Шість років у Чорнобилі: історія жінки з Львівщини, яка щодня готувала для тисячі ліквідаторів аварії

Сьогодні минає 40 років від дня Чорнобильської трагедії, яка змінила хід історії та залишила слід, що не зникає з роками. Попри десятиліття, біль і наслідки цієї аварії залишаються відчутними й досі. Щороку люди повертаються до цих спогадів — важких, гірких і часто болючих. 69-річна Галина Ріттер із Городка — серед тих, хто бачив Чорнобиль не з екранів, а на власні очі. Протягом шести років вона працювала в зоні відчуження, де щодня готувала їжу для тисяч ліквідаторів — людей, які ціною власного здоров’я стримували наслідки катастрофи.

В інтерв’ю для Львівської мануфактури новин жінка відверто розповіла про роботу в системі ліквідації аварії, багаторічні відрядження до зони та наслідки, які ця робота залишила в її житті й здоров’ї.

Галина Ріттер родом із Коломиї Івано-Франківської області. Згодом через службу батька родина переїхала до Городка на Львівщині. Після закінчення університету її як молодого спеціаліста направили до Чорнобиля. На той момент їй було 30 років, і вона вже мала сина. Рішення про відрядження, за її словами, не обговорювали — працівників просто направляли.

«Нас ніхто не питав, чи ми хочемо їхати. Просто сказали, що треба, і ми поїхали. Ми тоді були молоді, нічого не розуміли і не усвідомлювали, куди саме потрапляємо. Нам не пояснювали, яка там небезпека, і ми сприймали це як звичайну роботу», — згадує вона.

У Чорнобилі вона жила в гуртожитку або в квартирах, де раніше мешкали люди. Щодня о 3:45 ранку працівників забирали автобуси і везли на станцію, а поверталися вони лише ввечері. Відстань до роботи становила приблизно 17 кілометрів.

Робота відбувалася змінами по 15 днів, після чого людей змінювали інші. У такому режимі вона працювала близько шести років — аж поки стан здоров’я не почав різко погіршуватися.

Жінка працювала як керівниця їдальні, де було близько 18 працівників. Усі процеси були чітко розділені: м’ясний та овочевий цехи — окремо, без права переходу між ними, щоб уникнути додаткового забруднення.

«Наша їдальня обслуговувала до 10 тисяч людей. Продукти не можна було тримати довго — якщо страва стояла понад дві години, її викидали. Лікар постійно контролював процес. За порушення могли забрати пів зарплати», — каже вона.

У зоні, за її словами, майже не залишилося жителів. Міста й села спорожніли: людям казали, що вони виїжджають лише на кілька днів, але більшість так і не повернулася. Водночас діяла певна інфраструктура: працювали кінотеатр, пошта, можна було телефонувати додому, відбувалися богослужіння в церкві.

Попри це, інформацію про реальний рівень радіації приховували.

«Ми здавали прилади, а нам записували мінімальні показники — умовно 0,01. Але це не відповідало дійсності. Реальний рівень був значно вищий», — каже вона.

Вона згадує випадок, коли молодий працівник зазнав сильного ураження, однак лікарі не встановили відповідного діагнозу.

«Один хлопець заліз у яму, виліз — весь червоний через радіацію. Його повели до лікаря, але той сказав, що не може поставити променеву хворобу. Його просто відправили додому… Він був зовсім молодий», — розповідає жінка.

Найбільше їй врізалося в пам’ять усвідомлення, що могла статися ще одна аварія.

«Про це майже не говорили. Але ризик був. Тоді вчасно зреагували пожежники з різних областей і не допустили гіршого», — каже вона.

Після шести років роботи стан здоров’я різко погіршився: з’явилися сильні головні болі, проблеми із серцем, набряки. Згодом вона потрапила до лікарні у Львові, де впала в кому.

«Коли лікарі дізналися, що я працювала в Чорнобилі, почали пов’язувати мій стан із цим. Згодом мені надали другу групу інвалідності», — розповідає вона.

Попри важкі умови служби в зоні, саме там на третьому році роботи вона зустріла свого майбутнього чоловіка — командира батальйону охорони об’єкта. Після Чорнобильської катастрофи їхнє знайомство переросло у сім’ю, яка стала опорою в подальшому житті.

Повернувшись, у 2003 році вона разом з іншими ліквідаторами заснувала громадську організацію «Союз Чорнобиль Україна», яка об’єднувала понад 500 людей. Її мета — щоб люди не залишилися сам на сам зі своїми проблемами, підтримувати у різних питаннях.

Сьогодні кількість ліквідаторів значно зменшилася. У Городоцькій громаді залишилося близько 140, у Великолюбінській — 21, у Комарнівській — близько 27. За словами жінки, голови цих громад завжди відгукуються на звернення та підтримують їх.

Окрім цього, Галина Ріттер активно проводила зустрічі зі школярами про Чорнобиль. За її словами, це стає просто історією, але наслідки залишаються. Тому про це потрібно говорити.

Попри роки, пані Галина не хотіла б повертатися до Чорнобиля в якості туриста, адже це надто важкий досвід, а фільми на цю тему їй досі важко дивитися.

Найболючішим для неї залишаються втрати людей, з якими працювала. Станом на 30-ті роковини трагедії було зафіксовано 2117 померлих і загиблих із Львівщини. І ці цифри продовжують зростати.

«Зараз уже легше говорити. Але раніше ні. Найважче — це хоронити тих, хто був там разом із тобою», — каже вона.

Сьогодні Галина Ріттер продовжує громадську діяльність, допомагає ліквідаторам і їхнім родинам та наголошує: пам’ять про Чорнобиль — це не лише про минуле, а й про відповідальність перед майбутнім.