Павліна Шимбір, яка перехворіла на коронавірус в Італії: “Подумала, це кінець. У мене ж цукровий діабет”

44-річну українку Павліну Шимбір три тижні італійські лікарі рятували від коронавірусу. Жінка була у групі ризику летальності, адже хворіє на цукровий діабет. Як українка зрозуміла, що підхопила COVID-19, якими методами її лікували та як вона почувається зараз, Павліна Шимбір розповіла LMN.

– Десять років тому я приїхала в Італію на роботу, відтоді тут мешкаю. Живу у місті Медічина в провінції Болонья. Перші три роки була доглядальницею у сім’ї. Тоді отримала документи, закінчила курси італійської мови. Влаштувалася на роботу в один з великих соціально-розважальних центрів.

Думаю, що коронавірусом могла заразитися саме на роботі. Три дні перед тим центр закрили, але мені треба було здати касу, документи. Я пішла на роботу. У нас там все з цинку – кажуть, що вірус гарно живе на таких поверхнях. Мабуть, він там гуляв. Бо ж де інакше? У магазинах я не була, ні з ким не спілкувалася. З дому вийшла – сіла у машину, з машини – на роботу, і так назад.

– У лютому була вдома, на Вінниччині. 27 лютого повернулася в Італію. 28 та 29 ще пішла на роботу. 1 березня вже мала температуру 37 і 2, був закладений ніс. Подумала, що це ГРВІ. Наступного дня температура піднялася до 37 і 7. Зателефонувала сімейному лікарю, вона сказала, щоби була у неї на контролі. У нас вже тоді оголосили частковий карантин – у Медічині почало багато людей хворіти, помирати. Лікарі не мали права їхати до нас, ані ми – в лікарню. На третій день хвороби я втратила запах та смак. Температура коливалася від 37 і 8 до 38 градусів. На четвертий день з’явився біль у всьому тілі, не могла з ліжка піднятися.

Ще тоді не думала, що можу хворіти на коронавірус. Десь в підсвідомості я його боялася. Але була оптимісткою: в мене? Та ніколи.

У мене не було важкого дихання, кашлю. Але я час від часу втрачала свідомість, блювала. Кажуть, що у багатьох людей коронавірус проявляється діареєю, в мене її не було. Але я постійно відчувала втому. Якщо хворієш ГРВІ, то кожного дня стає все краще та краще, а мені було гірше та гірше.

У суботу, 7 березня, до мене зателефонувала сімейна лікарка. Говорила з нею і хотіла позіхнути, але не змогла набрати повітря, як заклинило. Лікарка каже: «Доповзи до кімнати, тримайся за стіну». Правдами-неправдами зайшла в кімнату. Лікар мені викликала швидку. Мене завезли у госпіталь міста Імола. Там обстежили, зробили тест на коронавірус. Через шість годин сказали: результат – позитивний. Подумала, це кінець. У мене ж цукровий діабет. Але у той момент не могла ні про що більше думати, мені просто хотілося дихати. Потім промайнула думка: як мені вдома сказати? Ні чоловікові, ні дітям нічого ж не казала, коли хворіла. Коли з  ними розмовляла, набиралася сили, сідала зручно. Чоловік панікував: чого тільки говорю по дві-три хвилини. Я їм зізналася, коли мене вже вивели з важкого стану.

– У мене щоразу ставало важче дихання, але у госпіталі всі апарати ШВЛ були завантажені, тому мене не могли підключити. Мене перевезли у лікарню в Болоньї. Чула, як там лікарі сперечалися, чи підключати мене до апарату ШВЛ. Лікарка заперечувала: може, почекаємо, бо ж привезуть когось надійнішого. Думала, що у мене нема шансу на життя. Лікар ж наполягав: у неї вік такий, має вижити. Хоча тоді всі зрозуміли: неправда, що від коронавірусу тільки старі помирають. Смертність була однакова, що в молодих, що в старших людей. У той час вірус убив 24-річного хлопця, 36-річного лікаря. Не стало мого 56-річного співробітника – людини, яка ніколи не хворіла, волейболом займалася. А 104-річну бабцю врятували. Зі мною в палаті лежала сеньйора Діана – їй 78 років, вижила. В Україні вже би списали, а вона ще на американські танці бігає. Підтвердилося лише те, що діти легше переносять. Італійка народила дитину, яка на другу добу захворіла на коронавірус. Через два дні одужала.

Я лежала у відділенні, де раніше лікували шлунки. Але на час пандемії усі відділення – хірургічні, гінекологічні – зробили інфекційними. З неділі на понеділок мене таки підключили до апарату ШВЛ. На ньому пробула 56 годин.

– Знаю, що лікували препаратом від ревматоїдного артриту. Пише мені одна жінка з України: скажіть назву. Не скажу. Якщо італійські лікарі його закупили, то ж не факт, що в Україні він теж є. Тим паче він ще поки не запатентований. І його не взяли скільки хотіли, якусь частинку поєднали з іншими препаратами. Мені вісім днів по 24 години на добу крапали антибіотики, давали препарати для розрідження крові. У перший день влили 8,5 літрів ліків. Кожен новий день вводили інші препарати. Почали колоти інсулін, бо загострився цукровий діабет. Від сильного болю та антибіотиків у мене впав тиск – 79 на 48, та температура – 34 і 8, 35 і 2… Але я була під пильним наглядом лікарів.

Від великої кількості ліків у мене почалася алергія – у роті утворилися ранки, полущилася шкіра на руках та ногах. Хотіла їсти, але не могла, лише через трубочку пила теплу воду.

Якщо я скажу назву препарату, де гарантія, що його не почнуть підпільно штампувати. Добре, якщо просто не буде допомагати, а якщо почне давати ускладнення? Не можу на себе брати таку відповідальність.

– В Італії медицина безкоштовна. Ми зі зарплати платимо податки у пенсійний фонд – 36 євро. Я стою на обліку в Центрі цукрового діабету, то для мене тут усе безкоштовне – аналізи чи операція. Італійські медики – люди на високому рівні. Спочатку епідемії вони не знали, як правильно захиститися, тому багато лікарів похворіли. Тепер у них на руках по три пари рукавиць, на обличчях – захисні маски та окуляри. Раніше у них не вистачало апаратів ШВЛ. Але завод, який їх виробляє, працював 24 години на добу. На нинішній день цих апаратів вистачає у всіх лікарнях.

До мене щодня приходило по 2-3 лікарі. Неправда, що українців та італійців кладуть окремо – усі разом, всіх рятують. Якщо пацієнта госпіталізували з коронавірусом, його cім’ю садять на карантин, кожних дві години міряють температуру. Якщо у когось з’являються симптоми, одразу роблять тест.

Італійські лікарі ходили просто вбиті перевтомою. Жили в лікарнях чи при них, бо боялися додому вірус принести. Зараз трошки їм стало легше.

– Найперше сказала сестрі Люді, вона теж в Італії. Через дві хвилини після розмови з нею зателефонував чоловік. Кажу: не сварися, бо це нічого тобі не допоможе, у мене коронавірус. Цього разу він як відчував, заперечував, аби я їхала в Італію. Діти теж просили: куди ти їдеш, там коронавірус.

Але під час такого лікування треба бути лише на позитиві. Зі сеньйорою Діаною ми разом поступили, разом були під ШВЛ, разом мали йти на виписку. Вже помаленьку збиралися йти додому, як їй передзвонила дочка. Сказала, що її чоловіка – Діаниного зятя забрали з коронавірусом в лікарню. Діана розхвилювалася. Наступного дня у неї піднялася температура до 37, почали боліти ноги. Лікар обурювався: усі наші зусилля пішли коту під хвіст.

Мені ж усі домашні підтримували, опікувалися мною. Телефонували на відеозв’язок. У день отримувала по 300 дзвінків. 12-річний син сказав: «Мама вибереться, вона ще не з таких ситуацій викарабкувалася. Я у ній впевнений». Такі слова не дозволяли бути песимісткою. Уявляєте, мені навіть зателефонувала перша вчителька мого чоловіка. Дзвонили з Росії, Азербайджану, Білорусі. Я не вірила, що у мене стільки друзів. Той слово скаже, той – два, той анекдот розкаже – уже підтримка.

– Звісно, в тисячу раз краще, ніж під час коронавірусу, але вночі ще маю приступи задухи. Якось ввечері забула зменшити температуру в кімнаті до 19 градусів, залишила 24. Добре, що сплю біля вікна. Уночі швиденько відкрила, вдихнула.

Ще тричі на тиждень їжджу у госпіталь на терапію, ін’єкції роблять. Лікарі кажуть, що це все перейде. Просто легені поки недостатньо насичені киснем.

– Спочатку в Італії оголосили частковий карантин – на розгляд власників закладів. От 10 ресторанів закрилося, а 5 чи 6 залишилося. Клієнти закритих закладів перейшли у відкриті – було значно більше скупчення народу. Від коронавірусу люди почали падати, як мухи. З 21 березня тут ввели жорсткий карантин. Коли все позакривали, італійці почали біля будинків зустрічатися, карти грати. Поліція ж взялася порушників виловлювати, штрафувати без попередження. Кому пощастило, міг 200 євро заплатити, були такі, кого й на 18 тисяч євро штрафували. Тоді усі позасідали у хатах. Епідемія пішла на спад.

Фото: Facebook