регіональні новини
Написати нам
31 Березня, 19:18
logo-black

Іван Головатий: “Тиждень перед нашим затриманням комбату прийшла смс-ка з погрозами”

12 березня в Лисичанську на Луганщині СБУ затримала комбата Добровольчого батальйону ОУН Олексія Колунова за позивним «Іван» та Івана Головатого, замкомандира цього ж батальйону, якого знають як «Отець». Їх звинуватили у незаконному поводженні зі зброєю, відправили до слідчого ізолятора.

Суд, який обирав запобіжний захід затриманим, вирішив: два місяці ув’язнення чи застава. Бійцю Іванові Головатовому – мешканцю села Зимна Вода Пустомитівського району піді Львовом – треба було внести 147 тис 140 грн. Дружина замкомбата Зоряна Головата оголосила збір. За два дні люди зібрали необхідну суму. Чоловіка відпустили. Зараз він вдома, чекає на судовий процес.

Іван Головатий погодився розповісти LMN про свою службу на війні та що насправді трапилося 12 березня.

– Ми виїжджали з міста Лисичанськ, зупинилися на блок-посту, де перевіряли наші документи. Я знав, що у машині є наші особисті речі, про зброю не знав. Тепер важко сказати, наше затримання – це була спланована операція, чи нас затримали, аби покращити свої показники у роботі. Чи, може, є намір обезголовити певні структури добровольців, аби вони залишилися без командирів. Друга Червня – комбата батальйону «Аратта» УДА Андрія Гергета – отруїли. Тепер він лікується від раку шлунка, його вивели зі строю. Зараз, можливо, взялися за нас.

Наш командир пішов на війну простим бійцем, а тепер керує підрозділом. Він забезпечує батальйон усім необхідним, має авторитет. І це багатьом не подобається. Тиждень перед нашим затриманням комбату прийшла смс-ка: «Ви себе на війні більше не побачите. Складіть свої повноваження. Не забувайте, що у вас є сім’я. Ви живете на відcтані від людей, тому до вас тяжко дійде допомога». Точно не знаю, чи це так, але, можливо, то повідомлення та затримання між собою пов’язані. Після прийняття закону про ООС добровольці ж на фронті стали небажаними.

91350012_2906558596056646_2213613504269647872_n
91399372_242683853800389_5622784370025693184_n

Чи вірили, що так швидко зберете гроші на заставу?

– Ніколи не міг подумати, що маємо стільки прихильників, які слідкують за діяльністю нашого підрозділу. Тепер зрозумів, що у нас є люди, яким потрібна Україна і за яких варто померти.

Як ви потрапили на війну?

– Коли після Майдану все почалося, я ще працював у транспортній міліції. Зі своїм підрозділом у 2014-2015 році відбув ротацію на Сході у Слов’янську. Повернувся додому, отримав пенсію за вислугою років. Але не зміг віддалено спостерігати за тим, що відбувається. У підрозділ ЗСУ не міг піти, бо мене комісували за станом здоров’я. Вирішив йти добровольцем. Звернувся до командира  ОУН, він дав добро, я пройшов вишкіл.

У 2016 році потрапив у селище Піски біля Донецького аеропорту. У бою отримав травмування. Командир мене відправляв додому на лікування, але я відмовився. Казав, що мене удома дружина заб’є. Не хотів, аби вона знала про мою травму. Через декілька днів мене відправили у селище Кримське на Луганщині. Там пробув півтора року і теж отримав травмування у бою – контузію. Тоді з 93-ою бригадою зайшли у Богданівку Луганської області. Та у 2018 році ввели закон про ООС, де ми стали непотрібними, бо не є державною структурою. Трошки пішли на відпочинок. Але багато наших хлопців, які хочуть захищати державу, з різних причин не можуть йти в ЗСУ. Тому ми, як завжди, згуртовані й надалі обороняємо Україну від ворога.

Але ж на початку АТО добровольчі батальйони відіграли не останню роль.

– У 2014-2016 роках, коли почалася війна, яку у нас називали АТО, то військовиків було мало. Тому люди з Майдану створили підрозділи: ОУН, УДА, Азов, Донбас. Саме вони, завдяки допомозі волонтерів, стримали ворога там, де він зараз і є. Ми тоді нічого не мали. Більшість амуніції здобули у боях, частину техніки теж. Тепер влада прийняла закон про ООС – і всі одразу забули про роботу, яку ми зробили. Нам казали: ворог стріляє, а ви спостерігайте. Це смішно, не можемо дивитися, як хлопці гинуть. Але тішить, що хоч прийняли закон, який визнає добровольців учасниками бойових дій.

91232868_1514919008671848_22191292859547648_n
91616374_525198968137339_2356499842072576000_n

Як складалися стосунки з державними підрозділами ЗСУ?

– Ми як добровольчий батальйон окремо стояти не можемо, тому завжди стоїмо з якимось військовим підрозділом. Ми дислокувалися з 93 ОМБр. В армії, чесно кажучи, великий недокомплект, тому військовики не можуть усе зробити самі. Частина бійців після чергування має відпочивати, інша – на опорних пунктах спостереження. Не завжди вистачає людей, або розставити по периметру. По закону, один від одного маємо стояти через метр, а виходить через два і більше. На війні ж на пошту поїхати, чи води газованої купити – проблема. Тому між армією та добровольцями – взаєморозуміння. Вони тішаться, що ми їм допомагаємо. Бо ж розуміють, що один в полі не воїн. Більшість військовиків – на контракті, заробітчани. Вони отримують по 25 тисяч гривень зарплати. А ми просто хочемо зберегти Україну.

Добровольці не отримують жодного державного фінансування?

– Ніколи не отримували. Я маю пенсію, але трохи грошей зі сімейного бюджету беру на війну – бо ж амуніцію треба купити. Правда, дякуємо волонтерам за допомогу. Інколи вони нам стільки всього передавали, що ми з місцевими дітьми ділилися. У Лисичанську є дитячий будинок, куди возили одежу та харчування. Також допомагали будинку сімейного типу у Покровську. У мене самого є двоє дітей – син та донька, яка ще школярка, то хотів би, аби вони знали, що таке війна. Коли спілкуюся з дітьми на Сході, у грудях болить: вони змалечку знають, як треба ховатися, коли стріляють. Приїжджаємо у будинок сімейного типу, а вони один наперед другого біжать: «Наши приехали, наши приехали».

91437077_660052338077152_984987136576978944_n
91452129_2280001902309327_6010199207627980800_n

Як загалом настрої людей на Сході? Й далі вірять, що їх врятує «русский мир»?

– На даний час настрій змінився – 50 на 50. Частина місцевих ще таки вірить, що прийде Путін і їм допоможе. Коли мене відпускали зі слідчого ізолятора, віддавали мої речі, слідчому хтось зателефонував. Він відповів: «Вы понимаете, у меня человек с другой страны. Вы должны подождать». Ці слова мене просто вбили. Я його запитав: «Пане слідчий, а ви живете в іншій країні?» – «Да нет, Україна є і буде». Але ж слово – не горобець.

У цьому винна наша держава. Ще коли президентом був Віктор Ющенко, він зумів об’єднати людей – зробив усіх українцями. Наступний президент уже нас розділив. А далі вже ніхто не зумів об’єднати. Частина ж місцевих дякує, що ми їх захищаємо. Ще рік тому «вати» було значно більше. Але все частіше у людей змінюється свідомість, вони починають вірити в Україну.

Чи не було вам страшно на війні?

– На війні завжди присутній страх, але треба завжди молитися. Я у боях отримував поранення, але вижив. Вперше – у Пісках в 2016 році. Ми тримали дорогу зі сторони Донецька, була ніч. У бою – четверо поранених. Одному потрапив осколок в легені, він впав без свідомості. Ми побігли його рятувати. Він вижив, дякувати Богові. Але тоді нас взяли у засідку. Хлопці з 93 бригади – Володимир Цірик під позивним «Оса» та Роман Омельченко з позивним «Яша» – підірвалися на замаскованій протитанковій міні.  Я у той час надавав медичну допомогу колишньому командиру роти – другові «Стаффу», перемотував його. Тепер він – комбат, хоча інвалід війни. БМП розірвалася, мене контузило. Побачив, що вухами вийшла кров. Але було багато серйозних втрат, то я відмовився від госпіталізації. Наші медики мені надали допомогу. У Водяному отримав осколкове поранення. Трохи собі сам допоміг та медики-госпітальєри, які там чергують. У Дніпропетровській лікарні мені провели операцію – позашивали сухожилля, рука працює.

Чому вам дали позитивний «Отець»?

– У 2015 році на Водохреща з хлопцями з церкви принесли свяченої водиці. Я її взяв, помолився і пішов свою кімнату кропити. Питають: «Що робиш?» -«Кроплю». – «О, і нам покропи. Отче, ще нам, отче, ще нам», – так і пішло. Коли я попав у Піски, хлопці підходили до мене, аби посповідатися. Я їх завжди вислуховував, але гріхи не відпускав – я ж не священник.

Мене ж з дитинства батьки привчали вірити в Бога, молитися. Хоча у ті часи це забороняли. Я ж щиро вірю, що й війну ми переможемо лише з Божою допомогою.

91321045_2618568811724088_7642618145424801792_n
91316522_2617330368502331_4565458881693614080_n

Як ви думаєте, за яким сценарієм далі будуть розвиватися події на Сході?

– Відповідальність лежить на нашому керівництві – є президент, прем’єр-міністр, міністри, які би мали прийняти правильне рішення. Вони – за перемир’я. Але як вони будуть дивитися в очах батькам, діти яких загинули? Офіційно, там не стало 15 тисяч наших хлопців, неофіційно – значно більше. Думаю, при такій ситуації це все буде тривати ще довго. За приклад маємо Придністров’я. Така доля може спіткати Донецьк та Луганськ.

Багато загинуло, багато травмувалися – фізично та психологічно. Чи для наших бійців, які повертаються зі Сходу, передбачена нормальна реабілітація?

– Коли бачиш, як вбивають побратимів, з якими ти щойно пив чай та їв хліб, – це важко. І люди це сприймають по-різному: один сам собі розраджує, другий чекає на підтримку. І що найгірше – для бійців немає нормальної реабілітації. У нас взагалі немає реабілітологів. Є психологи, але вони ніколи не стикалися з проблемами війни. Усе, що робиться, – лише на папері. Ніхто від держави не намагається по-справжньому допомогти бійцям. Гроші виділяються, але куди вони йдуть? Правда, є деякі приватні психологи, які пропонують безкоштовну допомогу.

На мирній території вижити важче. Бо на війні ти чітко знаєш, що маєш робити. Там є ворог, тут – свої. Ти маєш свій периметр і чітко поставлені задачі. Вдома ж з’являється багато побутових проблем. Хата, робота, комуналка. Але дехто уміє усе поєднати. У мене є друг «Західний», у нього п’ять дітей. Повертається з ротації, їде закордон – заробляє гроші, дає дружині – «годуй дітей, а я далі їду захищати державу».

Що плануєте робити далі?

– Поки триває судовий процес, буду вдома. Хоча батальйон – це теж велика сім’я. Буду хлопцям допомагати. Також займуся поширення інформації. Людям треба розповідати, що йде війна, показувати її. В Україні проходила фотовиставка «Добровольчий батальйон ОУН», яку й далі треба проводити. Люди мають бачити та усвідомлювати, що насправді відбувається.

Фото: зі сімейного архіву Івана Головатого

  • 0
  • 5438
Схожі інтерв'ю