Ти не знаєш не те, яким буде наступний день, ти не знаєш, якою буде наступна година: історія хлопця з Херсону, який два місяці прожив в окупації | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
03 Вересня, 14:15
logo-black

Ти не знаєш не те, яким буде наступний день, ти не знаєш, якою буде наступна година: історія хлопця з Херсону, який два місяці прожив в окупації

 

По справжньому усвідомити значення та цінність свободи можна лише тоді, коли її втратиш. 18-річний Іван з Херсону прожив два місяці в окупації, після чого навіть повітря для нього дихалось по-іншому. Хлопець поділився своєю історією, розповівши, яким було життя в окупації, як вдалось вибратись та як він зміг почати все спочатку.

Як війна ввійшла в моє життя 

Я Іван, мені 18 і я корінний херсонець. До війни я навчався в місцевому університеті на харчового технолога. За два тижні до війни в нас почалась дистанційка. Вже з першого березня ми знову мали повертатись до звичайного навчання, однак в четвер 24 лютого все обірвалось.

О пів на 7 ранку бабуся (я живу лише з нею) ввімкнула новини, після чого уся в емоціях зайшла в мою кімнату і повідомила, що почалась війна. Після цього я відразу почав дзвонити до знайомих з області, кожен ділився тим, що чув, що бачив.

Перша доба в Херсоні минула досить спокійно. Вранці 24-го я пішов в магазин, про всяк випадок купив товари, які можуть довго зберігатися, на кшталт макаронів та консервів, адже невеликий сухий пайок треба було мати при собі. Тоді в магазинах було дуже багато людей. Попри покупки, люди в тих довгих чергах, усі незнайомі між собою, розповідали одне одному новини. В той день не було ні скандалів, ні штовханини, всі розуміли, що треба діяти без паніки.

В перші дні з міста виїжджало дуже мало людей. Суджу по своїх знайомих, то лише мабуть відсотків 5 виїхало. Згодом, через місяць-півтора, ситуація більш-менш стабілізувалась, почали з’являтись їхні пропускні контролі, й тоді стало виїжджати набагато більше людей.

Щодо мене з бабусею, то було якось незрозуміло. В перший час не відчувалось потреби в тому, аби виїхати з Херсону. Наче вони й ходять з автоматами чи їздять на машинах, але режиму як такого не було. Тобто не дивлячись на те, що вони були в місті, ми могли вже через тиждень спокійно вийти в деякі магазини та скупитись тим, що нам треба. Тому ми чекали на наших військових.

Ситуація в місті з початком війни

На 2-3 день війни росіяни вже їздили по Херсону. Дізнавшись про це, перше, що я відчув, був страх. Потім –  переживання, адже ти не знаєш не те, яким буде наступний день, ти не знаєш, якою буде наступна година. Не знаєш, чи тобі сидіти в квартирі, чи сидіти на валізі, щоб в разі чого бігти в сховище. Ти не встигаєш усвідомлювати, що вони вже тут, що це можливо. А вже потім приходить прийняття, що ти з цим нічого зробити не можеш, залишається лише берегти себе та чекати.

Окупанти вчиняли в місті чимало провокацій, зокрема були влучання в багатоповерхівку, торговий центр в Херсоні повністю спалили. Також було чимало їхніх мародерів. Коли наставала ніч, в місті було чутно постріли автомата, адже вони майже відразу почали вводити свої правила, комендантські години, і якщо їх хтось дратував, вони всіляко залякували.

Вночі ми залишались вдома, в квартирі, але про всяк випадок облаштували в нашому будинку підвал, туди води нанесли, лавки поставили. На щастя, надовго в той підвал ми так і не спускались.

Бувало, окупанти ходили по під’їздах і шукали або АТОвців, або інших військових. Пошуки в них були дуже ретельні. Десь через три тижні після початку війни я зі свого вікна побачив, як біля дому зупинилась їхня фура, вони вийшли в повній екіпіровці, з автоматами. І в той момент стало дуже лячно. Однак нам пощастило, в наш під’їзд вони так і не заходили.

На початку війни в місті було багато партизанів, також робили чимало мітингів. Особисто я участь в мітингах не брав, адже на той час я ще був неповнолітній. Взагалі в перші тижні мітинги в центрі проводили практично кожен день. Перші рази мітингувальникам навіть вдавалось трохи піджимати окупантів. Проте потім росіяни відчули, мабуть, якусь владу, і почали застосовувати газові гранати або пострілами в повітря розганяти людей. З кожним разом було все жорсткіше.

 

Також через 10 днів після їхнього вторгнення почались проблеми з Інтернетом. Він почав не те, щоб пропадати, його швидкість була надзвичайно повільна. Тримати зв’язок з кимось можна було лише в Телеграмі, а фото чи відео не грузили взагалі. Також через два тижні після війни пропало телебачення, наших каналів не було зовсім, крутились лише російські. Новини можна було дивитись або в Ютуб, або через Дію.

Росіяни завозили в Херсон свою гуманітарку, й були люди що по неї виходили. Однак я їх не виню, адже якщо це літні люди, в яких почались проблеми з банками та виплатами, то їм звісно хотілось хоча б щось поїсти. Що саме окупанти роздавали, не знаю, однак часто помічав відео, що їжа була протермінована.

«Мені дуже пощастило»: шлях на свободу

Спершу можливості втекти у нас не було, тож ми просто чекали. Протягом усіх двох місяців, що я там був, я прокидався і засинав з тим, що наші поруч, наші ввійдуть і їх виженуть звідси. Було мотиваційне відчуття всередині, що так, вони зараз тут, вони роблять вигляд, що тут пани, але це буде не надовго і все це закінчиться. Однак це вже тягнеться пів року.

Всередині квітня наші близькі знайомі написали, що виїжджатимуть, і запропонували нам. Недовго думаючи, десь за добу-дві ми зібрали валізи. Було небагато, лише найнеобхідніше.

Виїжджали з міста ми вранці 17 квітня. В нас був супроводжуючий, який брав на себе 10 машин і провозив через блокпости. Особисто мені в цьому випадку неймовірно пощастило, адже буквально за декілька днів той шлях, яким ви вибирались, дуже сильно обстрілювали.

Загалом нам тоді дуже поталанило. Ми були перші в колоні, усі блокпости проїжджали доволі швидко, лише на одному стояли десь годину-півтори, бо в росіян була перезмінка. Усюди пропустили нас без проблем, тому десь за 3 години ми вже опинилися на підконтрольній Україні території. Там нас зустріли наші військові. Ці відчуття перших хвилин не передати, навіть по-іншому дихається, коли їх бачиш.

Наші військові зустріли дуже тепло. Через те, що сіра зона не така велика, вони були постійно на контролі, аби в разі чогось бути готовим до всього. Однак коли перевіряли документи та машини, бійці посміхались та вітали нас, й було так душевно й радісно в той момент було.

Якраз через 2-3 дні після того, як ми виїхали з міста, знайомі, що залишились в Херсоні, розповіли, що шлях, яким ми виїжджали, через значні обстріли закрили.

Нове життя та 109% бажання повернутись додому

Наша дорога пролягала через Кривий Ріг. І от коли ми зупинились в місті біля АТБ купити продуктів, то після 2 місяців, коли всі супермаркети були зачинені, я зайшов в АТБ, було відчуття, ніби я потрапив в якусь іншу країну. Ти вільно можеш зайти і обрати, що тобі хочеться. Тоді по справжньому вдруге ( перший раз – коли зустрів наших військових) я відчув, що вже можна не хвилюватись, що тут я в безпеці і на свободі.

Певної зупинки ми не мали. Через знайомих почали шукати житло і вирішили їхати до Львова. Саме тут і зупинитись. Нас жило п’ятеро в орендованій однокімнатній квартирі. Так ми жили два місяці.

А десь всередині червня ми з бабусею переїхали в Борислав, поблизу Дрогобича. Тут ціни на проживання в декілька разів нижчі, то винаймаємо тепер квартиру тут.

Місто прийняло нас дуже добре. Через те, що наш акцент відрізняється, люди часто запитували, звідки ми та новини з Херсону. Відчувались ці тепло та душевність до нас з боку місцевих. Завдяки цьому, не зважаючи на те, що ти знаходишся в іншому кінці країни, ти розумієш, що можеш в будь-який момент звернутись за допомогою, і тобі обов’язково допоможуть.

Перше, що мене, мабуть, найбільше тут здивувало, це те, що ти живеш між гір. Адже в Херсоні в нас навпаки усюди степ. Моя подруга допомогла мені тут облаштуватись, місто показала. Зараз коло знайомих збільшилось, то часто збирались влітку чи шахи пограти, чи просто на прогулянки. Відчуття, наче тут і війни немає, лиш повітряні тривоги та новини нагадують.

Бажання повернутись додому – 109%. Усі, з ким би я не спілкувався, налаштовані, де б в якій частині країни чи світу не були, майже одразу після звільнення Херсонської області повертатись додому. Вже будуємо плани на майбутнє. Коли вони здійсняться, ще не знаємо, однак в тому, що вони здійсняться, ми впевнені.

  • 0
  • 426
Схожі публікації