Рік за коханим і 9 днів за батьком: історія львів’янки, яка пішла в ЗСУ за найдорожчих чоловіків
Ярина Чучман-Миньо – 25-річна львів’янка, яка мріяла відкрити свою тату-студію. За фахом – архітекторка, закінчила НУ «Львівська політехніка». Мріяла створити сім’ю разом з коханим Іваном, але повномасштабне вторгнення внесло корективи в життя пари: наречений загинув від мінометного обстрілу, а сама Ярина вступила у Національний університет оборони, адже не знала, що робити далі, чим займатися та як будувати життя без коханого. Пройшовши 4 місяці навчань дівчина отримала звання офіцера та почала готуватися до служби у війську, як раптом прийшла ще одна сумна звістка – на фронті загинув батько.
Ярина розповідає, що рік, після загибелі коханого Івана наклався з 9 днями за батьком.
“Мене дуже тригерили дати, складно було наприклад на день народження Івана. І так попали дати, що був рік, як загинув Іван, і 9 днів, як не стало батька”, – ділиться Ярина.
Батько для дівчини був прикладом справжнього чоловіка і вона завжди знала, що її коханий буде теж схожим на нього.
“Батько дуже хвилювався за мене, через те, як я переживаю загибель Івана, з ним ми були дуже близькі. Але він прийняв мій вибір вступити на військову спеціальність, тому що знав, що немає сенсу мене відмовляти, такий в мене характер. Життя мого тата завжди крутилося навколо сім’ї, навколо дочок – ми завжди були на першому плані. Він робив дуже багато для нас, хотів, щоб ми побачили світ і нічого не потребували. Він був прикладом справжнього чоловіка”, – ділиться дівчина.
Про Івана згадує, що він був дуже добрим, не міг образити навіть мурашку. За фахом хлопець був стоматологом, працював у Чехії, хотів відкрити власну клініку.
“Коли Іван вирішив піти добровольцем, я знала, що не буду його відмовляти, бо це його рішення. Я думала, він буде медиком, але він мав посаду артилериста. Загинув за кілька днів після початку служби від мінометного обстрілу на Донеччині”, – розповідає дівчина.
Ярина розповідає, що зараз її двоє найдорожчих чоловіків вже “відпочивають” і їм там добре.
“Я знаю, що зараз їм добре і вони відпочивають, а так вони б ще пахали і пахали. Важко не тому, хто загинув, а тому, хто залишився. Людина – це не тільки тіло, а й душа, а я вважаю, що душа є вічною. Шкода лиш, що проходить час і дещо забувається, наприклад, голос, якісь риси зовнішності. Так, вони завжди будуть у моїй пам’яті, але дуже багато чого втрачається”.
Ярина розповідає, що завжди відчуває, коли вона зробила свій максимум на якомусь місці. Коли до повномасштабного вторгнення дівчина працювала, вона усвідомлювала, що взяла все з цієї роботи і потрібно йти і шукати щось інше, розвиватися далі. Так відбулося і на службі в ЗСУ.
“Кілька днів тому я звільнилася із ЗСУ. Я розумію, що я дуже втомилася і я не можу працювати так, як працювала до того. На службі немає вихідних, підйом о 4:30 ранку, і довго так ти не можеш витримати. Немає ротації, тому що мало людей, і коли втомлений військовий йде на позиції, повірте, йому вже байдуже, бо ні фізично, ні морально ти не можеш працювати вже. Зараз я відчуваю, що мені потрібно відновитися і трішки відпочити. Чи повернуся я? 90%, що так, але з часом”, – каже Ярина.
За 1,5 року у війську, дівчина була командиркою взводу ударних БПЛА, потім працювала у відділі безпілотних систем, а далі стала офіцером відділу цивільно-військового співробітництва. Протягом служби виконувала дуже багато різних обов’язків. Вивозила хлопців на позиції, їздила як зовнішній оператор, як пілот тощо.
Після того, як Ярина звільнилася з ЗСУ її адаптація до цивільного життя проходить дуже складно. Дівчина розповідає, що вона не розуміє, чому працюють кав’ярні, чому люди можуть просто собі гуляти і танцювати під музику, або чому по телебаченню показують розважальні шоу.
“Таке враження, що війни немає, а вона є. Просто всі навчилися з нею жити, як тоді, у 2015 році, коли було АТО, а цього категорично не можна робити. Всім потрібно згуртуватися і стати однією сім’єю, і закінчити ту війну, а не вчитися з нею жити”, – наголошує Захисниця.
Львів’янка каже, що люди у соціумі не думають, що вони говорять.
“Мені дуже боляче чути, коли хтось жаліється, що ТЦК ловить чоловіків для фронту, тому що чим мій Іван чи мій батько відрізнявся від усіх інших чоловіків? Чому кожен, хто живе в цій державі не може стати на її захист, а шукає по групах де роздають повістки, щоб об’їхати ту дорогу? Так не має бути! Люди зараз не знають, з ким вони говорять. Багато військових у цивільному житті переодягаються у звичайний одяг, а люди біля них можуть говорити як ховають свого сина чи чоловіка вдома, щоб він не йшов на смерть. Як ви думаєте, як це, чути військовим?!”, – емоційно ділиться Ярина.
Потрібно поважати один одного і думати, що ти говориш, каже дівчина, і наголошує, що теми війни між незнайомими або малознайомими людьми краще не починати, тому що ти не знаєш, що пережила та чи інша людина.
“Для мене перемога – це коли всюди звучатиме українська мова. Коли люди будуть розуміти, якою цінною нам дається ця війна. Коли кожен буде зупинятися на хвилину мовчання і віддаватиме шану кожному військовому, який загинув. Перемога, це коли навіть найменші діти будуть знати, хто такі росіяни”, – розмірковує Захисниця.
Ярина переконана, що в сучасному суспільстві потрібно дуже багато всього змінювати, починаючи з шкільної освіти, закінчуючи армією, тому що в кожній сфері є великі прогалини, через які країна не може впевнено робити кроки вперед.
“Коли чекати перемогу? Якщо чекати, то ніколи. Варто кожному стати свідомим і її наближати особисто. Вчити дітей любити свій дім, пояснювати історію батькам, і брати відповідальність за своє життя у часі війни, роблячи все для того, аби її якнайшвидше завершити”, – резюмує вона.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
