Підтримати проект
регіональні новини
Написати нам
03 Вересня, 18:26
logo-black

Бог дав мені здоров’я, і своєю діяльністю я стараюсь йому сповна віддячити, – фотограф і волонтер Микола Козлов

46-річний самбірчанин Микола Козлов у житті має дві великі пристрасті, на які не шкодує ні часу, ні зусиль, ні грошей – це фотографія та волонтерство. З початком війни Микола почав поєднувати обидві складові, проводячи благодійні фотосесії.  Творчі планери, фотовиставки, організація концертів – все це чоловік встигає робити попри наявність основної роботи.  

Микола виховує двох дітей: старшому сину — 12 років, доньці — 8. Мала, каже,  модель, дуже любить фотографуватись. Син любить творити в іншій сфері — у програмуванні ігор. Допомагати іншим, до речі, Миколу мотивувала власна історія непростого дитинства. Більше про все це чоловік розповів в інтерв’ю для LMN.

Як фотографія з’явилось у вашому житті?

 

Коли з’явились діти, захотілось якогось трішки кращого фотоапарата. Спробував робити світлини людям — сподобалось. А потім людям сподобались мої роботи. Почали питати за фотосесії. Я не комерційний, а творчий фотограф. Творчий фотограф продукує не просто той стандарт, який має задовольнити клієнта, а робить щось, що було б справді цікаво. Мені важливо знайти свої 5-10 кадрів у рік, які матимуть цінність і через роки, з яких згодом можна зробити виставку.

У мене вже були дві виставки. До їх організації мене спонукав творчий куратор. Каже: «Ти вже 5 років фотографуєш і ніяк. Що тільки пару колєг мають твої фотографії бачити?». Та й так на Свято Миколая прийшов у наш музей «Бойківщина», написав заяву, що хочу виставку. 

І на День фотографа під час карантину мої фото вперше побачила широка аудиторія наживо. А в 2021 році була друга у львівському «Фіксажі». Цьогоріч планував велику портретну виставку. Але цього року у всіх у творчості є одне велике але. Але війна. Тому творчі плани на паузі до перемоги. Тоді будемо робити щось цікаве. А ідей завжди є багато в голові.  

Фотографія — не те, що приносить мені основний дохід, це радше творчий відпочинок для душі. 

img_3478-3
Фото Миколи з прихистку для переміщених осіб.

Власне про творчість: коли фотографії можна вважати витвором мистецтва? 

Це мають бути фотографії від серця, від душі. Вони мають подобатись і мені, і найближчим людям, з якими я маю постійний творчий зв’язок — ми радимось, консультуємось, тощо.

Маємо свою тусовку «Фотопленер 1.0». В основу цієї команди входить фотограф Ярик Баран і наша самбірська фотографиня Марія Краснова. Ми збираємось, обговорюємо техніку різну, тощо.  Робимо собі такі вилазки у Львові, у Трускавці, збираємось, фотографуємо. Плануємо скоро кудись вибратись, бо відверто від початку повномасштабної війни творчих зйомок не було. Таких зйомок, які б принесли велике задоволення від того, що просто відбулись.  

Такі зйомки запам’ятовуються на роки. Вони мають найвищу цінність. Зараз я провів не одну зйомку як волонтер — люди перераховують гроші, які використовуємо для потреб армії. Стартова ціна — 999 гривень. Часом проводжу розіграш фотосесій. В останньому взяли участь 25 учасників, які робили внески по 200 гривень.  Але такі фотосесії для творчого фотографа не зовсім те. 

А витвір мистецтва — це є душа. Це кадр, який немає шансів повторити ще раз. Це ті світлини, які ти, переглядаючи створене за рік, вважаєш найбільш цінними. Коли їх назбирується 5-6, це вже добрий результат.

image00003
Фото відвідувачів SamFest

Я багато роблю концертних фотографій. Там часто є місце таким кадрам, які можна повторити хоч 50 раз. Коли працюєш, наприклад,  з одним виконавцем і робиш ті самі кадри. А той кадр, який ти вловиш і зможеш витягнути за 2-3-5 років, він неповторний. Це вже витвір мистецтва. 

 

Фактично, мають зійтись зорі таким чином, щоб правильно падало світло, був добре налаштований кадр і унікальний момент чи емоція, і ти, як фотограф, зможеш вдало зловити цю мить, яку більше ніколи не буде нагоди зафіксувати?

Я думаю, що так. Ще думаю, що важливо, аби твоя модель була в захваті від того кадру. І щоб він подобався людям. У мене є творчий куратор, він композитор, дуже креативна людина, я багато консультуюсь з ним.  Якось ми переглядали світлини і він сказав: «О, цей кадр увійде у п’ятірку твоїх найкращих, навіть коли пройде багато-багато років і у твоєму доробку буде вже мільйон кадрів». Ось це мистецтво – фото, за якими історія. 

image00001
На світлині – син Миколи в обіймах дідуся.

Коли бачиш свої фото роздрукованими у форматі виставки, бачиш, як люди розглядають їх, які відчуття у той момент? 

Я завжди розглядаю кожну роботу, аналізую, чому вона тут і що їй бракує. Чи достойна ця фотографія того, щоб потрапити на наступну виставку? Є роботи такі, без яких подальша творчість не є повноцінною. На світлині – композитор європейського рівня, піаніст, мій творчий наставник Юрій Решетар. Це робота створена зовсім випадково, але в ній відчувається, що це не є повсякденне фото. 

img_9450
Юрій Решетар

Якої тематики фото любите робити найбільше?

Напевно, таки потретні і останнім часом – архітектура. Будівлі, до речі, навіть почав фотографувати мобільним телефоном. У цьому аспекті можна багато досягнути в обробці. Якось взимку сфотографував на мобільний церкву і ця світлина увійшла до п’ятірки найкращих одразу на кількох міжнародних конкурсах. Архітектурна фотографія – це можливість подивитись по-іншому на те, що ти бачиш кожен день. 

d-d-dod-d-d-d-d-d-d-d-d-2
pan-1

Коли ви розпочали волонтерити?

Мій перший досвід волонтерства був у 2006 році. Тоді з співачкою Андріаною та її чоловіком робили великий концерт у театрі Марії Заньковецької. У той час була серйозна проблема з апаратами штучного дихання для недоношених дітей. Далі одне за другим, і почалось багато всього. Почали їздити по дитячих будинках на Миколая.

Згодом у 2015 році було відчуття, що треба щось робити для хлопців, як не виходить йти на фронт. Тоді організували концерт для поранених бійців. Фактично зробили це за 10 хвилин. Мені дуже допомагає досвід роботи з шоу-бізнесом як концертного фотографа. Коли можеш набрати Назара Савка, Павла Табакова чи ще когось і вони знають, що ти адекватний дядько, це дуже допомагає в організації благодійних заходів.

Зараз так само легко організовувати концерти? 

90% графіку артистів зараз – це благодійні концерти. Ледь не щотижня на Львівщині відбуваються десятки заходів. Тому насправді запрошувати треба дуже заздалегідь. 

Люди, які приходять на концерти, мабуть, навіть і близько не уявляють, скільки роботи за цим стоїть: починаючи з елементарних дозволів до пошуку палива, щоб добратись у якесь містечко. Це дуже складний процес. 

Часто буває, що люди на таких концертах не відгукуються на творчість. І це дуже болить як організаторів, так і артистів. Нема тої енергетики, яка була на цих заходах до війни.

_s5v4018
Сергій Танчинець, український співак, фронтмен та продюсер гурту «Без Обмежень»

Ви працюєте самотужки як волонтер чи з якоюсь організацією? 

 

Зараз я знайшов класну команду, з якою мені подобається творити добрі справи, на обласному рівні. Це люди, частину з яких знаю вже давно, а з частиною знайомий тільки онлайн. Взагалі зараз багато допомагаємо нашим воїнам. Це далеко необов’язково львівські частини – мене взагалі дивують питання, а чому ви допомагаєте хлопцям з Києва чи ще звідкись. У нас же всіх одна мета, як можна створювати якісь поділи? Допомагаємо всім, кому тільки можемо.

Зараз є багато запитів на транспорт. Всі ми розуміємо, що війна до зими точно не закінчиться, тож скоро почнемо формувати запити на зиму: може, генераторів буде багато треба.  Яку задачу поставлять хлопці – таку й будемо виконувати.

А взагалі про волонтерство хочу нагадати, що багато хто рекомендує віддавати 10% з того, що заробляєш. Мені подобається це правило. Це справді те, що не дуже зашкодить тобі, а комусь дійсно може врятувати життя.

Якось ви казали, що ваше волонтерство – це відповідь і вдячність за подароване Богом здоров’я.  Про що йдеться? 

Так, я пройшов нелегкий життєвий шлях. Але Бог дав мені сили видужати, стати на ноги, тож своєю працею я стараюсь йому максимально віддячити. У дитинстві у мене діагностували ДЦП.

Батьки зуміли поставити мене на ноги. А ще батьки дали мені розуміння, що те, що тобі дано долею, ти маєш використати і зробити щось добре.

Я усвідомив, що ДЦП – це не вирок, коли почав працювати з людьми, яким важче за мене. Коли побачив, що є набагато гірші проблеми, ніж ті, що маю я. Тоді починаєш переоцінювати елементарні речі: можливість ходити своїми ногами, тощо.

Пройшовши той шлях, який я пройшов, я можу відчувати те, що переживають мами чи тати хворих дітей. Я розумію, наскільки все це важко. І з тим своїм життєвим досвідом я не можу їм відмовити. Якийсь мінімум зробити, елементарно пост у Фейсбуці чи допомогти з документами — це вже багато.

 

img_9884

Що б ви могли порекомендувати батькам, які виховують дітей з складними діагнозами?

У будь-якому випадку треба мати надію, що перемогти можна все. Так, є випадки, коли ми втрачаємо дітей чи рідних. Але про це краще не думати. Треба шукати ту маленьку соломинку надії, за яку можна вхопитись, щоб перемогти. Коли зневірюєшся, тебе з’їдає не хвороба – тебе знищує зневіра. 

Згадаймо історію маленької Вікторії зі Львова, у якої діагностували СМА – сума була нереальна, 55 мільйонів, але батьки мали віру і до тої віри батьків доєдналася вся Львівщина, вся Україна. І ми перемогли ту біду. Зараз наша мацьопа, як то кажуть, скоро бігати почне. Все, ми перемогли! Головне – вірити в перемогу, бо найгірша біда у зневірі. 

Стукайте і відкриють вам – ось що можу порадити. Вірити і не зупинятись, навіть якщо не вийшло раз, тричі чи навіть п’ять разів – на сьомий може статись чудо. Може знайтись людина, яка подзвонить і спитає, скільки грошей не вистачає і одним платежем закриє збір. Я знаю такі історії. Це буває нечасто, але буває. Головне – знати, що все вийде. 

Розмовляла Марія Оринчак

 

  • 0
  • 1312
Схожі інтерв'ю