“Які б труднощі не виникали, які б ситуації не були, він завжди був усміхнений”, – дружина полеглого Героя Олександра Спринчане

“Ми познайомилися в 2017 році, про службу чоловік ніколи не хотів говорити. У 2014 році він підписав контракт і за дуже короткий час почалася війна. Він гідно продовжував нести службу. У нього було близько 5 бойових виїздів ну нуль за весь той час. Він говорив про війну дуже мало, це напевно була його така позиція, він не хотів того згадувати. Такі моменти він згадував вкрай рідко, коли нахлинали дуже сильні емоції чи щось до того спонукало. Я не хотіла копирсатися в його душі і зайвий раз щось йому нагадувати, але в нас неодноразово були про це розмови, що як тільки йому захочеться про щось говорити, я завжди готова його слухати. Бували різні моменти, в 2017 році ми познайомилися, в нас були буквально три побачення і він поїхав на війну на пів року. Це був такий дуже складний етап для нас обох, тому що ми ще були мало знайомі, але вже як пара перебували в стосунках і відразу таке випробовування як війна. Чоловік знаходився на нулі, дуже близько до позицій ворога. Він дуже сильно зразу змінився. Я спочатку була розгублена, не знала як правильно поводитися з ним. Я не могла зрозуміти що з ним відбувається, поки не почала читати різні військові статті, жінок військових, які ділилися своїми порадами щодо того, як поводитися з чоловіками військовими і зрозуміла, що це вплив війни. І, відповідно, я для нього завжди була таким, скажем так, мирним тилом, куди він міг завжди звернутися і отримати своє заспокоєння.

У 2018 році закінчився його контракт, він звільнився зі служби і на той момент хотів просто продовжувати звичайне сімейне мирне життя. Напевно йому вже було достатньо війни, достатньо того, що він бачив, достатньо втрат було. Він хотів просто спокійно, мирно жити. У тихенькому місті, де поменше людей. Він мріяв переїхати в область, у спокійне місце”, – розповідає дружина Героя Богдана.

“Був момент, коли чоловік подзвонив, сказав, що кохана в нас в “200”, тобто хтось загинув, сказав прощавай і кинув трубку. І потім з ним не було декілька годин зв’язку. Для мене це було щось страшне. Я просто сходила з розуму. Я не знала, що мені робити, я не знала, де його шукати і що сталося. А через декілька годин він вийшов на зв’язок, так ніби нічого не бувало. Він просто розказує якісь банальні речі. Для мене це був шок, як людина, яка буквально декілька годин тому втратила побратима і зараз вже так зовсім по-інакшому спілкується. Але через декілька років, напевно, він поділився, що то було настільки страшно, але я була його заспокоєнням. І коли він там чув мій голос, він просто заспокоювався і забував про все, що відбувається навколо.

Також було таке, коли ми гуляли і раптово йому захотілося розказати щось. Він розповідав як там жінка військова їхала на позицію до свого чоловіка військового і, на жаль, підірвалась на міні, загинула. Були такі різні ситуації, про які він міг спонтанно просто захотіти розказати. Мені завжди було дуже важко це чути, але я його вислуховувала, не плакала, показувала що я готова приймати будь-яку інформацію. Він знав, що має з ким про це поділитися і має з ким про це поговорити”, – розповідає вона.

“Був такий випадок, що ми, наприклад, гуляли парком, і він наступив на яблуко і подумав, що це міна. Він просто завмер і в ту ж хвилину у нього лице вкривалося потом, він не дихав. Мені якось одразу прийшло в голову, це все, про що він подумав, що трапилося. Я зловила його за руки, почала говорити до нього, просити дивитися мені в очі і пояснювала, що це просто яблуко, щоб він опустив голову і подивився. Заспокоїла його і тільки тоді він вдихнув повітря, відійшов з того яблука, почав важко дихати і сказав, як він сильно налякався. Були такі різні ситуації. Йому снилася часто війна, він більше ніж пів року взагалі не міг спати.

Коли ви мало були разом і тут одразу такі випробування, то, напевно, не кожен зможе таке пройти. Я в нього закохалася одразу, я одразу зрозуміла, що це моя людина. Я не знаю, це такі відчуття, які ніяк не описати, просто я знала одразу з першої зустрічі, що це моя людина і я розуміла, що ми маємо це все пройти разом. Потім у нього почалися проблеми зі здоров’ям, набуті в зоні бойових дій, було довготривале лікування. Після того він дістав більш такий душевний спокій, він казав, що я як його ангел, що я його врятувала, навіть завжди називав мене “ангелочок мій”. І ми почали просто жити своє мирне життя”, – розповідає дружина Богдана.

“Чоловік не міг знаходитися в таких шумних місцях, його від того так накривало, йому дуже дискомфортно було. Тому на вихідні ми завжди йшли на озера, річки, в ліси. У нас завжди був такий відпочинок на природі, в тишині, там де йому було комфортно. Навіть мене дуже часто питаються люди, відколи я полюбила риболовлю, я казала, що я її не любила, але я любила свого чоловіка, і мені було добре там, де було добре йому. Відповідно, так він знаходив душевний спокій… Він мріяв мати своє власне озеро і мріяв займатися вирощуванням грибів. І навіть вже буквально перед початком повномасштабного вторгнення він вдома пробував вирощувати свої гливи. На жаль, так і не зміг продовжити це, тому що змушений був повертатися на службу. Я ще довго тримала ці його мішечки вдома, не могла їх викинути. За ними потрібен був догляд, я не знала як це робити і воно все зіпсувалося, я не могла того викинути, бо я надіялася, що він повернеться і продовжить займатися своєю улюбленою справою. Але вийшло все не так”, – розповідає дружина.

“Для нього була комфортна сфера охорони, так як вона приближена до служби. Він завжди казав, що це єдина сфера, в якій йому комфортно. І, відповідно, завжди, як ми шукали йому роботу, це була саме така сфера. Він працював в охоронній компанії. Знаю що його шеф дуже поважав і довіряв йому відкривати нові об’єкти. Тобто кожного разу, коли фірма приймала новий об’єкт на охорону, туди відправляли мого чоловіка, який розкручував це все, знайомився з тим місцем, яке вони брали до себе на охорону. І з будь-якого місця, на якому він працював, усі люди, всі відгукувалися надзвичайно позитивно. Останнє його місце роботи було у Львові в новобудовах, він там працював в охороні. І я дуже часто туди до нього приходила, приносила там обід завжди і бачила відповідно багатьох його знайомих, з якими він навіть подружився, з якими вже їздив разом і на риболовлю. Всі дуже сильно з ним товаришували, всі хотіли з ним спілкуватися, всі його поважали. Завжди кудись кликали, просили допомоги або чимось його пригощали. Де би він не знаходився, будь-яке місце нове, на яке би він не приходив, він дуже швидко адаптовувався там. До нього дуже тягнулися, тому що він був надзвичайно добрим. Його ніколи не треба було просити допомогти про щось, він сам бачив що людина потребує допомогу і відгукується допомогти, не очікуючи нічого взамін. Така була його сутність, у нього доброта була на першому місці. Яка б ситуація не була, яке б відношення не було, звісно, як і в будь-кого, є люди, які з недобросовісно, скажімо так, до нього відносилися, але він ніколи не бажав відповідати тим самим. Тобто для нього була доброта завжди на першому місці”, – розповідає жінка.

“Зараз коли я згадую за нього, в мене завжди посмішка на обличчі. Він дуже поважав людей. Ми працювали разом на одному об’єкті. Коли він бачив, що якась історія відбувається, він завжди підтримував, він знаходив такі слова, щоб витягнути людину з важкого стану. Він був дуже дружнім. Про нього говорили дуже багато хороших слів вже коли його не стало, я зустрічала людей і вони просто не могли повірити, що так сталося. Коли почалася повномасштабна війна, я знала що Саша не буде відсиджуватися, він піде і буде в перших рядах. З моєї сторони була така велика гордість, що я знаю цю людину, що ми з ним дружимо, що в нас багато є цікавих спогадів. Він дуже любив свою дружину, він дуже ніжно до неї ставився, з такою повагою. Він ставав на її захист, навіть якщо хтось сказав якесь слово. Він був справжній Захисник.

Він був дуже скромний і дуже любив проводити час зі своєю дружиною. Як тільки з’являлася якась хвилинка поза роботою, він тільки з дружиною був.

Я не пам’ятаю, скільки часу загалом ми працювали разом, мені здається, що він там весь час був. Пам’ятаю, як я його перший раз зустріла, то сказала його начальнику, що нам би побільше таких хлопців і в нашій державі було би все добре. Я побачила людину, яка позитивна, яка відповідальна, яка усміхається тобі не через те, що ти щось смішне сказав, а тому що він радий бачити, він любив людей”, – розповідає пані Олена.

“24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, він зразу почав збирати речі і сам відправився в частину. Хоч він є резервістом, його би викликали на службу, але він того не чекав, пішов сам, як свідомий громадянин, розуміючи, що він має захищати свою країну, свою сім’ю. Це було його свідомим рішенням”, – каже дружина.

“Біля четвертої ранку чоловік заснув, потім вже забігла моя мама. Ми на той момент жили з моїми батьками. Забігла моя мама з крику, що стріляють по всій Україні. І в ту секунду мене охопила страшна паніка, просто мені крутилась голова, в мене істерика була, все тіло трусило. А він просто вибіг на балкон покурити, видно, що йому аж слабо було від тих думок. Але він вийшов, покурив, взяв себе в руки і зразу почав пакувати сумки. Ми побігли по всіх магазинах, знімати кошти, щоб щось закупити. Тобто він дав собі, скажімо так, декілька хвилин запанікувати, а після того почав збиратися. І я категорично не хотіла його відпускати. Я йому поставила ультиматум, що я їду з ним, а якщо він мене не візьме, то я його відправляю і все одно кудись поїду. І ми почали збирати нам обом сумки. І вирушили ми в його військкомат у Чернівецьку область. Його там раді були бачити, впізнали та пам’ятали. Навіть за цей період, поки він не служив, йому завжди телефонували і пропонували повернутися на службу, так як сприймали як дуже відданого воїна. В нього прийняли документи і одразу забрали, і він сказав, що я теж хочу йти служити. Мої документи зразу теж прийняли, але йому порекомендували, щоб він прийшов в частину і подивився, на яку посаду мене би могли взяти. Тому що в перші дні чоловіки масово ринули у військомати”, – розповідає дружина.

“Але коли чоловік прибув у частину, він зателефонував мені і сказав, що такої посади наразі немає, що просто дуже багато хлопців і тільки є посада сидіти в частині. І казав “якщо ти не хочеш, то можеш трошки почекати, як тільки з’явиться місце, тобі зателефонують”. Правда потім його побратим мені розказав, що це було неправда, що він насправді не планував мене брати з собою на службу, не знаю. Тепер вже це залишиться назавжди невідомим для мене…», – пригадує Богдана.

«Була надія, що це буде недовго. Ми все думали, що дійсно за декілька тижнів все закінчиться. Через місяць він вже почав дуже сильно мінятися. Я розуміла по його реакції, що це не буде так швидко. Потім він мені так і сказав: “не чекай мене найближчі роки, тому що тут все складно і навіть якщо станеться якесь диво, я все одно буду змушений продовжувати службу, треба буде тримати кордони, бо це все так просто не закінчиться”. Тоді я вже змирилася з тим, напевно… Тому що ми планували поповнення сім’ї, ми дуже хотіли дитинку, ми до того довго йшли. І я на цей момент вже змушена була прийняти, що в нас цього не буде…. Що в нас цього не буде, тому що на це піде довгий час, поки він буде нести службу. А я все жила мріями материнства і з тим було важко змиритися, особливо, коли навколо друзі, знайомі, їхні чоловіки вдома, вони вагітніли, народжували дітей, у всіх все добре, а ти одна така сидиш і не знаєш як себе заспокоїти, як з тим жити, як з тим змиритися”, – каже Богдана Спринчане.

“Я дуже хвилювалася, максимально сильно схудла. Але я себе трошки відволікала волонтерством на його підрозділ, тому що завжди щось хлопцям було потрібно. Плюс усі посилки я везла напряму зі Львова в Чернівці. А це були такі великі посилки, це було по 6-8 таких коробок. Я це все на собі тягнула, я не хотіла, щоб мені хтось допомагав, я хотіла це все сама робити. Я постійно чекала, що він скаже, що йому щось потрібно. Бо не було нічого доступного і будь-який його запит, що щось потрібно, це було для мене вже велика витрата часу, щоб це знайти. І це мене рятувало. А в інші години я рятувалася лише молитвами. Я кожного дня протягом декількох годин перебувала в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Молилася безперервно і вірила, що моя молитва йому допомагає. І напевно десь певний час так і було, тому що вже згодом мені розказали побратими, що смерть за ним ходила. Що були такі ситуації, в яких ніхто не розумів, як він вижив, що це було все дуже страшно, дуже небезпечно, але він виживав. А потім сталося неповторне, це був всього лиш малесенький осколок у серце…”, – розповідає дружина.

“Я собі склала свої асоціації щодо цього позивного, тому що коли ми познайомилися з моїм чоловіком, він був дуже маленький, худенький такий, напевно буквально на декілька кілограм важчий за мене. А потім коли ми вже почали жити разом, я його добряче відгодувала і коли ми приїжджали в Чернівці і зустрічали його побратимів, його ніхто не впізнавав, казали що він дуже змінився. Я думала, що йому дали такий позивний, тому що він поправився, такий мужній зробився. А потім мені побратими розповіли цю історію, не знаю наскільки вона правдива. Мій чоловік вночі любив щось перекусити, тобто я йому завжди біля ліжка залишала якийсь бутерброд чи якесь печиво. Мені розказали, що йому дали такий позивний, бо він спросоння хапав перше, що бачив, якесь печиво, хлібчик, все, що було і отак уві сні гриз. Для мене це було звичайне явище, тому що ми жили разом, я це бачила. А для хлопців це було доволі смішно. І через це вони йому дали такий позивний”, – розповідає Богдана.

“Ми були такі унікальні. Ми дуже сильно відрізнялися, що від моєї сім’ї, що від його сім’ї. У нас було зовсім інше бачення світу, життя. Ми ніколи не прагнули до здобутку якогось майна, ми не прагнули заробити великі кошти, ми більше прагнули провести більше часу разом… Коли я отримала сповіщення про його загибель, перше, що мені приходило в голову, що, напевно, він буде себе винити, бо буде розуміти, що я буду одна, що я ні з ким цього не розділю. Я дуже боялася, що він буде десь там, в тому кращому світі, мучитись, що він буде страждати. Мені було важливо його побачити наодинці і поговорити з ним. Я добивалася впізнання в морзі.  Все ж мені вдалось туди попасти і я встигла з ним поговорити. Я сказала йому, що дуже сильно ним пишаюся, і що я зі всім справлюся, щоб він просто відпочивав від того пекла, в якому він перебував. І скільки б я зараз не хотіла здатися, я собі цього не дозволяю тільки через те, що я йому пообіцяла. Хоча тепер життя важко назвати життям. Це швидше якесь існування. Я втратила будь-яке відчуття в тому житті. Тобто я не відчуваю ні радості, ні щастя, нічого , – ділиться дружина. – Але мені завжди було важливо нести про нього пам’ять. Я хотіла щоб його знали. Щоб ті, хто його не встиг при житті знати, знали, що такий був. Тому що людину з таким великим та добрим серцем не часто таких зустрінеш. І я кинулася в те, щоб нести про нього пам’ять. Це були різноманітні інтерв’ю, забіги пам’яті, висадка дерев, на сьогоднішній день у Львові вже є два дерева, посаджені на його честь. Це був риболовний турнір. Кожного разу намагалася зробити щось таке, щоб про нього нагадати, щоб його пам’ятали… Я розуміла, що я маю нести про нього пам’ять, нагадувати про нього. Ці найважчі періоди вже пройдені. Протягом півтора роки я щоденно була на цвинтарі, кожного-кожного дня. Десь вже після цього я вже трошки змусила себе вийти звідти, зараз я стараюся так три-чотири рази на тиждень приходити, доглядати за його могилою, кожного разу щось пересаджую, хочу щоб там буянили квіти, щоб там було все по живому, щоб там було доглянуто».

“З допомогою наших небайдужих людей я зібрала на 20 дронів. Більшість з них відпрацювали, я знаю, що вони відпрацювали вдало, я знаю, що я отримала те, чого хотіла від тих дронів.  Напевно, на тому і тримаюся. Мені важливо, щоб була помста”, – каже Богдана.

“20 вже передано, 6 ще виготовляються. Відпрацювали дрони чудово. Моєю метою збору була помста – я отримала бажане. Також на річницю відпрацювало багато снарядів”, – розповідає вона.

“Я з ним познайомився у 80-й десантно-штурмовій бригаді, 3-й батальйон, куди я попав на службу за контрактом, мені тоді було 19 років. Сашко для нас був як тато. Він був старшим за нас і служив вже в бригаді багато років. Він нас вчив. Наш перший виїзд був на Старомихайлівку біля Донецького аеропорту. Саша дуже світла і дуже розумна людина, він дуже сильно собою жертвував, на будь-якій операції, де ми були, він завжди йшов перший. Такі люди йдуть перші, гинуть, і це найгірше, бо це цвіт нації. На будь-яких зачистках де ми були, Саша старався бути перший”, – розповідає побратим Олександра Андрій.

“Ти дивився у її очі,

Ти пишався бути коханим,

Ти тремтів від її любові,

Ти став для неї жаданим…

Та час розірвав ваші руки,

Розніс усе на друзки,

Усі твої поцілунки,

Лишились там, в темноті…

Спогади, спогади, спогади…

Там усмішка й очі блищать,

Там серце твоє іще б’ється,

Там іще мирний час…

Тепер вона мусить жити,

Так, щоб за вас, за двох

Тепер вона вчиться радіти,

Так, як раніше було,

Та її серце рветься,

На безліч дрібних уламків,

Здається, згодом проснеться,

Не таких чекала світанків…

Вона вперта, вона прорветься

Крізь біль і бажання вмерти,

Вона до купи збереться

Щоб за двох це життя прожити…”