Ми повернулися, бо для мене потреби дітей – понад усе
Наталія – мама двох чудових дітей – 13-річної Софії і 11-річного Лук’яна. Сім’ю війна застала вдома у Львові і змусила тікати від обстрілів до Польщі. Але вони повернулися. Попри те, що на перший погляд дітям мало би бути краще в країні, де рівень медицини і соціального захисту вищий, ніж у нас. Тим більше, у час війни. Але ні, виявилось, що для обох дітей, які мають СМА (спінальна м’язова атрофія) і повністю залежні від апаратів, медикаментів і стороннього догляду все ж краще у стінах рідного дому.
Втеча від тривоги
Наталя з дітьми живе у багатоповерхівці в одному зі спальних районів Львова. У них верхній поверх і панорамні вікна. Це може бути перевагою у мирний час, але не тоді, коли країну обстрілюють ракетами. Тож щодня від повномасштабного вторгнення думка про евакуацію за кордон ставала все реальнішою.
«Ми вирішили виїжджати, бо щодня наростала тривожність. Я ж розумію, що не зможу евакуювати дітей в разі чого. Я сама це не подужаю ніяк, – розповідає Наталя. – У нас відносно неподалік військовий об’єкт, а тому загроза виглядала дуже реальною. І жодного розуміння, як ситуація може розвиватися далі».
Справа в тому, що і Софія, і Лук’ян через свій діагноз повністю залежать від апаратів та сторонньої допомоги. Саме це забезпечує їм життя. Вони самі не рухаються і не дихають, але водночас вони все розуміють. Наталя каже, що з рідного дому її гнав страх за їх життя і думка, що вона їх не вберегла від війни.
Вирішили їхати недалеко – до сусідньої Польщі. Попри всі складнощі евакуації в такій ситуації – успішно добралися.
«Софія – доросла, їй треба було пояснювати, що відбувається і чому ми змушені їхати за кордон. Лук’ян менший і для нього пояснення мали бути більш дитячі. Але загалом вони добре перенесли той переїзд», – згадує Наталя.
Думки про самогубство
Сім’я пробула в Польщі 80 днів. І це стало неочікувано важким випробуванням.
«В першу чергу я втомилась фізично. Шалено втомилась фізично. Софія і Лук’ян потребують безперервного цілодобового догляду. Тут, у Львові, я маю допомогу: є дві бабусі і няні. За кордон ми виїхали з однією бабусею і нянею. Чергувалися, але це не врятувало ситуацію. Я втомилась настільки, що навіть були суїцидальні думки…», – ділиться Наталія.
Але разом з тим були також думки про те, щоб переїхати до котроїсь з європейських країн на постійне проживання. Наприклад, в Німеччині та Данії гарантований цілодобовий догляд за дітьми, які цього потребують, тобто їх батьки мають змогу працювати. Наталія – лікар за освітою, але в Україні працювати не має змоги. І ось з’явилась можливість для її самореалізації як фахівця.
«Та коли я уявила, як це буде для моїх дітей, то ця ідея відпала. Вони дуже соціальні, вони комунікують з нами, і з тими, хто доглядає за ними. І для Софії, і для Лук’яна це дуже важлива частина життя. А у випадку мовного бар’єру це стає неможливим. До того ж, там я не зможу обирати тих, хто буде з моїми дітьми, а це також дуже важливо. В Україні я оплачую цих фахівців сама, але я й обираю їх. Я насамперед керуюся потребами дітей, тому рішення було очевидним», – розповіла Наталія.
Чи не єдиною вагомою перевагою тимчасового перебування за кордоном Наталія називає те, що діти могли бачитися з татом. Він лікар і працює в Німеччині. З початком повномасштабного вторгнення можливість відвідувати дітей в Україні відпала, а ось приїжджати до них до Польщі він міг.
«Лук’ян дуже прив’язаний до батька і для нього можливість його бачити дуже важить. Саме з цієї причини він не хотів повертатися додому», – пояснила Наталія.
З її слів, їхати до Львова вона вирішила після того, як російська ракета таки прилетіла в той військовий об’єкт, який розташований неподалік їхнього будинку.
«Будинок встояв, вікна лишилися цілі, і я вирішила повертатися», – згадує Наталія.
Дорога додому
До Польщі сім’я виїхала 3 березня, а вже 22 травня вони повернулися в свою рідну домівку у Львові. Софія дуже раділа поверненню, бо тут її іграшки, друзі. Лук’ян спочатку сумував за батьком, але швидко адаптувався і зараз чекає татового приїзду. Життя повернулося в своє русло. Так, воно не таке, яким було до 24 лютого, але вони вдома, біля них друзі й рідні.
«Чи я почуваюся в безпеці? Ні. Я почуваюся безпорадною через неповносправність дітей. Мені неспокійно, бо в разі чого я навіть не зможу спустити їх донизу. Під час повітряних тривог ми не спускаємося в укриття, бо там холодно, сиро і немає достатньої кількості розеток для всієї нашої апаратури. Я тривожусь, а раптом не буде електроенергії… А тим часом війна триває і ракети далі летять на Львів. Та ми наразі лишаємося вдома з розумінням того, що в разі активних воєнних дій поряд знову вимушені будем тікати», – резюмує Наталія.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
