Юлія Швидко
Депутат Львівської міської ради від Української Галицької партії, юрист Ігор Дякович щодня у своїй діяльності відстоює права людей з інвалідністю. Вчить суспільство їх поважати та сприймати за рівних. Це життєве кредо у нього з’явилося шість років тому. Тоді Ігор потрапив в аварію, де втратив ногу. Чим відрізняється його життя до ампутації та після неї, з якими труднощами зустрічається у повсякденні та своїй діяльності, Ігор Дякович розповів LMN.
Як виглядало життя до аварії? Чи важко було змиритися з тим, що з вами трапилося?
– Після школи вступив у коледж на заочне навчання, бо в родини не було достатньо коштів оплатити те, що я хотів. Працював на будові. Також влаштувався на роботу у церкву. 17-річним хлопцем я мав три роботи: у церкві, на фірмі, що займається доставкою пива, та охоронцем у школі. Я міг добу не приходити додому – працював.
1 січня 2013 року потрапив під поїзд. Крім ампутації, була важка травма голови, грудної клітки, великі забої. Операція тривала чотири години. Коли я прокинувся від наркозу, лікар сказав, що мені ампутували ногу. Я його запитав: «Де мої кросівки?» Один мені вже не пригодиться, але ж другий… У цей момент не думав, як буду жити далі. Згодом вирішив, що у всьому треба шукати позитив. Мої родичі питалися лікарів, чи мені потрібно психолога. Не треба було. Я сам виступав психологом для пацієнтів, які лежали зі мною. У реанімації, поки я там лежав, померло семеро людей, з кожним з яких напередодні ми говорили. З один мав розмову, через 10 хвилин його не стало.
Чому вирішили балотуватися у міську раду?
– Коли вийшов з лікарні, почалися мої походи по інстанціях, де виробляв документи по інвалідності. Дзвоню у поліклініку: я не можу приїхати. «Нічим не допоможемо, у нас положення». Тоді дзвоню у соціальну службу, там мені допомагають. Отримав документи. Але чому інвалідність дають лише на один рік? Нога почне рости?
Тоді почав відновлювати справедливість по аварії. Вона трапилася на відкритому вокзалі, який не був посипаний. Я підійшов до свого поїзда, двері були закриті, ходив по перону. Тут він почав їхати, я відійшов назад. Потрапив у заглибину з льодом, послизнувся і полетів вниз головою. Далі нічого не пам’ятаю.
Хотів притягнути до відповідальності винних. Не йшлося про матеріальне відшкодування. Я був застрахований, але розумів, що й звідти ніяких коштів не отримаю.
У поліцейському відділку мене почали принижувати. Не визнавали потерпілим, лише свідком. Начальник слідства закрив мене у своєму кабінеті і сказав, що «коли я буду гавкати, то мені протез в одне місце запхає». Ця образа просто вибила мене з рівноваги, адже від правоохоронців такої наглості я не чекав. У цей момент дав собі присягу на все життя, що людина з інвалідністю буде захищена від насмішок та такого ставлення. Розумію, що такі люди не є чимось особливими, просто вони з певною хворобою чи травмою, але до них теж треба відноситися з повагою.
Аби цього добитися, вирішив йти в політику. Мене помітили у Галицькій партії. Рейтинг за три місяці до виборів – 0,2. Питаю, як ми це будемо виправляти? Тоді нинішня нардеп Наталія Піпа сказала: «Будемо брати вибори людьми. Такими, як ти». Перші три тижні передвиборчої кампанії я був у Києві, складав сесію. До Львова приїжджав на суботу-неділю. Коли побачив результат, не міг повірити. Невже проста людина, яка живе з мамою, братом та котом, може виграти вибори? Виборці мені довірилися. Я десять років працював дяком у церкві. Мене знали як людину чесну, порядну, яка ніколи не брала подяк. У нас все йшло у церковну касу, з якої отримував зарплату.
У цей період також вступили на юридичний факультет у Київський університет. Не велике навантаження було для вас?
– Ще з дитинства ходив на різні юридичні тренінги. З 14 років вирішив, що буду юристом. Коли стало питання, куди вступати – Львів, Київ, Харків – обрав столицю. Там потужний заклад, найкращий в Україні, де викладають судді Конституційного та Верховного судів, заступник Генерального прокурора. Хотів перейнятися їх досвідом.
Друзі дивувалися: ти ж маєш під боком університет. А тут дорога, жити у гуртожитку. Там мене ніхто не жалів – я їздив туди-назад. У середу іспит – я в Києві, у четвер сесія міської ради – я вже у Львові. А в п’ятницю – знову у Києві.
Після аварії зрозумів, що якби не прокинувся, то багато би втратив – не зробив та не побачив. Зараз себе ні в чому не обмежую. У 2014 році, півтора року після операції, ми поїхали у тур по Європі. Крім мене, було ще 13 людей з інвалідністю. В автобусі провели п’ять ночей. Спали в проході, один на одному, але це була класна поїздка. Їхали до Люрду. Для деяких це був перший раз, коли поїхали закордон. На Хресні дороги ходили, у басейнах купалися.
Ніколи не треба боятися, що буде важко.
З якими проблемами зіткнулися на депутатському місці?
– Я займаюся освітою, медициною та соціальним захистом. Депутат має три стадії. Перша, коли його не сприймають. Я ніколи не одягав супердорогих костюмів, не їздив на дорогих машинах. Простий хлопець, який приходив на сесії у джинсах та футболках. Мене не сприймали. Я стукав в усі двері, мені усі усміхалися, але нічого не виходило. Тоді ми почали писати купу запитів та звернень – у рік виходило по 200-300. Це вже був другий етап – на мене почали дивитися з осторогою. Тепер я на етапі, коли мені вдається вести конструктивний діалог з чиновниками та добиватися результату.
Гарно співпрацюю з управлінням охорони здоров’я. Часто виникають ситуації, коли люди залишаються без необхідних ліків. Управління допомагає – вдень чи вночі.
Нещодавно до мене звернувся хлопець на візку. Він з родиною перебралися у нову квартиру, але заїхати в під’їзд нереально: круті сходи, нема пандусів, вузько. У середу почув про цю проблему. У четвер я звернувся в районну адміністрацію. У п’ятницю чиновники були на місці. І вже зараз там стоїть пандус.
Великою перемогою вважаю те, що вдалося зробити для Каріни Айрапетян. Це чемпіонка світу з карате для візочників. Зараз відійшла від спорту, бо народила дитину. Вона не мала де жити. Приїхала з Чемпіонату світу і поставила кубок на тумбочку в реабілітаційному центрі. Її чоловік – немісцевий. Перебивалися по реабілітаційних центрах, винаймали житло. Ми їх влаштували в готелі. Менше року тому їм дали ордер на квартиру в новобудові, допомогли з ремонтом. До Нового року мають переїхати у своє помешкання.
Які перешкоди найважче подолати людям з інвалідністю?
– З кожним роком Львів стає все більш пристосованим для таких людей. Найбільше проблем поки залишається у центральній частині міста.
Парковки для людей з інвалідністю є майже всюди. Зараз вирішуємо питання їх відсутності біля райвідділів. Опущені бордюри теж роблять. Пандуси до закладів харчування та культури є.
Мали питання до «Спортлайфу». Один візочник хотів там займатися, але не міг добратися на третій поверх. Також душова та туалет не були пристосованими для нього. Коли підняли цю проблему, усе вирішили. Тепер біля сходах є пандус. Усередині теж усе переробили.
Також добиваюся, аби усі люди з інвалідністю, які мають власні автівки, отримували гаражі. Бо ж таку пільгу мають лише ті, які втратили праву ногу і всі візочники. Зараз над цим працюють у міській раді.
Завжди повторюю: людині з інвалідністю не можна давати щось просто так. Бо вона почне деградувати, сидіти вдома і чекати допомоги. Їй треба дати роботу, повагу та підтримку, а не великі пенсії чи пільги.
20 років я є членом спільноти «Віра і світ». Вона опікується людьми з розумовою неповносправністю. У них раніше мало палками не кидали. Тепер цих людей беруть на роботу – в їдальні, на виробництва.
Як здорові люди зловживають пільгами для осіб з обмеженими можливостями?
– Зловживання є, були і будуть. Бо, якщо людині з інвалідністю запропонують тисячу гривень, аби на неї щось записати, вона погодиться. На людей з інвалідністю фірми реєструють. Також записують гаражі. На дідуся з «Запорожцем» оформляють, а ставлять дорогі великі іномарки. Бачили випадки, навіть один такий гараж знесли.
Також на таких людям намагаюся заробити. Наприклад, у МСЕКах без грошей ніяк. Мені теж не хотіли дати пожиттєву інвалідність. За три дні до виборів президента у 2014 році мав розмову з Петром Порошенком. Я запропонував свої зміни. Тоді прийняли закон про реабілітацію людей з інвалідністю. Там вказали, що, коли невиліковна хвороба, то інвалідність дають одразу та пожиттєво. Тепер таким людям не мають права давати інвалідність лише на рік. Але це інколи ігнорують. Як на мене, треба МСЕКи відмінити на законодавчому рівні. Вони ж нічого не лікують, лише підтверджують діагноз, який ставить лікар.
Які права мають люди з інвалідністю, чого часто не знають?
– Пільговий проїзд у Львові є для всіх людей з інвалідністю, включаючи третю групу. З жовтня по травень вони також мають пільговий проїзд у поїздах, квитки можна замовити онлайн. Літаки в межах України теж можуть бути за пільговою ціною.
Можуть розраховувати на позачергове обслуговування у банках, супермаркетах.
При поїздці закордон можуть швидше перетнути кордон. При попередньому повідомлення автомобіль людини з інвалідністю уже чекають та пропускають по «зеленому коридору».
Також не треба слухати казочку, що для одних протези є платними, для других – безкоштовними. Ніхто з людей з інвалідністю не повинен за них платити. Усі протези роблять за рахунок державних коштів.
Непотрібно збирати кошти на протези для військовослужбовців. Вони можуть отримати ідеальне протезування у Львові. Є багато фірм, де гарно обслуговують. Атовцеві, що живе по-сусідству, назбирали коштів на протезування в Англії. Я порадив йому зробити у нас. Уже замовив третій протез, задоволений.
Волонтери ж збирають лише на перший протез. Нога змінюється в розмірах, може десь якась деталь в протезі відкрутитися, а наші протезисти не зможуть до нього доторкнутися. Аби підкрутити гайку, треба їхати закордон. Я ж за рік по 8 разів буваю на протезному.
Фото: надані Ігорем Дяковичем
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
