Тарас Елейко: «Добро вертається, хай не одразу і не повною мірою, але вертається»

Вікторія Цимбаліста

Майже 20 років Тарас Елейко займається волонтерством. Переважно адресною допомогою і патронажем над хворими та дітьми з малозабезпечених сімей. Кілька років виношував мрію збудувати сиротинець, до якого б діти із вулиці могли в будь-яку мить звернутися за допомогою. Водночас вважає, жодний притулок не замінить неповнолітнім родину. У Верховній Раді, до якої балотується на 120 округу, хоче вплинути на ситуацію. Змінити відношення держави до дітей, які ростуть в асоціальних сім’ях.

Розмовляємо з кандидатом про волонтерство та про те, в якому напрямку варто працювати, аби на вулицях було менше дітей без батьківської уваги.

Бо це, як енергетична зарядка для мене. У дитини, якій здійснюєш бажання, – надзвичайна радість. А ти, коли бачиш цю реакцію, не можеш не хотіти цього відчути ще раз. Отримуєш ці емоції і розумієш, як приємно щось дати, допомогти. Пам’ятаю, на Миколая троє дітей написали, що хочуть сенсорні телефони. Діти різного віку. Коли вручили старшій дитині – їй аж груди розпирало, середня зніяковіла, готова була мліти. А коли отримала наймолодша – це було просто «дррр!» По всіх ліжках стрибала, не зупинити її. Оце побачити – це так багато вартує. Заряджаюсь від цього.

Ні, у мене такого нема, якщо так думати – не допоможеш нікому. Звичайно, що комусь треба більше, і туди направляєш максимум зусиль, комусь менше, комусь взагалі не можеш допомогти.

Розмежувати неможливо. В одній ситуації рятуєш здоров’я фізичне, в іншій – моральне. Коли дитина почувається щасливою, для мене це рівносильно здоровій дитині.

Запам’яталась історія однієї дівчинки. Дитина, через постійні знущання її п’яного батька над мамою, народилася з багатьма вадами, у неї не було стравоходу, прямої кишки. До півроку дитя перенесло 16 операцій. А потім наші лікарі здалися. Питання стояло гостро – або вона у нас помирає, або їде на лікування закордон. Все впиралося в гроші. Тоді нам вдалося зібрали необхідну суму, дитину прооперували. Зараз їй 12. Це така діваха, красуня!

В сім’ях, де батьки власних дітей покинули на долю, – повірте, всіх потреб не задовольниш. У першу чергу варто, звісно, подбати про базові потреби: взути, одягнути, купити зошит і книжку. Гаджет – це вже мрія. Але і мрії колись мусять здійснюватись. Пам’ятаю, десятикласник просив у листі м’яч і «може телефон». Здивувало, доросла наче дитина, а ще не мав телефона. Вирішив виконати два прохання. Скільки то було радості, коли отримав і одну, й іншу мрію.

Насправді, не знаю відповіді на це питання. У моєму житті був випадок. Ще був молодим, у центрі Львова до мене підійшли діти, просили їсти. Їм тоді було 6 і 4 роки. Посадив біля себе в кафе, нагодував. Потім пішов з малими у магазин і закупили необхідних продуктів. Завіз їм додому, наповнив холодильник. Їх удома було троє. Ще мали старшого на рік братика, хворого на ДЦП. Мати пила, жили в повному безладі. З хати виносилось все, що можна було продати за випивку. До діток став навідуватися часто, купував одяг, їжу, взував. Допомагав з навчанням. І в один день я дізнався, що наймолодший хлопець із цієї сім’ї у свої чотирнадцять зґвалтував дівчину. Він каявся після цього, хотів змінити життя, навіть виношував мрію стати плиточником. Але через кілька років знову сів за жорстоке вбивство.

Не знаю, як в цьому випадку моя допомога вплинула на цю дитину. Але водночас розумію, що підтримка цієї сім’ї не пройшла безслідно. Адже сестра цього хлопця виросла, закінчила медичний коледж, працює медсестрою на двох роботах, вийшла заміж, народила дитину. Зараз їхня сім’я не живе заможно, але попри це, вони стараються допомагати бідним діткам. Ця жінка зараз також волонтерить. Добро вертається, хай не одразу, але вертається.

Зазвичай так вважають люди, які ніколи нікому не допомагали. Серед моїх знайомих багато людей із середнім і навіть низьким матеріальним достатком. Але стільки роботи і стільки віддачі, скільки йде від них, – годі дочекатися від людей, які справді заможні.

Коли бачив дітей на вулиці, мріяв облаштувати місце, куди можна було би їх привести, помити, нагодувати, переодіти і дати вибір: хочеш залишайся тут, а хочеш можеш повертатися до звичного життя. Намагався  акумулювати кошти на проект такого притулку, планував роботу  із сестрами-служебницями, які опікуються дітками. Та згодом переконався: за будь-яких умов дітям потрібна сім’я. Ніщо не замінить цього тепла. Діти хочуть батьківської любові, як би там не було, вони хочуть до когось притулитися. Це не обов’язково мають бути біологічні батьки.

Але проблема в тому, що держава ставить багато перепон, аби такі сім’ї були. Багато батьків, які не можуть мати власних діток, мріють усиновити дитину. Але стільки документів, стільки процедур, які їм треба пройти, затягують цей процес на роки. Дітей дотримують до такого віку, що їх вже психологічно важко взяти у родину.

Одна бабуся просила мене взяти собі 18-річного хлопця. Це вже доросла особистість, ну як його візьмеш? Державі варто спростити ці процедури. Соціальна служба мала би якось швидше визначити, чи є можливість тій чи іншій дитині потрапити у патронатну сім’ю, перевірити родину і дати шанс обом сторонам бути щасливими. Може, та родина, що візьме дитину, ще й вплине на її біологічних батьків і вони опам’ятаються.

Інформація є. Просто трохи неправильно працює сама служба, а все через недофінансування. Там працівники здебільшого мають можливість виїхати на місце, зафіксувати проблему та подати звітність. Соцслужба, бачачи, що батьки неналежно виконують свої обов’язки, повинні вилучати дітей із такої сім’ї, але питання: а куди їх далі? І власне, через брак спеціальних установ і додаткових коштів на повноцінне утримування неповнолітніх, ситуація залишається на рівні закритих очей.

Може бути й інша ситуація. Є батьки, з якими можна працювати, налагодити контакт, але їх треба підтримати матеріально. Тому має бути спеціальний фонд, ресурс, щоб кошти можна було використовувати за призначенням.

Зараз здебільшого волонтери ведуть найнеобхідніші роботи у таких сім’ях. Моя колега, наприклад, от якраз займається будівництвом пічки в одній родині та перекриттям даху в будинку. Там двоє дітей, втекли від вітчима, а мама не може собі дати ради. Взимку холодно малим.

Поняття «волонтерство» в Україні рвануло після початку військових заворушень на Донбасі. Багато людей зрозуміли, що вони є дотичними до цієї держави, що можуть щось змінити. Хоча «волонтерство» насправді вічне. За радянської влади воно теж було. Але виглядало інакше і називалось по-іншому.

Ще зі свого дитинства згадую, як мама одного разу прийшла додому, сказала, що побувала в сусідів, а там діти їдять одну картоплю з цибулею. Відрізала кусок масла і понесла їм. Переказала іншій сусідці, яка тримала корову, вона понесла молоко. Це також було волонтерство. А як хата в кого згоріла, несли хто що міг – хто дошки, хто шифер, хто до роботи брався. Це явище тоді ніяк не називалось, але воно було.

Так, бо тоді і поняття такого не виникало. Ми жили в «найкращій державі», яка про нас дбала. У нас все було «найкраще». Чи ця держава робила добре чи ні, ми вірили, що ми – найкращі і всі, хто казав, що це не так, – були ворогами. Зараз маємо іншу ситуацію, з кожним роком бідність стає усе більш помітною, бо зростає достаток. І щоб менше було кому помагати, треба постійно і кожному працювати. Не бути байдужим – важливіше, ніж бути багатим.