Лише у вагоні дізнались, куди їдемо: історія харків’янки, яка тепер працює таксисткою у Львові

Розповіді людей, які втекли від «руського міра», різні та однакові водночас. Про історію нашої сьогоднішньої героїні можна сказати, що їй по життю, напевно, щастить, бо вона встигла переїхати з багатоповерхівки, в яку влучила рашистська ракета у перші дні війни, їй вдалося вирватися з Харкова і щасливо добратися до Львова, знайти прихисток і роботу. Це історія не лише про війну, але й про велику сміливість, любов і добрих людей.  

Життя до війни

Мене звати Олена і я харків’янка. Вчилась в Харківському авіаційному інституті і завжди мріяла літати. Але життя внесло свої корективи і до 24 лютого 2022 року я працювала бухгалтером, поки життя повністю не поділилось на “до” та “після”.

Не буду стверджувати, що всі у Харкові розділяли українські погляди. Декілька моїх колег, в тому числі начальник нашого відділу були налаштовані проросійськи. Війну ми чекали ще 16 лютого, адже тоді росія стягувала свої війська до кордонів України. І коли 16-го нічого не сталось ці жінки казали: «Вот видите, росия хорошая страна, не нападет на нас», а я стверджувала, що не можна вірити цій країні…

Разом з 19-річним сином Георгієм ми живемо в 2 км від окружної дороги Харкова, в селищі Бобрівка. Син – медик, працює в медичному центрі плазми та крові “БІОФАРМ”. З нами ще живе той-тер’єр на ім’я Річ. Пригадую, що 23 лютого проживали звичайне життя. Повертаючись з роботи, закупились продуктами, бо на вихідних чекали гостей.

День, коли почалася війна

Річ завжди спить зі мною. В ніч на 24-те лютого близько 4 ранку пес почав бігати по мені, на вулиці було ще тихо та темно. Я його накрила ковдрою та вклала спати в надії, що він заспокоїться, але пес був надто активний, ніби щось відчував. І раптом – Бах! Це був перший одиночний вибух, я подумала, що може гроза. Потім пропала електроенергія: я побачила як на мобільних телефонах, які стояли на зарядці, загорівся екран, бо від’єдналась мережа.

Через декілька хвилин вибухи стали частішими та гучними, і я зрозуміла що це таки війна. Моє ліжко стояло біля вікна і я побачила заграву… Пізніше дізналася, що тоді росіяни вдарили по військовій частині, яка розташовувалась десь кілометр від нашої хати. Я зіскочила з ліжка, розбудила сина. В паніці та з просоння, ми не розуміли, що нам робити. Близько п’ятої ранку ми спустились до цокольного поверху і почали дзвонити до своїх близьких та знайомих, щоб дізнатися, що ж відбувається. Нам розповіли, що по телебаченню вже повідомили, що почалась війна, росія напала на Україну. А чоловік моєї сестри якраз в той день був на дачі і бачив як заходили російські війська з Білгородської сторони. Це 30 км від Харкова.

Десь о пів на шосту, коли вибухи трохи вщухли, разом з сином поїхали забрати до себе мою вчительку Ніну Борисівну. Собаку лишили вдома, речі та документи з собою не брали, бо ж думали що повернемось. Але склалося інакше…

Коли вже поверталися вирішили заправити авто. З трьох найближчих до нашого будинку АЗС дві були закриті, тож утворилася довжелезна черга, години на дві. Приймали лише готівку, тому Гоші довелось бігти до найближчого банкомату декілька кілометрів. Дорогою йому вдалось купити солодощі, хліб і воду, це все, що можна було на той час купити, бо люди почали розуміти, що трапилось і скупляли все. Нарешті дійшла черга і до мого автомобіля. Я встромила заправний пістолет і в цю мить недалеко, десь в 500 метрах до окружної дороги, раптом почався бій. Син та вчителька втекли в посадку неподалік від заправки. Касири швидко відключили колонки і також кинулись тікати. До повного бака нас не заправили. Метрів 300 від нас прилетіло на першу АЗС, яка якраз не працювала…

Дім у метро

Ми зрозуміли, що до нашого дому добратися не зможемо, тож поїхали в харківське метро, яке перетворили на бомбосховище. Ми приїхали десь в обід, людей було вже багато. Щоб не сидіти на підлозі зняли сидіння з машини й пробули так всю ніч. Їли той хліб та солодощі, що купив Георгій.

Зранку ми з сином вирішили прориватись додому, щоб забрати Річа та необхідні речі. Перетинаючи перехрестя окружної дороги, побачили відірвані башти російських танків, купу їхньої підірваної техніки. Дорога вся була пошкоджена від снарядів, валялись стовпи з обірваними проводами… Це був жах – побачити таке цивільній людині в 21 сторіччі…

Ми забрали всю їжу, яку вдалось купити ще 23-го лютого, документи та речі. Також взяли подушки й ковдри, щоб було на чому спати у метро.

В цей день, 25 лютого, рух в Харкові був шалений, люди масово тікали з міста, інші навпаки їхали в Харків забрати своїх близьких, світлофори вже не працювали. Магазини були напівпусті, аптеки також, не було навіть заспокійливих. В той день я вперше за довгий час закурила…

Ранок в підземці починався так – ми виходили на поверхню подихати повітрям, вигуляти собаку та подзвонити своїм близьким з Сум, Києва, Маріуполя, щоб дізнатися, що всі живі. Іноді приїжджали волонтери і роздавали їжу дітям та літнім людям. Людей в метро було дуже багато. Допомагало лише те, що дехто, хто жив неподалік, йшов додому прийняти душ тощо, і тоді звільнялося багато місця, таким чином нас вдалося зайняти «люксове» місце в вагоні метро. Спали по черзі через брак місця, ми це називали чергуванням. «По маленькому» виходили на вулицю, адже в метро 1-2 діючих туалети та черга, в якій можна було стояти годинами. Щоб зарядити телефон сиділи цілий день в черзі, потім ті, хто має можливість, приносили подовжувачі з дому. Всі були інформаційно голодні, та й побут у підземці такий собі, то хоч чимось себе займали.

Кожен день обстріли районів Харкова дужчали, і десь на сьомий день прилетіло й до нас. Я вийшла з метро погуляти з Річем і побачила як через дорогу на гаражі прилетіла ракета. Знову дим, паніка, крики, плач, загиблі. Тоді ми вирішили їхати з  Харкова.

До речі, поки були в метро, мені дзвонили знайомі, які не знали, що ми переїхали в приватний будинок за містом з багатоповерхівки на Салтівці. Вони переживали за нас, бо побачили, що саме в підвал під вікнами колись нашої квартири прилетіла ракета… Ми виїхали звідти буквально в грудні…

Львів і ангели

3 березня о 6 ранку ми виїхали на машині до залізничного вокзалу. Там була купа людей і ми просто сіли у перший потяг, який був. Вже там дізналися, куди прямуємо. Це було місто Львів.

Евакуйовані стояли в тамбурі, лежали в проході коридору. В нашому купе було 9 людей. Ми були втомлені, голодні та немиті. Коли проїжджали Київ у вагонах задля безпеки вимикали світло, також просили не користувались телефонами та вимкнути геолокацію.

У Львів прибули близько 5-ї ранку.  На вокзалі стояли намети гуманітарної допомоги, де ми трохи попили гарячого та взяли шкарпетки.

В першу чергу, сказали волонтери, нам потрібно зареєструватись як біженці. Незнайомий чоловік на вокзалі запропонував підвезти нас безкоштовно до адміністрації.

Перший янгол, який мені зустрівся в адміністрації – це волонтер Марина, вона знайшла мені кросівки та чистий одяг. Також спеціалісти надали психологічну допомогу.

Нас розподілили у школу на вулиці Науковій. Ми зітхнули з полегшенням, що нарешті за весь час покупаємось. Коли шукали ту школу трохи заблукали. І раптом – літак: я дуже злякалась, мене почало трусити. І тут нам зустрівся другий ангел – пара, яка проходила повз. Дівчина заспокоїла мене, і вони на своєму авто відвезли нас до школи. Там ми прожили близько двох тижнів.

Згодом ми почали волонтерити. Виявилось, що мої знайомі з Харкова Зоя і Льоша теж у Львові. Льоша одразу пішов в армію, а Зоя, вона дитячий психолог, вирішила навчати переселених діток малюванню. Ми допомогли їй прибрати та облаштувати приміщення, розмістили об’яви у школі, щоб приходили дітки в центр розвитку «Тьотя Зебра». Через той волонтерський рух нам з сином допомогли знайти квартиру лише тільки за оплату компослуг. Так ми познайомилися з Оленою та її чоловіком Валерієм, які дали нам притулок у своїй квартирі. Олена стала для мене Ангелом Охоронцем, вона мене повела в лікарню на обстеження, дала ліки, харчі.

Наступним ангелом, якого я тут зустріла, виявився Іван. Це людина, яка взяла мене на роботу в таксі. Я шукала роботу і знайшла вакансію таксиста, оскільки досвід водіння у мене великий, то вирішила спробувати. Коли директор Іван дізнався, що ми переселенці, спитав, чим може нам допомогти, я казала, що у нас всього вже вдосталь, але ми чекали з Харкова мою племінницю з донькою, і їм не було на чому спати, то попросила ковдри, подушки та надувні матраци. А в результаті Іван привіз нам цілий багажник речей та продуктів, врахував все, аж до жіночої гігієни та парфумів. Я коли це все побачила, то дуже плакала, бо я так скучила за цими всіма звичними речима з минулого життя у Харкові… Дякую Богові, що він захистив нас, послав нам назустріч Ангелів, яких ми тут зустріли.

Розмовляла Олена Лещенко