Паралімпіада – це моя мета, яка переноситься на майбутнє, – спортсмен з Львівщини Павло Баль

Цьогоріч паралімпієць з Львівщини Павло Баль, представляючи Україну на Чемпіонаті світу, виборов бронзу з лижних перегонів на дистанції 18 км. До слова, минулого року спортсмен став чемпіоном світу з біатлону серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату.

Львівська мануфактура новин дізналась, як саме розпочалась кар’єра паралімпійця, що мотивує спортсмена рухатись вперед та як змінилось його спортивне життя з початком повномасштабного вторгнення.

Я завжди був спортивним хлопцем. Ще в дитинстві з друзями ми проводили різні тренування, бігали, на турніках займались. Хтось більше займався, хтось менше. В той час я захоплювався боксом, особливо братами Кличками. Потім подорослішав, вступив до Львова, і пішов на бокс. Загалом майже усі мої друзі ходили або на боротьбу, або, як я, на бокс.

Потім завершив навчання, потрібно було йти працювати, тому можливості далі займатись спортом вже не було. Але, думаю, якби вона була, я б до цього повернувся.

Більш професійна кар’єра почалась вже в дорослому віці після травми. Буду відвертим, коли в такому віці отримуєш травми, справляється з таким кожен по-різному.

В той момент мені просто порекомендували спробувати позайматись, а я погодився. На той час це був дуже короткий період, тобто травму я отримав восени, а зимою вже вперше пробував себе на лижах.

Насправді це було дуже добре, адже залишалось менше часу на дурні думки в голові. Та й на той час я не думав насправді про щось інше. Тоді я ще не міг подумати, що так далеко зайду і скільки часу це триватиме. Це вже зараз в мене і думки, і бажання зовсім інші.

Правду кажучи, це був зовсім не найкращий вік, щоб починати спортивну кар’єру. Звісно, це залежить від виду спорту, та, наприклад, в лижах – зовсім не найкращий вік.

Та все ж ми з дружиною порадились і вирішили, якщо не зараз, то вже ніколи. І от це «зараз» триває вже п’ятий рік.

На початку це було більше схоже на реабілітацію, яка проходила на базі одного зі спортивних реабілітаційних центрів Львівщини. Загалом ця база розрахована для всіх, однак в основному вона планувалась під людей з обмеженими можливостями.

Щоб зрозуміти, моє це чи ні, потрібно було поїхати та спробувати. Тому мені організували такий реабілітаційно-ознайомлювальний збір, аби я зміг подивитись, познайомитись з спортсменами та спробувати особисто. Ось так воно й закрутилось.

Тоді у мене не було ніякого спортивного одягу, тому щось знайшли вдома, якісь штани переробили на шорти, і я поїхав пробувати, знайомитись з людьми та базовими навичками.

Першу медаль я здобув на естафеті у норвезькому Ліллегаммері. Це була моя перша гонка в команді. На той час в особистих гонках я шансів не мав, адже був ще не настільки сильний, щоб боротись за медаль. А от в естафеті цей шанс був, тому вирішили, що я вийду і спробую.

Ми перемогли, однак після гонки було легке розчарування, адже коли ми вже встали на п’єдестал, нам вручали не медалі, а щось, схоже на келих. Мені звісно хотілось тоді дуже, щоб це все ж таки була медаль, адже зараз я навіть не знаю, де цей келих стоїть. Загалом, мені здається, це був трохи неправильний досвід, адже на цю гонку я вийшов із поганим самопочуттям.

Щодо особистої гонки, то першу медаль здобув минулого року на Чемпіонаті світу.

Взагалі особиста гонка, особиста медаль є більш цінною для спортсмена, аніж естафета. Звісно тоді, вперше, було дуже приємно опинитись на п’єдесталі, однак після того, як я себе погано почував, емоції були не зовсім позитивними, адже після гонки самопочуття трохи погіршилось. Тоді мені, чесно кажучи, було не до емоцій.

А минулорічна гонка та золота медаль.. Там я себе гарно почував, був в гарній формі, вдало постріляв, то звісно ж позитивні емоції були на максимумі.

Тут доволі багато можна говорити, і плюс – це все дуже індивідуально. Особисто в мене була велика проблема з рівновагою. Тобто якщо фізично я доволі сильний, то в плані рівноваги, проходження різних поворотів, я досить багато програвав. Швидкісні спуски та повороти мене дуже сковували, і я через цей брак рівноваги не міг себе реалізувати повністю. Частково з цим вже впорався, однак ще є над чим працювати.

Загалом невдач було доволі багато. Було багато падінь, зокрема багато падінь на асфальт, від яких залишились сліди на шкірі, було багато зігнутих та зламаних палок. Бувало, ламав лижі або навіть кріплення.

Тому таких неприємних моментів було, мабуть, предостатньо. Однак чи були вони настільки неприємними, щоб я собі сказав, що кидаю це все, – ні. Адже основною моєю ціллю був Китай, Паралімпіада, яка мене тримала. На жаль, вона минула не так, як я очікував, однак до того часу попри всі невдачі, попри погані результати, вона мене мотивувала рухатися далі.

Найбільше розчарування – повернувся звідти без медалей. Були дві гонки, де у мене були хороші шанси. Одна гонка була біатлонна, все йшло добре до останнього, однак саме на останньому рубежі я зробив два прикрі промахи, і про медаль можна було забути. Друга – естафета, в якій ми на Чемпіонаті світу стали чемпіонами, однак в Китаї, на жаль, через різні обставини, того ж досягти не вдалось. Можливо, своє дала втома, також, можливо, емоційність, адже в той час саме почалась війна. В результаті, ми приїхали четверті.

Мабуть, я очікував, що найкраще враження мала б принести Паралімпіада. Однак, на жаль, я був дуже в ній розчарований. Загалом був такий доволі важкий період, тому було більше розчарування, аніж позитиву.

Найпозитивніші емоції приніс саме другий Чемпіонат світу у Норвегії, де я здобув золоту медаль у індивідуальній біатлонній гонці. Адже до цього я показував хороші результати і був доволі близько до п’єдесталу, однак лідером я не був. На щастя, тоді все склалось якнайкраще, все сприяло перемозі. Це була перша моя висока нагорода в особистій гонці.

Звичайно, перший раз – це дуже круте відчуття. Адже є стільки спортсменів, які так багато років змагаються, йдуть до цього та не досягають. Після цього піднімається настрій, бажання рухатись далі, впевненість. Багато людей вітають, радіють, з’являється відчуття та розуміння, що ти не дарма втратив стільки часу.

Війна вплинула на всіх, на життя кожного українця. На когось більше, на когось менше, однак беззаперечно на всіх. Щодо спортивного життя, то я був вражений. Так, ми не виїжджали на збори за кордон, але тут, в нас, все відбулось, що було дуже круто. Ми на таке під час війни, якщо чесно, не очікували та не розраховували. Тому тренувальний процес був збережений, і сьогодні в Україні триває війна, а ми – на Чемпіонаті світу, що теж, я вважаю, неймовірно – мати можливість зараз тут виступати і представляти свою країну.

Звісно, підтримка відчувається. Після того, як в одному зі змагань я здобув третє місце, мене всі вітали та підтримували. Тому так, підтримка України відчувається.

Загалом атмосфера тут доволі дружелюбна. Всі привітні, відкриті до спілкування. Хто знає англійську, спілкується англійською. Я знаю польську, то спілкуюсь більше саме з поляками. Звичайно, розмови різні: і про спорт, і про політику, і про війну, і про танки. Тобто про все, що має зараз відношення до України.

На жаль, англійська в мене погана, що треба буде виправити, але з одним чоловіком зі Швеції ми якось змогли порозумітись, і він розповів, що разом з ще кількома людьми вони привезли фуру, яка була завантажена різним добром (медикаментами, спальними мішками та іншими необхідними речима) і передали нашій державі.  Це ще раз доводить, що люди нас підтримують, переживають та допомагають.

Сьогодні (27 січня) була саме та гонка, на якій я минулого року став чемпіоном світу. На жаль, сьогодні це повторити не вдалось, зробив два прикрі промахи. В цілому гонка була доволі непоганою, але це біатлон – два промахи, і за п’єдестал вже боротись шансів немає. Тому сьогодні без медалі. Змагання триватимуть ще два дні, потім їдемо додому.

Ну а далі ще одні змагання – чемпіонат України. Так і живемо – від одних змагань до інших. Закінчились одні, їдемо на інші, і так по колу.

Взагалі розвиватися – це правильно. І це не залежить від того, спортсмен ти чи будь-хто інший, чи людина з інвалідністю, чи здоровий. Самовдосконалюватись – це добре.

Але наскільки ти готовий вдосконалюватись вже залежить від того, наскільки ти вмотивований. В кожного мотивація своя. Щодо мене, то я, мабуть, хочу досягти успіху, щоб потім насолоджуватись результатами цього успіху зі своєю сім’єю, яку зараз я не бачу. Через змагання 8 місяців на рік я не бачу своїх рідних, і це мене пригнічує.

Медаль та чемпіонство на Паралімпіаді – це найвище досягнення кожного спортсмена. До цього кожен йде довго, докладає чимало зусиль. Є й такі спортсмени, які на Паралімпіаді були по декілька разів, однак їм так і не вдалось досягнути бажаного.

Тому так, Паралімпіада – це моя мета. Я вже на ній був, однак остаточної мети так і не досягнув. Тому вона, можна сказати, переноситься на майбутнє.

Звісно Чемпіонат світу – це круто, але ці змагання проходять кожного року, а от Паралімпіада – це раз в 4 роки. Саме тому перемога там є такою цінною для кожного спортсмена.

Розмовляла Вікторія Михаць