Гектари поля і шість кілометрів пішки: як живеться людям у найменшому селі на Львівщині
Антоніна Скляренко
Село Закрівець, що у Жидачівському районі, є найменшим селом в області. Тут всього вісім жилих будинків та лише 26 мешканців. Місцеві ведуть домашнє господарство та живуть з нього. Іншу роботу знайти важко, нема чим добиратись, до селян не їздить автобус. Єдине свято – неділя, перший дзвінок та вибори. Тоді йдуть пішки в сусіднє Трибоківці, де є магазин, церква і школа.
До Закрівця добираємось у вівторок в обід. Маршрутки зі Львова у Трибоківці їздять чотири рази на день. Звідси у найменше село треба ще долати 6 кілометрів пішки кам’яною дорогою.
Назустріч виходить завідувачка місцевим будинком культури Ольга Цуприк. Годиться разом навідатись у Закрівець.
«Давно там не була. Село від нас далеченько, – розповідає дорогою. – Десь пару років тому організовували свято села у Закрівці. Робили там сцену. Тих пару діточок, що там живуть, виступали, мали хоч якусь розвагу. Дітей мені шкода найбільше. От зараз канікули, чим зайнятися? Там четверо дівчаток живуть, одні від одних далеко. Ще хлопець велосипед візьме, переїдеться, десь на рибу, до хлопців. А дівчатка? Їм хочеться вийти, з колєжанками зустрітись. А де підеш, кругом ліс? Найбільша проблема Закрівця – транспорт. Дорога сюди непогана, підсипана. Але автобуса все рівно не дають. Зимою – просто катастрофа. Щоб купити щось для господарки, люди іноді гроші знайомим у Трибоковцях лишають, просять купити крупи чи висівки. Потім, коли сніги сходять, – забирають. Треба ж якось раду давати».
Хвилин за 40 із жінкою виходимо на пагорб, в підніжжі під самим лісом, як на долоні, поодиноко видніються кілька стареньких хат. Одна від одної на відстані добрих кількасот метрів.
«Закрівець колись було великим населеним пунктом. Місцевість сприяла розвитку сільського господарства. Тут добре родить картопля та буряки. Люди тримали худобу, коні. Кажуть, працьовитими дуже були, хотіли все мати. Через це у радянські часи з ними і поквиталася влада. Більшість, які нажили добра власною працею, вивезли до Сибіру. Залишилися пару хат, а з них молоді спочатку виїздили у міста в пошуках роботи, а тепер, на старості, повернулися до батьківської оселі, – підходимо до обійстя, загородженого дерев’яним плотом.
З подвір’я вибігає великий собака. Голосно гавкає, той лемет підхоплюють пси на сусідніх дворах. На подвір’ї пораються двоє пенсіонерів. Господар ближче підходить до воріт.
«Слава Ісусу Христу! Як живете, Степане? Давно у вас не була», – вітається Ольга.
«Та як на курорті, – сміється. – Поле обробили, тепер віддихаємо, дітей чекаємо на вихідні, все як у американських фільмах, – поправляє білого спітнілого картуза. – Я вік на «Львівенерго» пропрацював, – веде далі, – постійно в русі, серед людей, якісь клопоти, а тут тиша. Сусіди поруч добрі, як одна родина живемо. Один другому помагаєм, в кого коні, в кого трактор, виручаємо один другого. У Галини, он, чоловік маршруткою керує Львів–Розділ, то ще й підвезе, як додому не раз на ніч їде, – показує на сусідський двір. – Галино! Ану, ходи ще ти розкажеш, як живеш на курорті».
Сусідка витирає рушником мокрі руки та йде, за нею вибігають два великі пси.
«Та ж до вас ніхто чужий не ходе, а собак стільки маєте», – відганяє кудлатого сторожового завклуба Ольга.
«Псів тримаємо, бо лисів розвелось більше, ніж курей, спокою нема», – пояснює Степан.
«Та останнім часом нічого не напасешся. Років кілька тому якась чупакабра була, кролі душила, то наші зловили. Лапи величезні, морда, як у пса. Тепер лиси кинулись. Ніхто того не вистрілює, а воно з роками множиться. Лізе за поживою до хати», – підходить сусідка.
Питаю, чи не мають газу, бо на її подвір’ї попід саму стіну комори, аж до кухні, вискладані дрова.
«Та який газ, хто його до цих пару хат вести буде. Та й зараз так економніше. Проблеми з патиками нема, всюди во ліс. Більший клопіт з електрикою. Чогось до нас напругу малу дають – 180 Вольт. А іноді і то менше. Холодильники горять, телевізори, лампочка іноді ледь світить. Про нас тут деколи, здається, геть всі забули. «Швидкої» не допросишся. У мене цукровий діабет, тиск піднімається високий, дзвоню іноді, а там, як чують куди їхати, кажуть: машин нема, – сумно видихає. – Сюди з чоловіком переїхали в хату його батьків. Свою в Баківцях продала. Тепер накаятись не можу. Такой ближче до траси було. А тут відлюдно».
Люди обнадійливо показують місцину за пару сот метрів від їхніх обійсть, там починається Перемишлянський район. Місцеві підприємці загородили територію. Поставили шлагбаум та вивіску: «Проїзд заборонений». Планують запустити кілька ставків та вирощувати форель. Закрівчани сподіваються, що буде робота для них.
«Це надія для людей. Бо є ще трохи молодих. Там дальше жінка живе, трьох доньок має – 10, 8 і 7 клас. Дітей вбирати, взувати треба. То, щоб заробити, щодня встає о 5-й ранку, йде пішки цих шість кілометрів, аби сісти на маршрутку в Баківцях, і так доїздить на роботу у Львів. Санітаркою в тубдиспансері працює. Їхати ще 40 кілометрів в одну і другу сторону. Якби була робота на місці, було б простіше», – пояснює завклуба.
З жінкою їдемо далі селом. Звертаю увагу, що багато обробленого та засадженого поля – лани пшениці, картоплі, кукурудзи, зовсім нема борщівника.
«О, тут, живе дуже робітна сім’я. Всього власними руками добилися», – приводить до широкого подвір’я.
У дворі чисто та охайно. Господиня солить на кухні огірки. Господар косить траву у саду.
«Де то ваше поле закінчується?» – жартує Ольга.
«Оце від хати і де соя засіяна, а дальше ще пшениця, – показує 51-річна Галина Пахонок на територію десь із гектар. Біля ж самої хати величезний фруктовий сад. У ряд висаджені черешні, яблуні та сливи. – З того і живемо. Бо дітей треба якось на ноги ставити. Один син вженився, іншому 20, дочці 12 років. Треба тягти. Маю двоє корів, двоє коней. Кури. Зранку видою, сир сметану зложу і несу на маршрутку. З Баківців до Львова везу, там продам, копійка до копійки, – поправляє скуйовджені кучері на голові. Відкладає трилітрову банку з огірками до решти закруток. – Городина, овочі, все по трошки. За це от і «Жигулі» старенькі прикупили собі. Вже легше, син іноді підвозить до автобуса. Я колись у колгоспі робила. Чоловік – колишній воєнний».
Зеновій Пахонок кладе косу та підходить ближче до дружини, спирається до старої яблуні.
«Тепер господарка – то наша робота. І в зимі, і в літі все є чим зайнятись, – жартує. – Кажуть, що нам тут скучно, та де є час скучати. Навіть в зимі роботу маємо. Тут спокій, краса, чисте повітря. Літом суниці діти збанками збирають, малина, ожина. Зараз під осінь гриби підуть. Рай! Можна якийсь відпочинковий комплекс робити. В сусідній Франківській області зелений туризм в таких місцях розвивають. А в нас, на жаль, діла нікому нема до того. Лісовози їздять один за одним, дерево везуть, дорогу розбивають. Багато кому ліпше, аби тут було тихо і закинуто. Думали до виборів, хоч хтось щось пообіцяє. Але для кандидатів такі маленькі населені пункти – не електорат, ніхто на них не розмінюється в обіцянках».
– Ходили голосувати? – питаю.
«Аякже, неділя та ще й вибори – то чи не найбільше свято для нас. Є нагода в сусіднє село вибратись. Вбратися в чисте, з людьми переговорити. Дітям морозиво, собі пиво, відчуваєш себе людиною. Навіть жінці казав: йду голосувати, чекай мене пізно, – регоче Зіновій. – Голос не було кому віддавати, вибрав найменше зло. А потім вернувся до свого «оазису», може вже діти житимуть інакше».
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
