Щоби перемогти ворога, треба бути морально вищим від нього, – владика Володимир Груца

З початком повномасштабної війни багато українців намагаються відкрити Європі правду, розповідаючи про те, що насправді означає «рускій мір». Серед тих, хто несе у світ цю правду, також і єпископ-помічник Львівської Архиєпархії владика Володимир Груца, який родом із Добромильщини.

LMN провела розмову з владикою та дізналась не лише про його життєвий шлях, але й про діяльність в час повномасштабного вторгнення, ставлення до заяв Папи Римського, а також його особисті роздуми щодо російсько-української війни.

Джерела моєї генетики походять з рідної Бойківщини, яку дуже люблю. Серед мальовничого бойківського Прикарпаття важливим осередком духовності був і залишається до тепер Василіянський монастир у Добромилі. Ця місцевість мала великий вплив на мою формацію. Я був дитиною свого часу, як і усі – ходив до школи, вчився, наскільки міг. Ми, правда, не мали так багато можливостей, як діти тепер, але нас формував контакт з природою, з землею, яку я дотепер люблю.

Друге, що мене сформувало – це досвід переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви, до якої належала моя родина. Ба більше, в моїй родині теж діяла наша підпільна Церква – діда рідний брат був священником-василіяном, тож нерідко і в нашій хаті родина збиралася на богослужіння. Я, правда, як дитина, не дуже ще міг збагнути суть життя Церкви в умовах переслідування і підпілля.  Я аж зараз так собі усвідомлюю, що саме молитви моїх предків, в яких відібрали право на свою віру спричинили те, ким я сьогодні є.

Кожна людина має своє покликання в житті, але вона потребує певного контексту і певних людей, щоб його в собі відкрити. І я б не сказав, що це мають бути якісь надприродні об’явлення.

Що нас здебільшого спонукає до чогось? Це – інші люди. Наприклад хтось хоче бути журналістом, бо йому це подобається. Але подобається тому, що бачить інших журналістів, які стають прикладом. Так само й у моєму випадку. На життєвому шляху було достатньо людей, які мене притягали. Ми ж як діти, як молодь, не до кінця усвідомлювали, який вигляд має Церква, загалом що таке монашество чи священство. Але ми перед собою бачили людей, яких прагнули в певній мірі наслідувати.

Так. Як я вже згадував, мого діда рідний брат — о. Маркел-Микола Удич був монахом (ЧСВВ), священником. Він прожив 95 років. Він був скромною, простою людиною глибокої віри. Цікава деталь, що він помер саме того року, коли я в монастирі склав перші чернечі обіти. Бачу в цьому якийсь певний зв’язок, це не є випадковість.

Згодом на парафію до мого рідного села Тернава прийшов душпастирювати отець Ярослав Приріз (Сьогодні Самбірсько-Дрогобицький єпарх). Він заохотив мене прийти до церкви прислуговувати. Третім, хто мав на мене вплив був священник підпільної Церкви отець Михайло Волошин. Він відіграв важливу роль на наших теренах, коли Церква виходила з підпілля.

Будучи дитиною, найперше стараєшся наслідувати таких людей, не розуміючи всіх викликів, які на тебе чекають. На певному етапі життя їх зрозуміти неможливо, бо до викликів лише з часом доростаєш.

Я вступив до монастиря редемптористів – це пасторально-місійне Згромадження в УГКЦ. Перший рік жив в новіціаті у монастирі св. Герарда (с. Кохавина біля Жидачева). Відтак магістр новіціату, який є певним провідником і крокує разом з тобою дорогою становлення, спонукає до наступного кроку, яким для мене став час навчання.

Оскільки монастир ще не мав своєї семінарії, нас відіслали до Польщі. Там я провчився 3 роки, а далі своє навчання продовжив в м. Інсбрук (Австрія), де й закінчив свою богословську освіту, здобувши ступінь магістра.

Відтак відбулося моє священниче рукоположення, а далі впродовж року – пасторальна праця. Опісля продовжив навчання на докторантських студіях в університеті Інсбрука.

І, знаєте, я це не бачу до кінця як дорогу становлення чи, як в нас кажуть, дорогу до якоїсь кар’єри. Я це радше бачу як дорогу служіння. Навіть навчання – це також служіння, бо воно є приготуванням до подальшого служіння.

Ця книга – це моя докторська дисертація, видана українською мовою. Я вже згадував, що впродовж першого року мого священства було багато пасторальної практики. Я душпастирював у храмі святого Йосафата у Львові і в інших місцях, куди мене скеровували настоятелі. Духовні зустрічі з людьми, сповіді дали мені поштовх відкрити таїнство покаяння з богословської сторони, заглибитись в його суть.

Ми не раз собі уявляємо, що сповідь – це якийсь трибунал, допит. Ні. Сповідь – це терапія. Людина приходить для того, щоб отримати прощення гріхів і зцілити рани, які завдав гріх. І ось це усвідомлення в якісь мірі перевернуло моє розуміння цього таїнства.

Чесно скажу, не було нічого, бо після всіх років, навіть десятилітнього перебування в Австрії, і до цього в Польщі, повернувшись до України, в мене було відчуття, що я тиждень тому звідси виїхав. Можливо, тому що я все ж таки старався тримати контакт, приїжджати на канікули. Тобто для мене не було якогось великого контрасту.

Я пам’ятаю як сьогодні, що приїхав і відразу, ще не розпакувавшись, мав заплановані  реколекції на парафіях, адже це був час різдвяного посту. Згодом влився в пасторальну працю. Опісля цього мене знову скерували на служіння до Кохавини біля Жидачева.

Але що ще було цікаво, що в Інсбруку я мав крім навчання можливість здобувати пасторальний досвід, зокрема надавав консультації у центрі ментального здоров’я, де багато чого можна було навчитися, працюючи з людьми чи беручи участь у супервізіях, що зараз є дуже актуальним.

Було дуже багато різних подій. Взагалі я думаю, що кожен день вносить у служіння щось особливе. З особливою радістю пригадую час служіння у монастирі св. Герарда в Кохавині. На цій землі редемптористи успадкували давнє богородичне місце з величавим, щоправда, зруйнованим храмом. Я був там магістром новіцяту, також впродовж року ігуменом монастиря та адміністратором парафії. Розбудова того паломницького місця, прощі, відродження кохавинського відпусту – це була така, я б сказав, інтенсивна пасторальна праця, до якої додавалась праця на землі. Тобто, я б це назвав таким різностороннім розвитком.

Складно щось виокремити, адже кожен день дарував якусь ласку – зустрічі з людьми і служіння для них.

Спершу я отримав номінацію на єпископа. Вона відбулась у 2016 році. Це було рішення Синоду єпископів УГКЦ, про яке я не знав. Кандидат на єпископа згідно правил дізнається лише тоді, коли вже пройдена вся процедура: вибір Синоду повинен затвердити Папа Римський.

Я пам’ятаю, це був гарний грудневий день 2015 року. Ця звістка застала мене в буденній праці, ми розчищали територію в саду. Ватикан оприлюднив номінацію 14 січня 2016 року. Далі розпочалося приготування до хіротонії тут, у Львові, яка відбулась 7 квітня 2016 року. Тоді був гарний день, зібралося багато людей.

Зі своєї сторони я відчував велику радість за нашу Церкву, яка живе, молиться, служить. Не так за себе, бо я є одним з тих немічних людей, які пробують щось робити.

Ритм тоді був надзвичайно швидким. Відбулася  цілковита зміна життєвої дороги. Єпископське служіння на відміну від монашого життя має цілком інший стиль. Але що єдине залишається спільним – це бути душпастирем для людей.

На це питання я й до сьогодні сам не маю відповіді. Я в цьому участі не брав, це зробили інші замість мене. Тому щодо цього я маю чисте сумління.

Ми в Церкві також були шоковані війною, ніхто її не чекав. Але ми не були розгублені перед викликами війни. Тому що Церква завжди служила і служить людям. Наша роль як Церкви – бути з людьми. Це – найважливіше. Слід зауважити, що наші священики залишалися до кінця, навіть в окупації, зі своїми людьми, ризикуючи своїм життям та здоров’ям. Навіть зараз двоє священників: о. Іван Левицький й о. Богдан Гелета терплять муки полону. Їх  16 листопада 2022 року в м. Бердянську заарештувала окупаційна влада.

Це великий виклик для Церкви. Дякуємо Богу, що наші священники самі проявляють бажання і залишаються у своїх парафіях. Більше того парафії стали  великими потужними соціальними центрами, які забезпечують людей необхідними засобами для життя.

Але Церква все ж має щось глибше – скарб молитви, скарб святих таїнств. Це дає велику силу людям.

Наступне – це супровід зранених людей, які постраждали від війни. В нашій Церкві проголошено програму зцілення ран війни, яка  потребує комплексного підходу.

Я також стараюсь по можливості бути на похоронах наших військових, побути з їхніми родинами. Адже часом мовчанка промовляє більше, ніж слова.

Ні, від початку цієї повномасштабної війни зустрічі з Папою ще не було. Можливо, буде на синоді у вересні.

Кожна зустріч – це, в першу чергу, гарна можливість себе взаємно почути, побачити очі людини. Тому що дуже часто очі чи жести, чи навіть мовчанка і сама присутність говорять більше, ніж слова.

Мені зі сторони важко говорити, що інша людина думає. Певно, що слова здебільшого є відображенням думок, але що людина кінцево думає і що саме вона має на увазі, не завжди зрозуміло. Але я все ж таки вірю і переконаний, що Папа робить набагато більше заради миру в Україні, ніж це є десь опубліковано. Тому що великі справи потребують тиші і спокою. Це – перша річ.

Друга річ – не все добро, що ми робимо, потрібно публікувати, сигналізувати. Тим більше, що є така Євангельська розповідь «те, що дає одна рука, не має знати інша», коли йдеться про служіння добру і про служіння ближнім.

Питання календарної реформи не є питанням «на часі чи не на часі». На землі нема нічого досконалого. Праця над цим питанням триває вже довгий час. Це заторкає аспекти літургійно-молитовного життя. Зрештою, ми в наших громадах в діаспорі вже маємо певний досвід під цим оглядом. Ще додалися прохання наших людей в Україні. Тобто щораз більше відчутна готовність людей прийняти цю реформу календаря. Бо ще 2 роки тому це питання не стояло так гостро. Йдеться не лише про зміну дати святкування празника Різдва Христового, а саме про перехід на григоріянський календар з збереженням старої пасхалії.

Раніше цього зробити не вдалось, оскільки не було готовності людей це прийняти. Нам важливо крокувати синхронно разом з людьми.

Але знову ж таки будь-яка реформа вимагає часу. Я думаю, знайдеться хтось, кому буде важко це прийняти. На адаптацію також потрібен певний час. Зрештою навіть будь-яка традиція має завжди своє зародження.

Я не думаю, що їм потрібна наша земля, адже в Росії є достатньо своєї землі, яку можна обробляти. Росія – багата країна, яка має свої певні ресурси. На мою приватну думку, це є радше ідеологія імперіалізму «просто мати». Ці процеси супроводжуються агресивним вторгненням на нашу землю та спробами знищити українську націю.

Внутрішня єдність українців. Це, власне, і є велике чудо, що ми тримаємося, що ми існуємо як держава. І головна таємниця цього – наша внутрішня єдність. Без якоїсь певної зрозумілої і високої цілі неможливо було б протриматись.

Найперше, щоби перемогти ворога, треба бути морально вищим від нього. І тут, зараз, не йде мова про війну на полі битви. Війна має дуже широкі масштаби. Серед них –  медійна війна, в якій правда стає жертвою.

Наступна річ – це внутрішні процеси, очищення нашого суспільства як такого. Ключовим є питання моралі нашого суспільства. Зараз відчуваємо велику загрозу втратити правдиве християнське розуміння родини. Хто ж тоді буде відбудовувати державу, в ній жити? Окрім поля битви, на якому триває боротьба за кожен клаптик землі,  є ще дуже багато внутрішньополітичних та моральних викликів, які вимагають вирішення. Це для нас певний екзамен. Адже можна виграти війну на полі битви, але водночас знищити себе зсередини.

Найперше  – виконувати своє покликання на своєму місці, бути моральною та чесною людиною. Це насправді вже є дуже багато. З таких людей складається суспільство.

Ну і не знеохочуватись. Бо все ж таки це вимагає терпеливості та витривалості, як і будь-яка справа.. Кожна людина мусить подивитись, де вона черпає джерело сили. Тому що дуже легко  вигоріти.

Наступне – Україна має свої християнські коріння, і треба, щоб вона залишалась вірна своїм корінням, адже якщо відрізати себе від кореня, то пропаде  життєдайна сила.

Я вже наголошував, що важливим є процес зцілення ран цієї війни. Насправді до кінця трудно передбачити, якою буде Україна, бо навіть після пандемії світ став іншим. Навіть зараз, подорожуючи різними країнами, бачу, що люди виснажені, знову привикають до контактів, знову втягуються в суспільне життя.

Може актуальним є не так питання «Якою я бачу Україну», а радше «Якою б я хотів бачити Україну?».

Важливо  щоби не пропала пам’ять про те, що сталося. Бо змінюються покоління, минають роки. Необхідно пам’ятати якою ціною здобувається свобода. Цей урок важливо засвоїти на майбутнє.

Запорукою сильної держави є сильні гармонійні сім’ї, які є мікроклітиною суспільства.

Бог створив людину на свій образ і подобу, обдарував її гідністю, певним покликанням та розумом. Цього нам достатньо, щоб відбудовувати Україну, господарювати на цій землі, а не чекати, що якось буде чи хтось зробить за нас. Інша справа, щоб нам не заважали.

Українці повинні любити свою державу. Це не лише питання про любов до землі. «Любити Україну» – це любити людей, які тут живуть; любити і поважати себе, мати  людську гідність. З цього усе починається. Українцям важливо плекати свою ідентичність.

Я не маю зараз кінцевої відповіді на питання, чому Україні випала така важка боротьба, чому це спіткало саме наше покоління. Однак історія буде поступово давати відповіді на ці питання.

Розмовляла Вікторія Михаць