регіональні новини
Написати нам
13 Грудень, 20:54
Іван Маслюк: «Не описати словами відчуття, коли тобі дякують за втілення мрії»

Хлопець із ДЦП відвідав 12 країн і заснував Фонд здійснення мрій

Марія Оринчак

Два роки тому про 20-річного Івана Маслюка з Соснівки на Львівщині говорили всі телеканали країни. Хлопець, хворий на ДЦП,  разом з друзями за 100 днів подолав на триколісному велосипеді 5 тис. км та відвідав 12 країн. А через рік хлопці взялись здійснювати бажання подорожувати інших людей із інвалідністю. Створили Фонд здійснення мрій “On 3 wheels”. За допомогою спеціального візка-«джульєтки» допомагають людям з інвалідністю підніматися в гори.

Спілкуємося з Іваном у кафе в центрі Львова.

–  Не страшно було наважитись на таку довгу першу подорож?

– Коли ти маєш мрію подорожувати з самого дитинства, але усвідомлюєш, що вірогідність здійснити її невелика, але раптом з`являється шанс – то якось не думаєш про страх. Ти розумієш, що це може бути єдиний шанс у твоєму житті – now or never. Ми сиділи на кухні з товаришем, він спитав, чого я хочу в житті. Я сказав, що дуже хочу в Лісабон. Але не так, щоб взяти квиток і просто прибути в точку призначення, а так, щоб самому доїхати. Я розумів, що то дуже ризиковано, але так хотілось. Важливим є те, що я був певен у тих людях, з якими збирався в подорож. На момент подорожі ми були знайомі два роки, але складалося враження, що ми знаємось років 20. Загальна кількість команди – 5 людей.

 – А як відреагували рідні?

– Ну, я просто сказав мамі: «Я їду вєліком в Лісабон». Вона така: «Ну-ну, давай, вперед». Посміялась з тієї затії, не сприйняла її всерйоз, а потім, вже коли побачила, як ми тренуємось, трохи злякалась. Загалом підготовка тривала 4 місяці. У квітні друг приїхав з Ірану, побачив там той триколісний велосипед, який керується руками, а в серпні ми вже стартували.

 – Подорож дорого обійшлась?

– Загальний бюджет подорожі – 6 тисяч євро. В основному гроші від благодійників, чимало дала українська діаспора. Найбільше – 2,5 тисячі євро – витратили на придбання самого велосипеду. А на момент початку самої подорожі у нас залишилось лише 250 євро. То було дуже авантюрно. Реально, в нас нічого не було продумано.

 – Цих грошей вистачило?

– Хм, був момент, коли ми розуміли, що вже всі ресурси закінчились. Тоді до кінця подорожі був ще місяць – ми б встигли повмирати з голоду. Пам’ятаю, як друг прийшов із магазину і сказав, що купив продуктів на останні гроші. Але з нами в компанії був хлопець, що вмів грати на барабанах. Взяв такі невеличкі з собою в подорож. Каже: «Слухайте, а може, ми спробуємо заробити щось». Зробили репетицію в тому будинку, де жили в Монпельє. Потім до нас прийшла господиня, сказала, що її другу дуже сподобалося те, що ми робимо, і він хоче з нами повечеряти. Під час зустрічі він подарував нам конверт, але сказав не відкривати до кінця зустрічі. Чесно, ми сиділи і чекали того кінця. Відкрили, а там 500 євро.

 – Ідея створити фонд «On 3 wheels» прийшла під час цієї мандрівки?

– Ще до подорожі ми усвідомили, що жити так, як раніше, не зможемо. Треба щось робити для людей з інвалідністю, щось змінювати в цьому світі. Хлопці, хоча були цілком здорові, впродовж мандрівки зі мною відчули всі мінуси життя з інвалідністю. Вже впродовж мандрівки, десь в Альпах, ми почали думати, як будемо рухатись далі. Нічого путнього не спадало на думку. Аж тут, у Франції, ми приїжджаємо в Будинок допомоги людям з інвалідністю, і вони показують нам цей дивовижний засіб – «джульєтку», яким європейці користуються давно. Ми одразу зрозуміли, що цей досвід треба привезти в Україну. Ціна одного візка – 3 500 євро. На той час ми не мали цих грошей. На щастя, тоді одне медіа вчасно висвітлило нашу подорож. Наприкінці сюжету ми розповіли про те, що хочемо придбати такий візок. Через певний час один меценат приїхав і вручив нам «джульєтку».

Насправді дуже багато людей з інвалідністю мріє подорожувати і бачити щось, окрім чотирьох стін. Так от, коли про нас почали знімати сюжети різні телеканали, чимало людей почало писати, телефонувати до нас і звертатись з проханням допомогти комусь. Є два варіанти – одним ми просто даємо візок і вони шукають своїх волонтерів та організовують мандрівку самі. Здебільшого, робимо так, коли йдеться про інші області. Наприклад, нещодавно до нас звертались із Чернігова. Інший варіант – коли мова йде про Львівщину, тоді ми організовуємо своїх волонтерів.

15171106_396068387450774_5785237263374844270_n1
611

 – Скільки волонтерів потрібно, щоб здійснити подорож?

– Оптимальна команда – 10-15 людей. Коли відбувалась перша мандрівка, ми трохи зробили помилку – нас було тільки п’ятеро. Хлопці зрозуміли, що то важко чотирьом підняти у гори п’ятого. У команді потрібні і хлопці, і дівчата. Вони часто готують, відповідають за розваги у поході. А одного разу в них була особлива місія – зав’язувати шнурівки хлопцям, щоб не зупиняти похід, – усміхається.

 –  Хто займається розвитком “On 3 wheels”?

– Зараз це двоє людей – я і Сашко Луцик. У нас є велика команда волонтерів, які, в принципі, також творять цей проект. Але по факту ми двоє. Сашко займається організацією походів. Зараз, у зимовий час, у нього відпочинок. А в мене робота не припиняється ніколи – я проводжу тренінги, мотиваційні зустрічі для людей з інвалідністю. Я люблю те, чим займаюся. Бо не описати словами того відчуття, коли до тебе дзвонять люди і кажуть, що ти здійснив їхню мрію. Але насправді я розумію, що все почалось в момент, коли я здійснив свою мрію.

  • 0
  • 756

Схожі інтерв'ю