“Це був початок не те, що незалежної, а української України”: Ігор Шолтис та о.Іван Гальо про Революцію Гідності

Сьогодні, 21 листопада, в Україні відзначають День Свободи та Гідності. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го року. Тоді, 21 листопада 2013 року, кількасот людей вийшли на столичний майдан Незалежності, протестуючи проти рішення влади призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Так розпочався Євромайдан, який через брутальні дії влади переріс у Революцію Гідності, яка у свою чергу призвела до падіння влади Віктора Януковича та його втечі з країни. Серед тих 150 тисяч людей, які боролися з тодішньою владою, були і отець Іван Гальо та військовослужбовець Ігор Шолтис, які поділилися з LMN своїми спогадами з Майдану та як змінилося їхнє життя опісля.

Ігор Шолтис “зустрів” Революцію Гідності коли йому було 17 і зрозумів, що жити в країні, де б’ють студентів ні за що – не можна.

“Коли все стосувалося Євроінтеграцій, я, як і напевно будь-який 17-річний студент, не сильно в це вникав. Кілька разів ходив на мітинги зі своїми одногрупниками, але це все. Коли дізнався про побиття студентів в Києві, це провело дуже чітку межу для мене між поняттями “Євромайдан” та “Революція Гідності”. Я не знав, куди я рухаюсь і що буде завтра, але точно знав, що жити в країні, де тодішня міліція б’є студентів за ні що – не можна! Тоді ми з хлопцями, з якими “двіжували” на районі, на Сихові, об’єдналися і самі собі витесали дерев’яні щити, знайшли респіратори, якісь примітивні будівельні шоломи і вирішили їхати до Києва”, – пригадує Ігор.

До того моменту брат і батько хлопця вже були на Майдані, але повернулися до Львова. Ігоря брати з собою не хотіли, тому він сказав, що їде з благодійним концертом до Шептицького (колишній Червоноград) збирати кошти для мітингувальників.

“В той день я ще складав іспит і одразу після цього пішов додому до друга, побрився налисо, тому що переживав, що “беркути” почнуть тягати за волосся. Знайшли перевізника і поїхали. На півдорозі мені подзвонив тато і запитав як я, і тоді я сказав “ми вирушили в Київ”. Тато підтримав мене і сказав, що він з Сергієм, це мій старший брат, теж сідають і їдуть в Київ. Я сказав, що не потрібно за мною їхати і тоді він сказав фразу, яку я запам’ятав на все своє життя. Це було “сину, ми туди не їдемо за тобою, але їдемо, аби там бути поряд з тобою”, – розповідає військовий.

Зараз Ігор військовослужбовець підрозділу «Нахтіґаль» 413-го окремого батальйону безпілотних систем “Рейд”, але своїм найемоційнішим спогадом він називає не АТО або ж поранення, а події Революції Гідності.

184300228_3972382592883004_4490324632648177107_n-1152x1536

“Найемоційніший момент для мене – це коли ми вийшли з автомобіля, яким приїхали до Києва. Здавалося, що ти ніби у голлівудському фільмі. З однієї сторони дороги ідуть двоє п’яних чуваків зі своїми «дівахами» і щось там співають російською, а з іншої – старший сивий мужчина у касці із повністю чорними плечима від сажі. Я тоді зрозумів, що це все відбувається у моїй країні, але це ніби дві паралельні реальності, і пішов на вулицю Грушевського”, – згадує Ігор Шолтис.

Ігор розповідає, що Революція поділила його життя на “до” і “після”. Вся його сім’я перейшла на військову справу і повністю віддані тому, щоб російські загарбники вмирали. Мотивацією для хлопця вступити в АТО стала помста за всіх тих, кого розстріляли на Майдані.

“Після Майдану кожна людина повинна була переосмислити ті речі, які, на жаль, багато хто тільки почав переосмислювати з початком повномасштабного вторгнення. Революція Гідності, АТО, Операція Об’єднаних Сил, повномасштабне вторгнення – це один невід’ємний історичний блок, тому коли хтось починає говорити, що війна розпочалася у 2022 році , я кажу, що перші протистояння почалися наприкінці 2013 року і особисто для мене війна розпочалася саме тоді. Це початок не те, що незалежної, а саме української України”, – додає військовослужбовець.

Іван Гальо — священик Української греко-католицької церкви. У 2014-му був учасником Революції гідності. У лютому на його очах розстрілювали Героїв Небесної сотні. Згадуючи ті події, каже, що не міг передбачити настільки кривавого закінчення мирного Майдану.

“Я разом з своїми побратимами, знайомими з Старосамбірщини, майже в перші дні вирушили на Майдан. Ми розуміли, що там потрібна буде допомога. Себе я випробував на Майдані в різних ролях: як цивільна людина, стоячи разом з хлопцями, десь виконуючи завдання по обороні чи охороні, і потім, вже більший період часу, як священнослужитель. Мені було цікаво як сприймуть люди священика на Майдані, і всі підходили, спілкувалися, дякували, тому далі я виконував таку свою функцію. Проводив служби, Богослужіння, служіння під час морозів у наметі і служіння загиблим, які були”, – розповідає отець Іван Гальо.

В отця Івана троє дітей. На момент Революції найстарший син був вже студентом. Своєю мотивацією чоловік називає те, що розумів, що для нього, як для батька, важливе майбутнє своїх дітей, а Революція Гідності стала “про майбутнє”, а не “про теперішнє”.

“Цікавим моментом стало те, що мій студент, не сказавши мені нічого, разом з іншими поїхав в Київ, на Майдан, де ми і зустрілися. Я знав, що я йду, щоб відстоювати майбутнє своїх дітей. Але взагалі не очікував, що це закінчиться так криваво, думав, що це буде, як Помаранчева революція ”, – каже Іван Гальо.

Згадуючи дві Революції, священнослужитель розповідає, що найприємнішим для нього було відчуття “народу”.

“Що на одній, що на іншій Революції було присутнє відчуття “народності”. Мене дуже вражало це братерство, любов, і родинність. Я казав, що ніде не відчував такого, як на Майдані, коли люди мали повагу один до одного, дбали про ноги, питали, може потрібно одягнути ще одні шкарпетки, щоб не замерзнути. Ніколи не забуду стаканчики чаю, які розносили або дуже старенькі люди, або молоді дівчата. Канапки, які намащував хтось, і тебе просили її з’їсти, зі словами “беріть, бо вам треба”. Я відчував там, що ми народ, що в нас є майбутнє, і що ми будемо його відстоювати”, – ділиться отець Іван.

Нині Іван Гальо має військове офіцерське звання молодшого лейтенанта Збройних сил України. Служить військовим капеланом 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він переконаний, що нам ніколи не можна забувати про наше минуле, адже тоді ми не матимемо майбутнього.

“Нам потрібно відзначати цей день, щоб ніколи його не забути. День Гідності – це про те, що ми не “бидло”, яким нас хотіли зробити, а ми один єдиний народ. Народ, який гідний бути у Європі. Щоб мати майбутнє, нам обов’язково потрібно пам’ятати минуле”, – аргументує отець Іван.