Місяць тому лікар-анестезіолог відділення інтенсивної терапії Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медцентру у Львові Тарас Оранський після тритижневого перебування в Італії повернувся додому. Там у клініці міста Урбіно він набирався досвіду від італійських колег, які працювали з пацієнтами, хворими на коронавірус. Тепер Тарас Оранський ділиться практикою з українськими медиками. LMN попросила лікаря порівняти ситуацію з COVID-19 в Італії та в Україні.
Як бачимо, українська медицина не була готова до такої пандемії – лікарі працювали без спецзасобів, не було медичного устаткування. Але рівень захворюваності у нас порівняно невисокий. Чому?
– Ми не досягнули такого росту захворювання, бо вчасно ввели досить жорсткий карантин. В Італії парламент одразу досить оперативно не відреагував на введення карантинних заходів. Тиждень була епідемія, але продовжували відбуватися футбольні матчі, не було обмежень у роботі закладів харчування. В Італії є декілька осередків найгіршої епідеміологічної ситуації. Це Ломбардія, що пояснюють проведенням футбольного матчу Аталанта-Валенсія. На стадіоні було близько 50 тисяч людей, які між собою контактували. Опісля усі вони зустрічалися з рідними, близькими. Така ж ситуація, правда, трохи менш драматична, була в регіоні Марке. Напередодні там відбувався чемпіонат Європи з волейболу.
На початку березня італійці також були не готові до епідемії, хоча у них медицина є досить організованою. У лікарні, де ми працювали, цілий тиждень медперсонал не мав засобів захисту у достатній кількості. Люди контактували зі сімейними лікарями шляхом візиту: медик приїжджав до пацієнта, чи пацієнт до медика. В подальшому ж перейшли на телефонний зв’язок. В Україні в умовах карантину контакт сімейного лікаря з пацієнтами також відбувається телефонічно – і це правильна практика.
Що вас найбільше вразило в Італії?
– Італійці дуже самосвідомі. Вони залишалися вдома. Люди зрозуміли: якщо вони хворі, навіть без симптомів, то можуть принести шкоду комусь. З військового аеропорту в Римі, куди ми прилетіли, до клініки, де працювали, ми їхали автобаном 4 чи 5 годин. Біля нас за весь цей час проїхало машин 20. Люди без нагальної потреби не виходили з дому.
Також там прийшло розуміння: колеги теж хворіють, вони абсолютно ніяк незастраховані. У відділення лікарні поступив 65-річний пацієнт, який працював сімейним лікарем. Ми з ним працювали протягом 2,5 тижнів. Він перейшов увесь маршрут лікування – з приймального відділення його перевели у відділення інтенсивного нагляду, тоді до реанімації. Коли ми вже поверталися додому, його назад переводили у відділення інтенсивного нагляду – через тиждень перебування в реанімації його стан покращився.
Кажуть, що з початком пандемії в Італії сімейні лікарі-пенсіонери вийшли на роботу.
– У лікарні, де ми працювали, був великий брак медичних кадрів ще до епідемії. Лікарі та середній медичний персонал з південних районів, які дещо менше постраждали від коронавірусу, прийшли як волонтери допомагати тутешнім колегам. Ними опікувалися Червоний Хрест та цивільна оборона Італії. Харчування та проживання були безкоштовними. Вони йшли як волонтери але отримували заробітну платню вищу, ніж штатні працівники лікарні. Таким чином італійська влада вирішувала кадровий дефіцит медиків.
Також до епідемії відділення реанімації базувалося на 4 ліжках. З масовим поступлення пацієнтів з COVID-19 відділення інтенсивної терапії та кардіології, що були поруч, перепрофілювали в реанімаційні. З інших відділень – кардіології, акушерства та гінекології – переводили медичний персонал, який протягом двох днів проходив коротенький курс, що потрібно робити в реанімації.
Лікарня не надавала планової медичної допомоги, тільки невідкладну.
Кажете, що в Італії ще до епідемії бракувало лікарів. Чому? Це ж у наших медиків низькі зарплати, незадовільні умови праці.
– У них теж є нюанси. Аби стати фахівцем в Італії, потрібно 10 років – це довгий шлях. І вони не заробляють космічних грошей. Як починають працювати, то отримують 2,5 тисячі євро. Для них це мало. Коли чують про наші зарплати, кажуть, що за такі гроші не працювали б точно.
На початку епідемії в українських лікарнях катастрофічно бракувало апаратів ШВЛ. Якщо були, то несправні. Яка зараз з цим ситуація?
– Ситуація з недостатнім матеріальним забезпеченням в реанімаціях не постала гостро два місяці тому, коли почалася епідемія. До цього часу його теж не було. Зараз почали закупляти більше апаратури, з’являється більше розуміння нашої роботи та потреб пацієнтів у відділеннях інтенсивної терапії. У боротьбі з коронавірусом лише апарат ШВЛ нічого не вирішує. У роботі в умовах епідемії є важливими розхідні матеріали, медикаменти, газові аналізатори – з ними в Україні взагалі критична ситуація. У львівських лікарнях його практично нема. Наприклад, 8-ма міська лікарня при потребі користуються тим, що є у нашому центрі. Там беруть кров, приносять нам, ми їм передаємо результати аналізів.
В італійських лікарнях газовий аналізатор був доступний будь-де: у реанімаціях, відділеннях інтенсивного нагляду, приймальному відділенні. Як тільки приїжджав пацієнт, лікар одразу мав можливість набрати артеріальну кров, визначав гази крові – розумів, яка важкість дихальної недостатності у хворого. Це допомагало в подальшому спланувати та корегувати респіраторну підтримку пацієнта. У постановці діагнозу ковідної пневмонії ПЛР-діагностика не відігравала визначальну роль.
Також вони мають доступ до комп’ютерної томографії. За годину від моменту поступлення пацієнтові роблять КТ. В українських клініках томографів мало. В італійського лікаря при поступленні пацієнта є його гази крові, комп’ютерна томографія, лабораторні аналізи. Він не очікує результатів ПЛР. Виходячи зі специфічних змін на КТ та клініки дихальної недостатності, починає противірусну терапію.
А в Україні, мабуть, не так мало хворих, як мало протестованих. Часто діагноз COVID-19 пацієнти отримують посмертно.
– В Італії також були випадки, коли ПЛР-діагностикою підтверджували коронавірус посмертно. Якщо швидка прогресія хвороби, то таке може траплятися. У лікарні, де ми працювали, були реактиви, аби на місці проводити аналізи. Могли до 10 пацієнтів протестувати у себе. Цього було недостатньо. Тому транспортували матеріал для ПЛР-тестування в іншу клініку, яка протягом 48-72 годин їм давала результати. Експрес-тести вони не використовують, бо вони надто часто дають хибно негативні результати.
Але там й результат ПЛР-тесту відходив на другий план. Ще до моменту діагнозу, не очікують результатів, лікарі починали противірусну терапію та респіраторну підтримку. До результатів тесту пацієнта утримували у відділенні невідкладної допомоги. Лікарі, які там чергували, знали як реагувати, що робити, якщо у хворого погіршується стан.
Чи лікування ковідних пацієнтів відрізняється в Італії та Україні?
– У кожній країні є свій протокол – і вони відрізняються. Але українське лікування частково подібне до італійського в плані медикаментозної терапії та медикаментозного супроводу таких пацієнтів.
Раніше казали, що від коронавірусу помирають лише пацієнти старшого віку та зі супутніми захворюваннями. Тепер бачимо, що це не так.
– Від початку епідемії пройшло надто мало часу, щоби досконало вивчити цю інфекцію та все, що з нею пов’язане. Ми не знаємо усіх варіантів розвитку хвороби. Наприклад, останнім часом з’являється інформація від французьких та британських медиків, що у дітей з ковідною недугою може виникати хвороба Кавасакі. На фоні COVID-19 виникає токсичний шок, міокардит, серцева недостатність і в подальшому розвивається аневризма коронарних артерій. Але поки бачимо, що лише у невеликої кількості дітей ця інфекція протікає важко.
Дійсно, у зоні ризику старші люди зі супутніми захворюваннями. Але бувають винятки. Наприклад, в одну з поліклінік в італійському місті Пезаро прийшла 104-річна пацієнтка, щоби їй зробили ПЛР-тест. У неї були лише діарея та субфебрильна гарячка. Тест був позитивний. Їй призначили терапію. Через 14 днів вона знову прийшла – ПЛР-тест вже був негативний.
У нашій клініці наймолодшим пацієнтом, що помер, був 35-річний чоловік. Він жив з хронічною нирковою недостатністю другого ступеня. На фоні ковідної інфекції у нього розвинулася пневмонія та гостра ниркова недостатність. Його протягом 18 днів лікували в реанімації, на 20-ий день він помер. Якби не COVID-19, цей молодий італієць з діагнозом, який у нього був, міг прожити ще з 30 років.
Серед українців є багато скептиків, які не вірять в існування епідемії. Чи серед італійців теж такі зустрічалися?
– Там досить важко знайти людей, чиїх рідних чи близьких ця епідемія не зачепила. Деякі українці не вірять в те, що є COVID, бо не хочуть критично мислити. В Україні досі вірять у багато міфів в медицині. Зокрема, що вакцинація приносить більше шкоди, ніж користі. Вірять в гомеопатію, але сумніваються в доказовій медицині.
В Україні померлих, в яких діагностували коронавірус, хоронять з певними обмежувальними заходами. Як це відбувається в Італії?
– Про поховання я не знаю, але клініці, де працював, були випадки, коли родичі пацієнта хотіли його побачити. Такі питання навіть не обговорювалися. Тільки такий пацієнт поступав, він одразу опинявся під опікою лікарів та середнього медичного персоналу. Родичі його не провідували доти, поки ПЛР-тести не були негативними, оскільки ніхто нікого не хоче наражати на небезпеку.
Фото: надані Тарасом Оранським
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
