Олена Пасевич: «Сім’я, яка втратила на війні годувальника, не повинна відчувати себе жебраками»

Вікторія Цимбаліста

П’ять років тому львів’янка Олена Пасевич втратила на війні чоловіка. 16 серпня 2014-го під час обстрілу з «градів» у Красному Іван Пасевич закрив своїм тілом двох побратимів. Ті залишилися живі. Олена каже, що зуміла пережити це горе з допомогою психологів, друзів і рідних. А також – завдяки активній волонтерській і депутатській роботі. Зараз жінка є радницею міського голови з питань учасників АТО/ООС та членів їх сімей, депутаткою Львівської міськради.

З Оленою домовляємось про зустріч у кав’ярні в центрі міста. Жінка приїздить одразу після наради у мерії. Каже, доопрацьовували чергову програму.

«На місцевому рівні намагаємось закрити ті дірки, які недопрацьовує держава. Прикро, правда, бо іноді серед постраждалих така наша робота викликає більше запитань, ніж відповідей», – каже.

Так, іноді породжуємо своєрідну нерівність. Приїжджає якось до мене мама з Пустомитівського району, каже: «Вони загинули в одному окопі, у вас, має на увазі «у Львові», це є, а у мене нема. Чим мій Назарчик гірший?!». Я не знаю, що сказати цій мамі. Всім дати не можемо, а поширити певну допомогу тільки на мешканців території, за яку відповідаємо, також неправильно. Така робота мала би відбуватись на державному рівні.

Ми повинні розуміти, що вже нема мобілізованих. У нас контрактна армія. Але менеджерсько-управлінські процеси, які були, такі й залишилися. Можна солдата вдягнути, можна краще прогодувати, але якщо у нього незахищена сім’я, нічого не буде. Кількість розлучень серед тих, хто має відношення до зони бойових дій, за останні роки сягнула більше 40%. Це шалено великий показник. Причина банальна – соціального забезпечення сім’ї нема, нема вирішення житлового питання, а це найболючіші теми.

Друг мого чоловіка, він на передовій зараз, – вже заступник командира батальйону, але його дитина в рік бачить сукупно 2-3 місяці. Як живе ця сім’я, хто її підтримує, хто вирішує їхні проблеми?

Можливо, ніхто того не знає, але родини загиблих досі не визнані постраждалою категорією. Не прописані в законі, а лише однією стрічкою згадуються як особи, на яких частково поширюються деякі пункти.

Великі сподівання на закон, який увійшов в Раду 15 листопада. У ньому викладена нова концепція, яка виключно стосуватиметься учасників бойових дій ООС та їхніх родин. Досі такого не було. Будуватиметься не на підході соціального паразитизму, а передбачатиме умови для тої людини, яка захищала Україну. Якщо закон запрацює, воїн у мирному житті матиме преференції при конкурсному відборі на роботу. Якщо опиниться у скрутному становищі, для нього працюватиме тимчасова базова підтримка. Людина зможе пройти реабілітацію, навчання, утримати додаткові умови на придбання житла. Насправді це дуже важливо.

Той, хто повертається з війни, потребує часу, аби адаптуватися в мирному світі. Певний час він не може забезпечувати себе самостійно. Такий підхід був би правильний і дозволив би соціалізуватись і працювати далі на розвиток, а не жити лише на одних пільгах. Соціальний паразитизм до добра не доводить.

Такі підходи мають дозволяти правильно рухатись і в жодному разі не розвивати синдром «мені всі зобов’язані».

Я, як людина з середовища, яка постраждала, теж думала, що ось, зараз до мене всі в чергу вибудуються. І коли цього не відбулось, була образа на суспільство. Багато працювала з психологом. І зараз розумію, що ніхто інший не винен у моїй трагедії. Так сталось, це була робота мого чоловіка, він вибрав такий шлях.

Щомісячна соціальна виплата має бути для членів сімей загиблих, які перебували на утриманні. Якщо, слава Богу, я здорова, маю руки, ноги, то можу заробити на себе. Не хочу, щоб моя дитина зростала одразу з сирітським синдромом, що їй всі і все винні. Це неправильно. Але дівчатам, які перебували на утриманні, які мають дрібні діти, перебувають у другому декреті, треба допомогти.

Якщо в нас зараз середня місячна зарплата судді – 30 прожиткових мінімумів, то таку виплату ми обговорювали на рівні 10-ти (у 2020 році прожитковий мінімум має становити 2189 грн – LMN). Така сума дозволить багатьом, принаймні, не замислюватись – взяти квіти на цвинтар чоловікові чи піти і купити дітям м’яса.

Що стосується хлопців, які отримали інвалідність. Вони потребують лікування, часто наша безкоштовна медицина не може перекрити їхніх витрат. Тому тут говоримо про вже цілу систему компенсацій.

Багато є інвалідів третьої групи, які втратили здоров’я на війні. Вони ніяк не забезпечуються. А воїни, які мають 3-4 дітей, теж мали би бути включені і забезпечені за цією програмою. На місцевому рівні ми частково продумали ці моменти, але місто зі своїм бюджетом ніколи не витягне всіх потреб. А державної підтримки нема.

Ми вже були свідками того, коли уряд постановив, щоб усім переселенцям, які стоять на квартирному обліку, надавати житло. На папері в нас по Львову більше 60 людей, яким би мали виділити квартири. А звідки? За півтори року цієї програми прийшли гроші тільки на одну людину. Дати на папері, пообіцяти, а потім не профінансувати – це ще гірше, ніж взагалі не дати.

Тут слід продумати якусь систему співфінансування. Де частину коштів дає область, частину місто, частину, якщо на житло – сама людина. І це також дуже важливо. От зараз ми розвиваємо програму молодіжного безвідсоткового кредитування для учасників АТО, які мають діток. Тобто людина має можливість взяти кредит, виплачувати за нього щомісяця 2 тисячі гривень впродовж 30 років, і це, погодьтесь, посильно. Це заставляє людину, яка повернулась звідти, соціалізуватись, працювати і мати стабільний дохід.

Якщо чесно, емоційно дуже схвилював цей факт. Чітко пам’ятаю, як після похорону чоловіка до мене підійшов його командир і у такому відчаї тоді сказав: «Щоб нам через деякий час ще не прийшлось ховати ці посвідчення…».

Насправді зовсім не зрозумілою є позиція влади у цьому питанні. Не толерую питання миру –  у будь-який спосіб. Співчуваю кожному, хто втратив своїх близьких, але якщо, скажімо, після світової війни у Нюрнберзькому процесі засуджувались явище агресії та війни в принципі, то що за формула у нас?

Формули врегулювання військових конфліктів не виводяться просто як математичні, десь на папері. Вони повинні нести не лише мету врегулювання і вирішення воєнної ситуації, а й якесь моральне підґрунтя. Тому тут треба обов’язково говорити з людьми, які постраждали від цих військових дій. З нашими захисниками, які віддали здоров’я, з родинами, які втратили на війні життя найдорожчих людей.

Є різні категорії. Частина жінок не замислюються над цим. Чекають, аби все припинилось, повернулося назад і все, щоб чоловік більше ніде не їхав. Але таких менше.  В більшості випадків жінки дивляться на все це очима своїх чоловіків, розуміють, чому вони там. Вони знають, як відстоювались ці території, якою ціною. Розуміють, що їхня близька людина не зможе це прийняти просто, здавши територію. Це буде внутрішній конфлікт її чоловіка, який 5 років там стояв, аби ми тут умовно відчували себе в безпеці. Дружинам військових у більшості випадків не все одно. Вони розуміють, що їхніх чоловіків ламати не можна.

На День захисника президент мав зустріч частково із родинами загиблих. Тоді дівчата із нашої робочої групи при міністерстві висловили свою думку Зеленському, що згідно цієї формули Штайнмаєра ми, дружини загиблих Героїв, можемо бути прирівняні до дружини Мотороли. Але наскільки це буде почуто, хто його знає.

Спілкувалась і з хлопцями, для них зараз просто відійти і здати… Коли тільки починають про це розмовляти, їх просто рве.

Завжди кажу, що слід оцінювати не слова, а дії. Тому що співчувати, покладати квіти – це робить і одна, і друга влада. Що стосується конкретних якихось змін, то я їх не відчула, на жаль, ні за 5 років попередньої влади, ні за перший період теперішньої.

Сьогодні батьки, які втратили єдиного сина на війні, отримують пенсію по втраті годувальника 3200 гривень –  трошки більше, ніж 100 доларів. Реально знаю, що у нас є такі родини, які більшу частину цієї пенсії лишають на Личаківському цвинтарі, міняють лампади, квіти. Могила Героя має відповідно виглядати.

Цікавим є досвід канадців. Вони намагаються підтримувати сім’ї, де загинув чоловік-годувальник. Крім того, кожен підрозділ має своїх кураторів, які напередодні великих свят приходять в родину, спілкується, приносять листи підтримки від інших сімей. В 1917 році у Старичах на полігоні, під час канадської місії в Україні, їхні представники вибрали мою сім’ю. Приходив до нас один військовослужбовець, а потім на Різдво до нас завітала велика кількість людей з мішком. У ньому були листи підтримки. В кожному якась розповідь, люди писали, як дізнались про нашу історію, давали поради. Хтось малював малюнок, а хтось розповідав, що пішов і поставив свічку за нашого тата. Це було таке відчуття, що ти не сам, тебе розуміє багато людей, про тебе знають і підтримують.

У канадців нема того прагнення соціально паразитувати. У них розроблена ціла програма. Ветерани АТО на повному соціальному забезпечені рік-півтора максимум. Далі за допомогою спеціалістів їх виводять з того стану. Людина знаходить роботу, адаптується, в неї нема суїцидальних настроїв.

У нас, на жаль, у цьому велика прогалина. Тих, хто б мав займатися з такими людьми, просто нема. У нас все глохне на бюрократичному рівні грошей та постанов, все закінчується формальними обдзвонами.

Так, дзвонять, але навіть якщо б в мене було все погано, у такій розмові не призналася б. Відповіла: дякую, все добре. По телефону із таких станів не виводять.

Війна стала для мене фільтром в багатьох відносинах. У мене були друзі, яких я вже не бачила кілька років. В плані роботи так само. Я була успішним науковцем, адміністратором, деканом факультету в Університеті банківської справи. Але в якийсь момент зрозуміла, що студентам хочу читати не економіку, а соціальну відповідальність. Зрозуміла, що треба щось змінювати, треба робити те, що важливо на цей момент.

Балотувалась депутатом у міську раду. Мене підтримали. Знаю, що мені повірили не як людині, а як дружині покійного Героя. Мене сприймають і досі саме так. І це дуже мені важливо, щоб прізвище мого чоловіка не було забуте.