«Нас врятував заправлений автомобіль»: історія сім’ї з Ірпеня, яка через російський снаряд тепер мешкає у Канаді | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
12 Лютого, 18:58
logo-black

«Нас врятував заправлений автомобіль»: історія сім’ї з Ірпеня, яка через російський снаряд тепер мешкає у Канаді

Подружжя Валерія та Анастасії виховує 3 хлопчиків: найстаршому з них лише 11 років. До війни сім’я щасливо жила у таунхаусі в Ірпені. Мали все, про що мріяли. Їх налагоджене життя зруйнувало 24 лютого. Вибухи навколо дому не стихали. Діти не розуміли, чому ночувати доводиться в підвалі. В один момент довелось залишити все, аби зберегти найцінніше – життя дітей.

Якби сім’я не виїхала, нашої розмови могло б не бути – на їх подвір’я згодом прилетів російський снаряд. Та сміливість їхати у невідомість, аби бути з малечею в безпеці, їх врятували. Кілька місяців на Львівщині, кілька місяців у Польщі і врешті фінальний пункт призначення – місто в Канаді, де живе багато українців.     

Про досвід перших днів війни, виїзд з Ірпеня та переїзд до Канади, сім’я розповіла «Львівській мануфактурі новин» для проєкту «Історії війни».  Далі – пряма мова Анастасії. 

Перший день великої війни

23 лютого, коли всі дивились виступ Путіна, ми з чоловіком, коли ввечері вкладали дітей спати, так переглянулись між собою і вже тоді, мабуть, розуміли, що щось відбудеться. Але до кінця не хотіли в це вірити. 

Вранці наступного дня ми прокинулись від вибухів. Біля нас є мийка. Там часом бувають подібні звуки. Я спочатку подумала, що це там щось. А чоловік каже: почалась війна. Це було близько шостої ранку. По телевізорі в той час ще нічого не було. Потім вже телеграм-канали почали також сповіщати, що почалась війна. 

Ми жили в таунхаусі, який складався з шести будинків. Ми мали підвал, але він не був облаштований для життя. Навіть сходів не було нормальних, щоб туди спускатись. Ставили таку спеціальну драбину.

Крім підвалу, безпечного місця у нас вдома не було. Усюди були панорамні вікна. Не було місця, де б працювало правило двох стін. Та й ми тоді не знали навіть про нього. 

У підвалі було сиро й холодно. Вентиляції не було. Надворі зима. Ми просиділи вечір. Коли зрозуміли, що вибухи не закінчуються, вирішили, що ночувати будемо у підвалі. Почали зносити матраци, подушки, ковдри. Діти не розуміли, чому ми ліземо в той підвал. Вони взагалі до того дня не знали, що він в нас є.

Діти плакали. Як пояснити дитині в три роки, що таке війна? Вони постійно дивились на нас запитально. Чому ми в підвалі? Сніданок готувати страшно було. Всюди бахкало. Вибухи були постійно. Це вже зараз, після місяців війни, є розуміння коли й куди прилітає. А тоді було неясно — чи воно десь поруч, чи далеко. 

Ми з сусідами сподівались, що битимуть лише по військових об’єктах: десь там кілька разів стрільне, та й все. З такою вірою ми й жили. Але вже 24 лютого у нас нічого не працювало і ми розуміли, що якщо є такий колапс у  місті, то далі щось буде. У місцевих чатах люди почали спілкуватись про необхідність виїжджати. В Ірпені немає ніяких військових об’єктів, на відміну від Гостомеля. Ми собі думали, що Ірпінь — то безпечне місто, близько до Києва. 

Я зараз це все згадую і думаю: такі ми українці наївні, жили собі з переконанням, що нас не будуть чіпати, бо ми нічого поганого нікому не робили.  

На світанку наступного дня наша сусідка, брат якої служить в ЗСУ, написала в чат, що зі сторони Чорнобиля на Ірпінь іде колона кадировців.  Знову ж таки: по телебаченні ніякої інформації на той момент не було. Ми не знали, чи правда то, чи ні.

Виїзд в невідомість

У нас не було плану кудись виїжджати. Скажу більше: у нас і знайомих, до яких можна було б поїхати, не було. Хіба що в Київ. Єдине, що нас врятувало, це те, що в нас був заправлений автомобіль.  

Виїжджати вирішили, коли дізнались за Гостомель. Потім зірвали міст, який з’єднував Київ та Ірпінь. Оскільки дізнались, що його знищили наші, зрозуміли, що справи дуже погані. Ми усвідомлювали, що залишився лише один міст, яким можна виїхати на Житомирську трасу. Логічно, що його теж мали зірвати, щоб не було доступу до Києва.

Вранці 25 числа звуки вибухів ставали все ближчими. Ми зрозуміли, що або ми зараз їдемо, або ми не їдемо взагалі. Потім ми почали читати інформацію, що вже почали розстрілювати автівки цивільних, які виїжджали. У нас велика сім’я, велика машина, ми всього боялися, якщо чесно.

Речі ніхто не складав. Все, що було в прихожій, кинули в машину. Взяли документи, і, не повірите, блок туалетного паперу. Просто тому, що він стояв на виду. Всі свої прикраси, золото, я все залишила вдома. 

За годину почали розстрілювати цивільних

Ми виїжджали, коли в Ірпені ще були цілі «Жираф» і «Новус». Потім там були запеклі бої. Виїжджали через Забуччя до Житомирської траси по мосту. Ми їхали і молились, щоб могти проїхати міст. Тому що інакше ми б просто застрягли в Ірпені, як і більшість людей, які не змогли виїхати. І коли ми проїхали той міст, нарешті видихнули трішки з полегшенням. 

І буквально після того, як ми їхали, за годину написали, що там вже не можна їхати. Розстрілювали і цивільні авто. Таких самих людей, як ми. Жінок, дітей. Які просто тікали і рятували життя рідних. Так ми виїхали. І приїхали в невідомість.

У нас не було плану. Не було знайомих. Ми розуміли, що в Київ точно не поїдемо, бо це так само небезпечно. Я по дорозі писала своїй однокласниці, яка живе на заході країни, чи можливо нас хоча б на ніч прихистити. 

Це так дивно було, бо ми жили в своїй хаті, все мали і ніколи б не подумали, що доведеться отак брати дітей, собаку і кудись їхати невідомо куди і когось щось просити. І головне — жити без розуміння, що буде далі. Що буде з твоєю сім’єю.

Зруйнований міст в Ірпені

Життя на Львівщині

Ми приїхали з  центральної України і уявлення не мали, як нас приймуть тут. Та я пишаюсь тим, що я українка. І тим, що мене оточують такі класні люди. На Старосамбірщині нас, п’ятеро людей та ще й маленьку собачку, прийняла до себе родина, яка раніше нас не знала.  

Нас не те, що прийняли. Нас закутали такою любов’ю і піклуванням, що ми не відчували, що не вдома. Мені допомагали всім, чим могли. Дітей приймали, як власних.

Я була максимально здивована таким ставленням. Взагалі ходила і казала чоловікові: може, десь в цьому є якась підстава. Може, в якийсь момент у нас почнуть гроші вимагати. Але з нас не взяли ні копійки. Вони навіть ображались, що ми їм пропонуємо гроші. Казали Ну от, якби, не дай Боже, так нам довелось їхати, ти б нас прийняла? Та звісно б прийняла! І я розумію, що це дуже круто, що ми, українці, вміємо так підтримувати одне одного. Дуже важливо відчувати цю підтримку у важкий момент. 

Ми були настільки розчулені таким ставленням незнайомих людей. Зараз я можу сміливо назвати їх другою сім’єю. Ми спілкуємось кожен день. Я люблю цю родину просто безмежно. Ми познайомили моїх батьків з ними. 

Підбиваний борщ і вишиті рушнички

На заході прийнято готувати підбиваний борщ. Його треба пити, а не їсти ложкою. Ми взагалі не знали, що то таке. Якось соромно було казати, що ми не знаємо, який він.  І коли господиня запитала, нас чи будемо його їсти, ми такі з дітьми: Так, ми любимо таке, ми обожнюємо цей борщ! І коли вже сидимо і нам подають його в горнятках, ми взагалі не зрозуміли, що це. Але поводились так, ніби все розуміємо. І ми так один на одного подивились і нам кажуть: Пийте! А ми думали, що то можливо якийсь узвар такий. І коли вони пояснили, що то такий борщ, то був для нас шок. 

Власниця будинку, яка нас приймала, дуже має талант до шиття. Всі ікони, прикраси на ялинку, до Великодня різні речі — вона своїми руками робить. Якось прийшла сусідка і каже: я своїй дитині вишиваю рушничок. І сидить пані Галя, господиня, і каже: А я шо своїм хлопцям не вишию того рушника? А вони ще такі, що хочуть все однакове. І  вона десь мабуть за три дні вишила однакові рушнички дітям на великодні кошики.  І діти потім з маленькими кошиками і тими рушниками пішли святити паску. Ми їх, до речі, забрали з собою, і будемо на кожен Великдень брати до церкви. І це суперпам’ять для нас. Дивовижні люди. Просто надзвичайні. 

Ірпінь звільнили. Що залишилось від попереднього життя 

Для нас час йшов дуже повільно. Ми все чекали, коли Ірпінь і Бучу звільнять. Я постійно думала: зараз звільнять і ми повернемось. Все буде добре, можливо, наш будинок не заділо або тільки вікна пошкодило. Тішила себе такими думками. 

Але коли Ірпінь звільнили і наші родичі зайшли перевірити, що там і як, ми зрозуміли, що найближчим часом ми не повернемось до Ірпеня. Та те, що ми так наважились їхати, нас врятувало. На територію, де ми жили, прилетів снаряд. Думаю, якби ми були там… Я не знаю, що б з нами було. 

Повертатись було небезпечно. І дуже багато спогадів. Я б не змогла там жити. Я не знаю, як це пояснити. От ти жив своїм класним життям, а тепер приїжджаєш у напівзруйноване місто. Це дуже боляче. Ну і нам потрібно було б робити капітальний ремонт: постраждали і дах, і система подачі води. Це все дуже коштовно і дуже важко зробити під час війни.

Паралельно ми собі думали, що десь поживемо, можливо, у Львові. Але потім коли вибухи почались і тут, ми зрозуміли, що і у Львові не дуже зможемо пожити. Не хотілось дітей знову десь ховати. А просто не ховати ми не могли.   

Чому Канада?

Після того, як ми все лишили і з трьома валізами виїхали, ми вже не дуже й заморочувались з вибором країни. Ми розуміли, що головне, що є ми, є діти,  що ми всі живі та здорові.

Шукали спочатку варіант, щоб перечекати кілька місяців: десь, де тепло, наприклад, Португалія. Бо ми в той момент вірили, що війна не може йти довго — в центрі Європи помирають люди, це неможливо. А потім почало приходити розуміння, що це не закінчиться через місяць чи два, почали думати більш глобально. Ми жили в Польщі 4-5 місяців спочатку, але відчували, що це не зовсім наше. Орієнтувались на те, де безпечно і де є велика діаспора українців. Зупинились на Канаді. Тут мене живе двоюрідний брат — як тут прийнято казати кузен. 

У цьому місті, де ми знаходимось, Едмонтоні, найбільша діаспора українців. Це дуже манило. Ми заходимо в магазин і чуємо українську мову. Звісно, це не Україна. 

За кордоном є такий момент, що люди не до кінця розуміють, що таке війна і хто в тому винен. Є певна злоба на українців, особливо в Європі, бо там зросли ціни. Але то неправильне розуміння. У Польщі ми мали кілька неприємних моментів через це, бо завжди стараємося пояснити, що не варто  звинувачувати українців. 

Дистанційне облаштування на іншому континенті

Знайти житло в Канаді непросто. Майже всі вимагають, щоб в тебе була якась кредитна історія в Канаді.  Також потрібно довідки з місця роботи, бажано перекладені на англійську мову, довідка з банківського рахунку, виписки про дохід за останні півроку. 

З Польщі ми давали рекомендаційний лист від власника квартири, яку ми винаймали. При поселенні оплачували перший місяць, останній,  депозит — на випадок, якщо щось розіб’єш, зламаєш, і за ще один місяць. Ще заплатили кошти за те, що з нами мешкатиме собачка, хоча вона дуже маленьке. 

Будинок, який сім'я орендує в Канаді

Нам допомогли винайняти будинок мої родичі. Раніше ми не були знайомі. Ми заздалегідь проводили з ними онлайн-тури. Ми хотіли приїхати, і одразу мати, де жити. Ще нам дуже пощастило, що власниця сама емігрантка і вона досить лояльно ставиться до людей, які тільки прибули. 

Для українців, яким нема кому так допомогти, в Едмонтоні дають безкоштовно готель на три тижні. За цей час треба зробити документи та знайти житло. 

Життя в Едмонтоні

Тут все досить спокійно. У людей немає такого шаленого темпу. Навіть Ірпінь, маленьке містечко, але там є постійний рух — люди постійно чимось зайняті, розвиваються, щось відкривають нове. А в Едмонтоні все дуже спокійно. Ніхто нікуди не спішить. 

Якщо в Україні ти можеш за один день і квартиру, і машину купити, образно кажучи, то тут все дуже поволі. Люди якось більше живуть і насолоджуються тим, що вони сьогодні покинулись, тощо.

Ще тут дуже класні пенсіонери. Їздять собі у Маямі, Флориду. Для нас, українців, це трішки незвично. Ми собі думаємо, скільки ж для цього треба працювати. А тут робочий день закінчується, мабуть, о п’ятій. Ніхто тут не працює, як ми, до останнього. 

Українців тут дуже підтримують. І не тільки на рівні держави, а й багато ініціатив від людей. Зараз, наприклад, проходить серія хокейних матчів, кошти з продажу квитків на них йдуть на допомогу українцям. Часто є зустрічі благодійні, які влаштовує діаспора. 

Як дітям? Вони не розуміють: ми надовго тут чи ні? Вони питають, чи ми повернемось, де бабуся, чому ми так довго летіли на літаку. Є в них це відчуття: а ми тепер точно будемо тут жити чи ми ще кудись поїдемо? І я не можу їм відповісти нічого на це. Чи ми тут будемо ще місяць, чи рік? Я не знаю, що їм сказати.

Що далі?

Зі всіма плюсами Канади — ментальність місцевих зовсім інша. Українці більш щирі, більш відкриті. Хочеться триматись з українцями. Старший піде в двомовну школу тут, з українською мовою, хвилюється, як це все буде. Ми наче й поїхали з України, але намагаємось зберегти трішки українського для себе, щоб це все було поруч.  

Хочеться прокинутись і усвідомити, що це все сон. Але живемо в такій реальності. Я дуже вдячна всім людям, які нам допомогли. Всім українцям, які продовжують стояти, донатити, вірити в нашу армію та нашу перемогу. Я ніколи не могла собі подумати, що я так сильно пишатимусь, що українка. 

Віримо, що все скоро закінчиться. І що ми зможемо повернутись. До того ж, з ще одним українцем — зараз ми чекаємо на четверте маля.  Дуже хочеться привезти дітей у вільну Україну і не боятись за їхнє життя. 

Марія Оринчак

  • 0
  • 1017
Схожі публікації