Жінка, яка рятувала життя, а тепер бореться за власне: історія військової медикині Ірини Давидович

Її голос спокійний і врівноважений, але за кожним реченням — досвід, який здатен зламати навіть найсильніших. Ірина Давидович — колишня військова медикиня. Жінці 45 років. Вона родом з Рівненщини, а останні п’ять років живе на Львівщині — у Комарнівській громаді. На передовій вона витягувала бійців з-під обстрілів, рятувала тих, хто втрачав надію, і поверталась туди, куди більше не хотіла. Сьогодні вона живе в тилу, але її внутрішній фронт не завершився. Своєю історією Ірина Давидович поділилася з «Львівською Мануфактурою Новин» до Дня військової медикині, який в Україні відзначають 27 липня.

До початку Майдану жінка працювала в лікарні на рідній Рівненщині. Коли розпочалися події Революції Гідності, перевелася у лікарню в Києві. До 2019 року їздила на фронт як медик-волонтер.

«Це було емоційно важко. Дівчата-волонтерки допомогли мені з цим справитись. Потім було вже не страшно. І це, напевно, найгірше — коли ти вже не боїшся. Коли в людині ще є трохи страху — це шанс урятувати себе»,- каже жінка.

Згодом Ірина офіційно добровільно вступила до лав Збройних Сил України.

«З роботи мене на фронт не відпускали, керівниця почала чинити опір. Тож довелося звільнитися. Я просто тихо оформила всі документи і поїхала. Я не могла інакше. Сто разів думала: можливо, це було неправильне рішення. Можливо, варто було залишитись такою, якою була раніше — стрункою, гарною, з роботою, просто працювати медиком у лікарні й жити спокійним життям», — каже пані Ірина.

Жінка потрапила у Першу танкову бригаду, а згодом її перевели до 24-ї окремої механізованої бригади.

«Служила на Донецькому напрямку. Ми туди заїхали, а вже за кілька днів по нас почали стріляти. Врятуватися було практично неможливо. По нас снайпери стріляли, як по мішенях. Що там, що там — постійно під прицілом. Усяке було…», — говорить колишня військова медикиня.

Під обстрілом вона рятувала поранених без жодного зволікання.

«Я вже нічого не думаю — просто автоматично відключаю емоції, вимикаю розум, залишаються тільки навички. Те, що поранений кричить, те, що йому боляче — ти це чуєш, але працюєш», — говорить пані Ірина.

Жінка часто допомагала іншим навіть тоді, коли дуже втомлювалася або сама потребувала допомоги. У військових були справжні істерики, але вона трималась і їх підтримувала.

Ірина каже, що на війні чоловіки по-іншому ставляться до жінок.

«Ти не можеш просто включити “жіночу істерику” й сказати: “Я боюсь!” Ти або боїшся — і тебе вивозять із позиції, або не боїшся — і працюєш на рівні. Звісно, я боялась. Як жива людина. Але найбільше я боялась, що, не дай Боже, через мене хтось загине. Щоб з моєї вини не було “двохсотих”»,- каже пані Ірина.

Побут на фронті — окрема тема.

«Милися, чисто вдягалися. Хлопці навіть лазню облаштували. Бахкає навколо, а ти кажеш собі: “Я маю бути чистою”. Ми — жінки — ми намагалися триматися. Іноді й підмальовувати очі: ну, думаю, якщо вже й уб’є — то хоч гарною буду», — сміється жінка.

«Коли я тільки потрапила на фронт, то військові казали: “Куди таку дитину на передову?!” Навіть на комбата писали рапорт: “Заберіть, бо це ще дитина!” А мені вже 39 років було. Побратими не вірили, доки військовий квиток не показала. За два тижні комбат приїхав мене забирати, але хлопці вже казали: “Ми її не віддамо. Вона — свій пацан”. Побачили, що не плачу, працюю, навіть дрова рубаю. Вони ставилися до мене, як до сестри. Я мусила триматися. Не показувати слабкості»,- говорить жінка.

Ірина та її чоловік Артем познайомились ще до війни. Під час служби він перевівся до її 24-ї окремої механізованої бригади. У 2020 році в Бахмуті вони офіційно зареєстрували шлюб.

«Я тоді якраз була в Бахмуті на ротації. Він усе організував. Бахмут тоді був ще гарний, цілий, красивий. Ми були одягнені в шортах, у футболках — так і розписались»,- посміхаючись розповідає Ірина.

Вінчалися вже пізніше — 28 лютого 2022 року, після початку повномасштабної війни.

«У ніч на 24 лютого ми були при частині у Яворові. Нас посеред ночі підняли по тривозі: повідомили, що за кілька хвилин має бути шикування. Уявіть собі: чоловік був у наряді, я — після наряду. І от так ми дізналися, що все почалося. Артем мав їхати одним із перших на передову, але сказав: “Ні, спершу ми маємо повінчатися”. Це був понеділок, а вже 30‑го він вирушав. Артем бігав у пошуках священника, який погодився б нас обвінчати. Нарешті знайшов капелана, який довго чекав нас у церкві, але сказав: “Це — свята справа”. І таки повінчав нас»,- говорить медикиня.

Чоловіка Ірини скерували під Попасну, де йшли важкі бої.

«Я дуже переживала за нього, бо знала, куди його скерували. Він був командиром саперного відділення. В якийсь час я взагалі не знала, що з ним. Думала, що він зник безвісти… Зв’язку не було. Я шукала його серед загиблих. Уже реально готувалась до гіршого. Мені допомогли його знайти. Потім він сам зателефонував — із лікарні в Дніпрі»,- каже медикиня.

Після його поранення Ірина теж пережила серйозну операцію на хребті.

«Він після поранення трохи відновлювався — і знову поїхав на виїзд. Я залишалась на Львівщині. Після служби в мене вже була операція на хребті. Через стан здоров’я мене не відпускали на передову. Хоч я дуже хотіла — рвалась туди. Чоловік там, а я тут — і це було морально дуже важко»,- каже жінка.

Видалення кістки в хребті, імпланти, титанова пластина, гормональні збої — усе це змінило життя. Нині Артем не служить на фронті, адже звільнився по догляду за дружиною.

«Я була абсолютно здорова. Проходила ВЛК уже в 40 років і була визнана придатною до служби. У мене була вага — 55–60 кілограмів, але я могла дати собі раду. Справжня жінка, та ще й здорова, така, що не кожен чоловік міг зрівнятись. Просто, мабуть, брала на себе надто багато. Хребет — це сталь. І якщо сильно навантажувати, то воно першим і “летить”. В мене ще гормонально пішли збої, згодом діагностували гіпотиреоз тяжкого ступеня. А це дуже впливає на емоційний стан. Бо на позиціях ти не можеш собі дозволити слабкість. Якщо ти на “нулі” — ти або безстрашна, або просто відбита. І ти або вижив — або ні. Інший світ»,- говорить колишня військова.

Її здоров’я нині — це справжній виклик.

«Я проходила обстеження. У мене й без того були проблеми з хребтом, а тепер ще й у шийному відділі з’явилися великі грижі. Все спазмує, болить. По-перше це вже не піддається лікуванню — знову потрібна операція. Дуже важко знайти лікаря, який погодиться це зробити — бояться ускладнень. А по-друге — ціна. Тож зараз лікування як такого вже немає — тільки підтримуюча терапія»,- розповідає жінка.

Попри все — біль, втому, операції — Ірина намагається жити.

«Мені на війні було легше. Значно легше. Я хотіла штурмувати, але вже тоді усвідомлювала, як людина, як медик, що я більше на таке, мабуть, не здатна. Я дивилася на себе й розуміла: фізично я вже не зможу зробити те, що колись робила, що витворяла»,- резюмує Ірина Давидович.

Вона не вважає себе героїнею, бо просто робила те, що мала. Але в її очах — правда про війну, яку не побачиш в жодному з репортажів.