Я виходила на мітинги, бо хотіла підтримати своє місто: історія Анастасії з Херсона, яка чотири місяці прожила в окупації

Після окупації Херсона єдиним можливим способом донести до росіян те, що тут немає кого рятувати, були мітинги. Там збирались сотні місцевих мешканців, які кричали про те, що Херсон – це Україна. Анастасія, жителька Херсона, була однією з тих сміливців, які не побоялись вийти до ворога та показати позицію місцевих людей. Про те, чому мітинги завершились, яким було життя в окупації, та як їй врешті вдалось вибратись з окупованого міста, дівчина розповіла Львівській мануфактурі новин.

«Я вірила, що зараз війна неможлива»

Мені 22 роки. Сама я з Херсона, однак до війни жила і навчалась у Харкові у Національному університеті ім. В. Н. Каразіна на спеціальності туризм.

До 24 лютого було чимало доволі напружених новин, однак усвідомлення того, що може розпочатись війна не було взагалі. Цей момент я дуже добре запам’ятала, це було за декілька днів до вторгнення, ми з хлопцем саме дивились фільм, і під час цього я отримала від подруги повідомлення з новиною, де писало про те, що скоро можуть розпочатись військові дії. І тоді я їй відповіла: «Заспокойся, все буде добре, омине».

Не було жодного усвідомлення, що може щось таке трапитись. Навіть попри ці тривожні новини я була впевнена, що в наш час це просто неможливо.

24 лютого. Перші вибухи у Херсоні

В той день я саме мала їхати до Харкова, квиток був на 24 лютого, в університеті мало початись очне навчання. До слова, моя сусідка по кімнаті в гуртожитку, яка теж родом з Херсонщини, поїхала туди 23 лютого. Вона застала початок війни саме у потязі.

24 лютого вранці мене розбудила мама. Напередодні я пізно лягла, бо готувалась до пар. Мама забігла, будить мене зі словами «Почалась війна». Спочатку я взагалі нічого не розуміла, адже була дуже сонна. До того прильотів ще не було, бо у нас пізніше вибухи були, ніж наприклад у тому ж Києві. В голові думки: «Та ну, яка війна», однак лягла в ліжко й відкрила telegram.

Я одразу натрапила на новини про Харків. У мене був шок. Я написала хлопцеві, що у Харкові прилетіли ракети, й відразу після цього почула вибух. В цей момент я підірвалась. Не було розуміння, куди зараз йти, що робити, що буде далі. У нас поряд був аеропорт Чорнобаївка, там одразу було видно цей дим з вікон, прилетіло саме туди.

Життя міста в перші дні війни

Виїхати з міста бажання не було, адже в той момент я не знала, де безпечніше. Там новини про Київ, там про Харків, тут Херсон. Усюди щось вибухає, тому не було жодного уявлення, куди їхати. Радше навпаки, через те, що не знала, куди прилетить, можливо, навіть і по дорозі, де їдуть машини, вирішили залишитись.

Однак в той момент бажаючих виїхати все ж було чимало. У місті почались шалені затори, людини в паніці, черги до магазинів, АЗС. Ми зробили запаси води, трохи їжі, адже як таких запасів до цього не було, а ми не знали, чи працюватимуть магазини.

Через кілька днів почались бої за Антонівський міст. В той час усі намагались сидіти або вдома, або в бомбосховищі.

Щодо бомбосховища, то нам дуже пощастило, адже там, де у нас мало бути укриття, супермаркет облаштував свій склад. Тому там було світло, вода, вентиляція, лавки для людей, туалет. Там нам було дуже комфортно. Люди там були навіть з немовлятами. Коли бачила бомбосховища, у яких перебували мої подруги, то жахалась, адже там не було абсолютно нічого, оскільки до такого перебігу подій ніхто не готувався.

Коли все вже трохи притихло відчинились магазини, і знову почалась паніка. Пам’ятаю, я пішла до магазину і бачила, як люди змітали просто все, що там було. Я взяла печиво, адже їсти дуже не хотілось. Люди в той час, з повними візками продуктів, купували все, що можна було.

Загалом останні дні лютого та половина березня в пам’яті для мене стале неначе одним днем. Зараз я не можу розділити та згадати, що саме в який день відбувалось, що я робила і таке інше. Єдине, що пам’ятаю найкраще, – я постійно моніторила новини.

Вони просто ввійшли: окупація Херсона

Ніхто з місцевих не очікував, що місто захоплять так швидко. Росіяни просто зайшли. Однак певний опір від людей був. Саме в той момент, коли окупанти заходили в місто, активісти вийшли з коктейлями Молотова і пішли на танки та іншу техніку. На жаль, майже всі, хто брав у цьому участь, загинули. Це, наскільки пригадую, була єдина оборона міста, не рахуючи Антонівський міст.

Про їхній прихід ми дізнались, побачивши військову техніку з цими «зетками». Це вже було очевидно, однак ще в перший день чіткого усвідомлення, що Херсон окупований, у мене не було. Я вірила, що от-от наші ЗСУ повернуться. Відчуття того, що вони тут ненадовго, було від початку і до самого звільнення.

Росіян було дуже багато. Вони на кожному районі патрулювали, особливо в центрі міста, встановлювали блокпости, перевіряли документи. Не знаю, що у них було на думці, однак вони максимально намагались здаватись добрими та привітливими, бувало, питали, чи ніхто не ображає, чи все добре. Спочатку було страшно їх бачити. Однак згодом, навесні, як би це дивно не звучало, я до цього звикла. Коли впродовж довгого часу бачиш їх, зникають страх, паніка, з’являється лише ненависть та огида. Тому коли я десь виходила, то, помічаючи їх, в думках було щось типу «От, знову поїхали» чи «Знову прийшов цей у формі». Бачити їх у місті вже було звично. Звісно ж не скажу, що це було приємно, але ми до цього звикли. Думок виїхати з міста тоді також не було.

На блокпостах вони постійно перевіряли машини, бувало, зупиняли навіть маршрутки. Однак, наскільки мені відомо, такі інтенсивні перевірки проводили саме для виявлення їхніх військових, які втікали з війська. Вони переодягались в цивільний одяг і ховались поміж місцевих мешканців.

На початку окупації з дому я майже не виходила. Однак з часом, коли довго сидиш в чотирьох стінах, кожен день у тебе однаковий: ти прокидаєшся, читаєш новини, трохи поїж і спати, прийшло усвідомлення, що виходити можна і навіть треба.

Мітинги – спосіб донести позицію місцевого населення

Мітингів в Херсоні було чимало. Їхньою метою була, в першу чергу, підтримка свого міста. Адже це неначе до твого дому зайшли, там оселились, а ти сидиш,  дивишся і нічого не робиш. В перший час ще був цей наратив «От, ми прішлі спасать» і таке інше. Тому це був спосіб донести думку міста, що їм тут не раді, що рятувати немає кого.

Людей виходило дуже багато, особливо під час перших мітингів. В останні трохи менше, адже велика кількість людей на той час вже виїхала з міста або ж багато кого забрали росіяни в полон. Однак люди виходили, а згодом мітинги змінились на рух опору, зокрема «Жовта стрічка», активісти показували, що Херсон – це Україна!

Особисто я участь брала у декількох мітингах, однак найкраще запам’ятала саме останній. Ми з мамою туди пішли разом, це була вже весна. Люди як завжди зібрались з українськими прапорами, співали гімн, «Червону калину», потім почали до росіян кричати. І от я повертаю голову в сторону кінотеатру «Україна», який якраз в центрі Херсону, і бачу дим. Ще через декілька секунд я чую вибух і бачу ще дим.

Наступний фрагмент в моїй пам’яті – несуть поранену жінку, якій шумова граната потрапила в спину. Я відразу хапаю маму, ми тікаємо, а росіяни кидають гранати ще. Серед тих гранат був і сльозогінний газ. Очі почали сльозитись, хоч ми і закривали обличчя.

Ми добігли до зупинки, зупинились там, і я чую, якась жінка поруч каже «Ой, ну вот зачєм апять етат мітінг, разазлілі іх толька, а нам тєпєрь нюхать етат дим». Як я зрозуміла згодом, ця жінка торгувала на ринку, і їй не сподобалось, що цей газ дійшов аж до неї. Мене так це обурило, я не могла зрозуміти, невже їй подобається жити в окупації?.

Після цього мітингів вже не проводили. Усі зрозуміли, що збиратись стало небезпечно, адже вони злі, і якщо раніше вони стріляли в повітря, аби просто налякати, то зараз просто цілились в людей, адже їм вже це все набридло.

Життя в окупації

На той час в місті продукти були, однак ціни були шаленими. Десь на початку літа вже повністю були російські товари. Магазини – зачинені, лише згодом почали працювали ларьки, де продавали російський товар.

Пам’ятаю, якось я вийшла прогулятись з подругою, була жахлива спека, і ми захотіли пити. Зайшовши в маленький магазинчик, я побачила усе російське, тому нічого не купила, а подруга взяла воду. Вийшовши, вона запропонувала попити й мені, однак я категорично відмовилась. Подумала, що краще піду додому і поп’ю тієї води, яку ми набрали раніше.

Рятувало те, що люди, у яких були домашні овочі та фрукти, продавали це все на ринку. Овочі, пам’ятаю, були дуже дешеві, бо людям не дозволяли їх вивозити за межі області. Якщо хтось намагався це зробити, особливо у великій кількості, росіяни змушували все викидати. Тому люди продавали цю продукцію в місті за дуже низькою ціною.

Однак через закриття магазинів на ринках торгували усім, зокрема й російськими товарами. Я звернула увагу на те, що дуже багато продавали саме алкоголю.

Аптеки також «переїхали» на вулицю, товари теж усі були російські. Ці ліки ми не ризикували купувати, адже це вже була реальна спека, тому довіри до них не було. Купували лиш ті люди, в кого через проблеми зі здоров’ям була крайня необхідність.

Ми завжди намагались знайти виключно українські товари, що було вкрай складно, та за адекватною ціною, що теж було практично неможливо.

Розплачувались гривнями, рублів на власні очі я не бачила ніколи. Вже згодом, коли росіяни відкрили в центрі міста свій магазин, там намагались встановити рублі. Тобто ціна була і в гривнях, і в рублях. Бувало таке, що на покупці на касі, які розраховувались гривнями, отримували решту в рублях. Тобто таким способом росіяни намагались поширити серед місцевих свою валюту.

Зустріч з кадирівцями та виїзд з міста

З часом вже стало просто неможливо знаходитись у місті, ця атмосфера… Ніби вранці прокидаєшся, за вікном сонце, все так гарно, і на декілька хвилин забуваєш, що ти в окупації, що за твоїм вікном російські військові на цих «зетках». Те ж саме й ввечері. Ти лежиш, намагаєшся розслабитись, переключитись з тих усіх негативних подій, і раптом чуєш вибух.

Вже набридло їх бачити, проходити повз них. Також почались різні моторошні випадки. Наприклад, росіяни на своїй техніку переїхали авто з людьми всередині. І таких історій ставало навколо все більше-більше. Тому я почала думати про виїзд.

Однак насправді це не так вже й легко, якщо у тебе немає власного авто. Тому треба піднапрягтись. Доходило до того, що я ловила себе на думці «А може й не виїдемо», до того ж мама до останнього не хотіла, їй було важко покидати свій дім.

Для того, аби знайти водія, місцеві створили спеціальні чати. В одній з них були люди, які виїжджали і писали свою історію, як виїхали, чи були якісь проблеми. Бо були й такі дні, коли частину машин пропустили, а решту ні. І був ще чат, де саме водії пропонували свої послуги. Адже офіційної евакуації не було, тому люди все організовували самотужки. За весь цей час вони вже встигли створити цілий бізнес на цих перевезеннях.

Тоді я помітила, що є суттєва відмінність між людьми, які щиро готові допомогти іншим виїхати, і ті, хто на тому відверто наживаються. Звісно на дорогу потрібне пальне, звісно це не безкоштовно, однак коли людина пише майже кожного дня щодо виїзду, і ставить ціну вище 10 тисяч, тут постає питання: чи щиро ця людина хоче допомогти, чи це просто бізнес.

В деяких моментах мені таки щастить, і пошук водія – один з таких моментів. Раптом одного дня в інстаграмі я побачила, що хлопець, який виїхав вже з Херсону, залишив тут свою машину. Також він вже знайшов водія, який цю машину йому перевезе до Одеси, однак йому потрібна ще одна-дві людини, які могли б поїхати з ним і прослідкувати, аби машина доїхала ціла та неушкоджена. Це все було безкоштовно, єдине – потрібно було скинутись на пальне.

Перед дорогою через моторошні історії було доволі страшно. Нас попередили, щоб ми видалили всі фото та інші компрометуючі файли, що ми й зробили.

Ми виїхали десь о 7 ранку. Блокпостів було дуже багато. Спочатку ми доїхали до Василівки, там встали в чергу. Ми знали, що пропускати росіяни мали десь з 17:00. Весь цей час ми стояли, бувало, виходили трохи подихати, місцеві продавали там якесь печиво, пиріжки, особливого заняття як такого не було. Мережі та Інтернету теж не було, адже стояли ми в полі.

В перший день ми не виїхали, бо вони раптово призупинили пропуск. Тому нам залишалось поїхати сусідній населений пункт переночувати. Постукали в першу ж хату, де нам відчинила жінка і впустила. Вона розповіла, що місцеві вже звикли до цього, адже люди виїжджають кожного дня, і кожного дня хтось не проїжджає.

Вранці ми повернулись, ніхто чужі місця не займав, усі встали так, як і попереднього дня. Було багато маленьких дітей, а на вулиці неймовірна спека, тому люди просили росіян, щоб ті хоча б тих, в кого діти, пропустили, однак на це їм було байдуже.

Чекали знову до 17:00. Вже коли почала черга рухатись, у нашій машині сів акумулятор. Це було дуже емоційно, адже була саме наша черга, люди ззаду кричали, щоб ми залишались і не затримували інших, однак небайдужі люди допомогли нам, і ми поїхали далі.

Ставили росіяни доволі стандартні запитання: «Чому ви їдете?». Зазвичай відповідав наш водій, казав, що немає роботи.

Пам’ятаю, в той момент біля нас саме проїжджали кадирівці, був їхній прапор. І от вони з машини дивляться на мене, і цей їхній погляд.. Навіть не підберу слів. Після цього я сподіваюсь, що більше ніколи знову їх не побачу.

Після їхніх блокпостів ми знову ж таки колоною машин їхали у супроводі поліції до Запоріжжя. Там була можливість залишитись на ніч людям, які виїхали з окупованих територій. У нас перевірили телефони, однак я так і досі не зрозуміла, для чого. З Запоріжжя ми вже поїхали в Одесу, де залишились на декілька днів, аби трохи відпочити з дороги, і вже потім поїхали до родичів у Чернівці. Там мама залишилась у своєї сестри, а я поїхала до Києва до хлопця, який виїхав з Херсону на два місяці раніше.

До слова, тоді з ним виїхати не вийшло, бо мама ще не була готова, а її залишити я не могла. Мамі насправді загалом цей виїзд дуже складно дався. Ми лиш приїхали в Чернівці, вона одразу ж казала, що хоче повернутись.

Лагідна українізація і звільнення Херсона

До 24 лютого я розмовляла російською. Так було в родині, з дитинства усі навколо розмовляли російською. До війни я жила в чисто російськомовному оточенні, де вважали, що якщо ти розмовляєш українською, то ти з села.

Після 24 лютого я дедалі частіше замислювалась «А це що, я розмовляю однією мовою з людьми, які прийшли сюди і вбивають нас?» і поступово переходила на українську. Спершу було незвично, адже раніше українською я говорила виключно в школі. А в університеті в нас взагалі була своєрідна русифікація, адже пари вели російською.

Зараз більшість часу розмовляю українською, буває російською, якщо до мене хтось нею заговорить, та все ж здебільшого така лагідна українізація.

Після новини про звільнення Херсона я дуже плакала, не могла зупинитись. Лиш трохи заспокоювалась, як нові фото та відео місцевих знову змушували ще більше плакати від щастя. Через те, що це сталось так різко, я не могла спершу до кінця повірити в це.

Була думка, що от зараз б вийти в центр міста разом з цими людьми, з українським прапором в руках, щоб відчути цю атмосферу звільнення. Люди, які перебували весь час там, без зв’язку і Інтернету, дізнались про цю щасливу новину, просто побачивши на вулиці наших військових. І це, мабуть, одне з найкращих відчуттів в житті – відчуття свободи. Ти вдома.

Мені було також дуже приємно, що люди, які ніколи не були в Херсоні, також раділи.

Бажання повернутись було відразу ж, однак аналізуючи їхні дії, я розуміла, що місто будуть обстрілювати, тому я вирішила зачекати ще, поки їх відтіснять далі.

«Хочу, щоб українці нарешті були щасливими»

Найбільша моя мрія – це, як би дивно та банально це не звучало, зникнення росіян. Цю мрію, мабуть, поділяє зі мною кожен українець.

Хочеться, щоб вони врешті решт відплатили своє (репарації), щоб розплатились хоча б за знищені міста, адже за вбитих людей розплатитись неможливо. Сподіваюсь, в майбутньому ця країна, після своєї поразки, відчепиться від нас назавжди, адже за стільки років, впродовж всього нашого існування, вона завдала нам стільки болю, що врешті решт це має закінчитись.

Рано чи пізно наші люди мають стати щасливими, мають відчути щастя нормального життя без страху померти, без страху, що ти можеш втратити свій дім.

Щоб нарешті настав час розквіту України, а її жителі жили з пам’яттю про війну в серці, а не з бойовими діями перед очима.

                Вікторія Михаць