національну поліцію, де також здійснював польоти на вертольотах. Там Павло пропрацював до початку повномасштабного вторгнення.
За словами дружини, чоловік до останнього не вірив в те, що може початись війна. Він заспокоював Романію та сам не піддавався паніці.
24 лютого Павла розбудила дружина, повідомивши, що росіяни напали на Україну.
«Коли я показала йому телефон з новинами про початок вторгнення, він холоднокровно, без єдиного переживання, сказав збирати речі. В мене паніка, а в нього взагалі нічого подібного», – розповідає Романія.
Павло відправив дружину з дітьми до її батьків за кордон, а сам намагався знайти те, в чому він буде корисним. Чоловік активно волонтерив, допомагав із гуманітарною допомогою, патрулював місто, тренував молодь та навчав стріляти.
Та для нього цього було замало, тому Павло вирішив повернутись до армії. Через це рішення чоловіка Романія з дітьми повернулась назад до України.
«Він казав, що повинен вернутись, адже там всі його друзі. Я вмовляла його не робити цього, але він не послухав», – пригадує Романія.
Відмовляли Павла й батьки, зокрема мати Наталія, яка вже на той час хвилювалась за чоловіка, який був на війні.
«Павлик був настільки совісною людиною, що не зміг спокійно сидіти. Він казав: «Ти ж розумієш, що всі повернулись, а що скажуть про мене?». Він казав, що в нього є досвід, і він може йти літати», – каже жінка.
Друзі також наполягали на тому, що Павло своє вже відвоював ще за часи АТО.
«Але для нього це було соромно, він не міг просто чекати. Адже почалось вторгнення, прийшов ворог, який нищить народ, нищить наше майбутнє, а тут він, який готовий захищати, буде стояти збоку і дивитись просто на це. Це було не про нього», – каже побратим Ігор.
Повернувшись у військову частину, він одразу попросив керівництво відправити його на завдання, однак через перерву у польотах необхідний був час на тренування. Зрештою, Павла запланували в ротацію.
«Ми саме планували на Великдень запросити гостей, хотіли посидіти у нас та відволіктись від усього. А тут він приходить якось з частини і каже: «Я лечу туди через 2 дні». Я не розуміла, як так, чому так швидко, він ж лиш повернувся до роботи», – пригадує Романія.
Жінка зі сльозами на очах пригадує, що перед вильотом на завдання Павло сказав їй: «Якщо я помру, то знайду тебе і на тому світі, і ми будемо там разом». Романія каже, що їй здавалось, ніби чоловік вже тоді щось відчував.
Це був його перший бойовий виліт з початку повномасштабного вторгнення. За словами Ігоря, Павло саме мав заміняти його та летіти виконувати бойові завдання на схід.
«Я на той час був на завданні. Він саме мав мене міняти. Він вже писав, що там і як, що потрібно з собою брати. Я йому все сказав, він приготувався. Коли я там був, то роботи там було не так багато», – пригадує чоловік.
Однак в останній момент все пішло не за планом, і Ігоря відправили на інший напрямок фронту. Вони з Павлом більше так і не побачились.
«Коли ми вже відсипались після завдання, Павло прилетів на місце, вони помінялись і пішли на завдання. Він мені ще телефонував та писав, але після нічної роботи в мене просто не було сил взяти телефон. Я про це досі шкодую, але я в той момент фізично не міг», – зізнається Ігор.
Прилетівши на місце, Павла одразу відправили на завдання, не давши можливість навіть розкласти свої речі. За словами матері Наталі, в термокружці сина так і залишилась недопита кава.
«А я навіть подумати не могла, що все так швидко відбудеться. Тому в цей момент я була спокійна. До того я дуже хвилювалась, а саме в той момент я була дуже спокійна», – пригадує дружина Романія.
Вона в той час саме з дітьми готувалась йти святити Великодній кошик, оскільки був переддень Великодня. Аж раптом до неї зателефонувала подруга зі словами «Ти тільки не хвилюйся. Вертоліт, у якому летів Павло, впав».
Першим почав панікувати Ігор, адже Павло довго не виходив на зв’язок. Чоловік зізнається, що в той момент відчував, що щось мало статись.
«Коли я прокинувся, дивлюсь, Павло написав, що вже на місці. Я глянув на час, коли він це написав, потім глянув на час, коли вони мали відправлятись на задачу, і прорахував, що вони вже б мали вертатись. Але зв’язку з ними далі не було. А вже через 35 хвилин прийшло повідомлення, що наші борти впали», – пригадує побратим.
Тоді, за словами Романії, на завдання відправили 2 екіпажі, в одному з яких був Павло. Вони обидва стали цілями для російських ракет.
«У перший вертоліт одразу попала ракета. А борт Павла намагався обійти ракети, однак ракета потрапила й у них, вертоліт впав», – розповідає Романія.
Після падіння із чотирьох осіб вижив лише Павло. Його мати каже, що відчувала це і вірила до останнього, що сина зможуть врятувати. Та все ж медики виявились безсилими. Чоловік помер 23 квітня 2022 року на операційному столі.
Романія зізнається, що вона одразу відчула, що Павла вже не врятувати. Жінка каже, що той день став найгіршим у її житті, а доволі тривалий час опісля вона взагалі майже не пам’ятає. Тоді вона ще знайшла в собі сили та повідомила про трагедію матері Павла.
Павла поховали у селі Луки на Самбірщині, де проживали його бабуся з дідусем. Романія каже, що ще за життя чоловік дуже любив це місце.
«Цей цвинтар на горі, і звідти дуже гарний краєвид, він завжди любив туди ходити до діда. А зараз я приходжу туди, і дивлюсь на цей краєвид. Не знаю, бачить він його, чи ні, але, думаю, що це було для нього найкраще місце», – каже дружина.
Оговтавшись, Романія вирішила продовжити справу Павла – почала друкувати книги для пілотів.
«Через пів року, коли чоловік загинув, я почала отримувати повідомлення від хлопців, чи будуть книги. Я подумала, що він дуже це любив, тому я мушу продовжити цю його справу. Я вирішила надрукувати декілька тиражів різних книг. Я буквально відразу їх продала, адже хлопці на них чекали.
Зараз, продовжуючи його справу, я відчуваю, що він хотів би, щоб так було. Тому що він, коли їхав туди, залишив мені це все зі словами «Ром, зроби їх». Тому мені стає легше на душі, адже я розумію, що він би хотів цього», – ділиться жінка.
Мати Павла каже, що, зважаючи на характер сина, він би точно не зміг стояти осторонь, коли в країні відбувається війна.
«В нього завжди все мало бути чесно та справедливо. Тому він не міг тоді всидіти вдома. Навіть якби він не став військовим, то з початком вторгнення він би перший стояв біля військкомату, щоб йти воювати. Він не з тих, хто виїхав би за кордон, він з тих, хто повернувся б з-за кордону. Він завжди казав «хто, як не ми», – каже пані Наталя.
Жінка розповідає, що основною проблемою для її сина була росія та її мова. Чоловік казав, що все почалось саме з мови. Саме вона, для нього, була винною у цій війні.
«Він хотів, щоб всі люди могли жити в чесній державі, без корупції. Він хотів, щоб так було. Він хотів, щоб люди були чесними. Хотів, щоб ми рухались вперед. Щоб ми дійсно були європейською країною», – наголошує пані Наталія.
Жінка зізнається, що з часом у неї з’явилася думка, ніби її сину обламали крила.
«Ми були недавно в нього на могилі, принесли до нього такого ангела. Я якось поверталась, зачепила його за крила, і вони обламались. І так із ним. Він настільки рухався вперед, що йому обламали крила. І все, закінчилось життя..
Така людина як він, з активною позицією, якраз би мала відбудовувати країну. Він був щирий патріот своєї держави. Він не мав би загинути», – поділилася мати Героя.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
