Вчителі не ідеальні, бо вчитель – це насамперед людина, – Володимир Перерва, директор львівської школи №62

В Україні у першу неділю жовтня відзначають День вчителя. Це день тих, хто навчає наступне покоління думати, критично мислити та говорити. Це не “ретранслятори інформації підручника”, а ті, хто роблять все для того, щоб дитина захотіла дізнатись більше.

З нагоди свята, LMN поспілкувались з наймолодшим директором школи Львова. 26-річний Володимир Перерва — телеведучий у минулому, директор 62-ї школи та вчитель історії сьогодні. Як мікрофон телеведучого він змінив на вчительську ручку та які ноу-хау відтепер працюють у 62-ій школі – читайте у нашому матеріалі.

Моя історія любові до педагогічної діяльності пов’язана з телебаченням, адже був такий момент, що я багато почав знімати про освіту. Це були сюжети про різноманітні освітні події. Загалом я працював ефірним ведучим, тому я майже ніколи не їздив на зйомки, однак зйомки про освіту – це були єдині на які я їздив. Я їздив знімати у школи, багато комунікував з управлінням освіти. І якось під час однієї зі зйомок мене запитали, хто ж я за освітою. А я відповів, що я не журналіст, а історик. На це мені сказали: то йдіть в школу, спробуйте, яка це робота. Я починаю віднікуватись, казати, що мене це не цікавить. Це було літо…і я чомусь задумався: а може суто для себе спробувати. Знайшов вакансію у 66-му ліцеї, сконтактував з директоркою і вона сказала мені, що якщо я хочу на роботу, то мені необхідно сьогодні прийти на співбесіду. Я почав їй пояснювати, що не можу, бо в мене сьогодні ефір і багато справ. Однак вона відповіла, якщо я сьогодні не прийду – то вона віддасть посаду іншій людині.

Відповідно, я беру таксі, їду на вулицю Наукову, спілкуюся з директоркою і в той же день вона мені сказала, щоб я писав заяву, бо підходжу на цю посаду.

Перший рік мого викладання, я мав всього кілька годин на тиждень. Тоді я навчав 5-6 клас. В якийсь момент я зрозумів, що на ці два дні більше себе включаю, відчуваю відповідальність, ніж коли я готуюсь до ефірів. Підготовка до ефірів – це була для мене вже відпрацьована схема. Я вже розумів, як це працює, скільки часу на це потрібно, а от підготовка до уроків в мене займала дуже багато часу. Так я відпрацював весь навчальний рік і зрозумів, що воно мені реально дуже подобається.

Я так кайфувати почав від цих уроків, від того, що ти бачиш, що ти дитину чогось навчив. Я кайфував, бо в кінці року вони пам’ятають, про що ми з ними говорили на початку року. Я кайфував, бо вони змінили якусь свою думку, їм став цікавий мій предмет. Я на цій хвилі натхнення, підійшов до директорки з проханням взяти мене на повну ставку. І наступний рік я вже почав на повній ставці в школі, а на телебаченні зменшив своє навантаження і працював за цивільно-правовою угодою.

Мені далі максимально подобалося в школі, мені було комфортно, в мене був класний колектив з вчителями і в грудні того року, я зрозумів, що хочу звільнятись  з телебачення.

Пізніше, я ще повертався до роботи на телебаченні, але на лайтових умовах. Часто я приходив туди з купою зошитів, з контурними картами. Вся студія разом зі мною перевіряла ці зошити. Вони також були частиною мого вчителювання. Таким чином я ще рік працював на телебаченні, а потім в моєму житті з’явилася програма “Навчай для України”.

Суть програми “Навчай для України” –  це подолати освітні втрати, щоб кожна дитина мала рівний доступ до освіти. Беруть кращих випускників університетів або людей, які вже працюють вчителями і мають класний досвід для того, щоб вони долали оцю освітню нерівність. Вони на два роки їдуть у невеликий населений пункт і там працюють вчителем. Це дуже відповідально з однієї сторони і дуже важко морально з іншої сторони. Я не був готовий поїхати зі Львова. Я за весь свій період життя не виїжджав зі Львова на довгий час. І поїхати в село для мене це було таке щось нереалістичне.

Однак я все ж заповнив анкету просто для того, щоб спробувати. Я не був впевнений, що буду лише вчителювати. Я не був впевнений, що готовий прийняти це рішення. Але пройшов перший етап, пройшов другий етап, а потім нас запросили на два тижні до Харкова на офлайн-навчання. Я поїхав, і після того мав прийти кінцевий оффер, типу йдеш ти в програму чи ні.

Я вертаюсь назад до Львова, в мене якраз передефірний час, тобто я вже на гримі. Пам’ятаю, що я сиджу і мені приходить сповіщення про те, що щось мені написали від “Навчай для України”. Я відкриваю його і мені кажуть, що вас відібрано. Пишуть мені населений пункт, куди я їду.

В мене такий ступор стався. Тобто, я був готовий на весь цей шлях до, але я не був готовий, що мені напишуть, що я їду. Тобто, саме варіант, що я їду в моїй голові не розглядався. Однак, я прийняв рішення, що їду. Всі навколо мені казали, що я ще передумаю. Директорка була в шоці від того, що я звільняюсь. Я мав їхати в селище Калинівка, що на Київщині. Вже почав збирати речі, коли мені зателефонувала директорка Калинівського ліцею і каже: “Я хочу дати вам класне керівництво в 10 класі”. Ну я і погодився.

Приїхав, взяв контакти всіх батьків мого класу, створив групу і запросив усіх на першу батьківську зустріч. Це була дуже дивна зустріч. Я понакупляв кави різної, привіз зі Львова цукерок, щоб їх пригостити. Вони прийшли, я кажу їм, щоб вони пригощались, зробили собі каву. Вони спочатку всі казали ні, але потім ми сіли поговорили, десь посміялись. Мені стало легше. В мене будуть дуже класні батьки. Я не знаю, чи ще є в якомусь класі такі активні батьки.

Уявіть, на наступні батьківські збори через місяць, ми вже поговорили і тут одна з мам мене просить вийти з нею в коридор. Я виходжу, ми з нею говоримо там просто ні про що. Я не розумію, що відбувається. Вертаємось назад, там вже торт, цукерки. Батьки зрозуміли цю фішку і відтепер в нас кожні батьківські збори закінчувались кавою і чаєм із солодким.  Це була така традиція. І це було про формування нашої спільноти. Ми були дуже цілісні: батьки, учні і я.

Діти були теж неймовірні. Мені було дуже комфортно. На випуск вони мені подарували великий пазл, схожий на куб. Цей кубик-рубик складався з наших спільних фотографій і на них писали якісь різні мої фразочки. Я не мав звички сильно їх сварити, але це навчальний процес, за два роки було різне. Я пам’ятаю як я виходив з класу і казав: “Народ, щоб за вами золоті верби не росли”, що означало не робіть дурниць. Цю фразу вони написали на кубі. І ще одне: будь-що, щоб вони не зробили, я в них запитував “чому”. Ось це слово також було на кубі. І ще кожен вечір я сідав за журнал і перевіряв їхні домашні. Я нагадував за домашні з інших предметів і  для мене дуже приємний момент, що на одній фотці з цього нашого пазлу є: “Я робив домашні тільки з історії без вашого нагадування”

Насправді, ставши директором, цей досвід класного керівництва є для мене помічним, тому що в мене є бачення того, яким має бути класний керівник.

Я вважаю, що класний керівник – це людина, яка готова приділяти дітям час, тому що ти не просто учитель для них. На уроках – це одне, але коли ти проводиш з ними час і в позаурочний час, вони до тебе підходять, діляться своїми переживаннями – це зовсім інше. Кожна дитина в моєму класі – це був окремий всесвіт, окрема історія.  Я страшне люблю тих дітей, це для мене дуже-дуже особливі люди.

Коли закінчилась програма, минуло 2 роки, для мене це був фінал, тобто я випустив клас і все. У червні місяці я не розумів, що далі? Я вертаюсь до Львова чи я залишаюся в Калинівці? Мені пропонували знову взяти класне керівництво, однак я розумів, що я не приїхав туди, щоб там залишитись жити. Я залишив там свій слід, випустив свій клас і все. У мене була інша мрія – очолити заклад освіти.

Це не раптова якась штука, я цього давно хотів, тому що я розумів, що ти робиш зміни в себе в класі за закритими дверима, бо ти за нього відповідальний. Тобто, ти відповідаєш за конкретний клас, в якому ти зараз ведеш уроки. Ти можеш зробити класні уроки, виключно відповідаючи за себе на посаді вчителя. Коли ти директор – то ти можеш впливати на цих вчителів, які йдуть за закриті двері і проводять класні уроки. І це була така мотивація, що я хочу щоб всі вчителі проводили класні уроки, щоб діти кайфували від цих уроків.

Але я дивився конкурси на посаду директора у Львові, їх не було на той момент. Я думав повернутися до 66 ліцею вчителем історії… Це було літо довгих роздумів. Тоді голова Калинівської громади Юлія Олексенко пропонує мені очолити заклад позашкільної освіти. Я вагався, бо не знав, як працює позашкілля, як працює цей механізм, однак погодився і вже 20 серпня мене призначили директором Центру дитячо-юнацького розвитку. Такі заклади працюють геть інакше, там акцент на таланти дітей. З часом я адаптувався, але паралельно моніторив, чи є конкурси на посаду директорів у Львові. І на початку 2024 року вони почали активно з’являтись. В один момент я бачу конкурс на посаду директора школи 62-ї школи і я вирішив спробувати.

Я взяв відпустку на роботі, поїхав до Львова, подав свої документи. Згодом їду ще раз вже для самої участі. Складається він з трьох частин: перше – це тестові завдання на знання Закону, друге – ситуаційне завдання, і наступний етап – це презентація перспективного плану розвитку, тобто яким я бачу заклад, як я його буду розвивати. Закінчується конкурс, оголошують результати і за результатами я його виграв. Це такі неймовірні відчуття, коли ти набираєш повітря, а назад його вже не спускає. Я був в такому захваті і допрацювавши ще кілька тижнів я звільняюсь і з 1 квітня приступаю до обов’язків директора 62 школи.

Ти бачиш, що ти можеш доторкнутися до змін. Ти можеш їх сам робити, а можеш допомагати іншим їх робити.

Ти можеш впливати, але в доброму розумінні слова впливати на те, як буде розвиватися ця дитина. Ти можеш їй допомогти стати тою, ким вона хоче бути. Умовно, ти для когось стаєш рольовою моделлю в певному розумінні. Таким чином ти робиш маленькі кроки, маленькі зміни, але їх підхоплюють і ти розумієш, що це вау. З дітьми потрібно спілкуватись, вони хочуть того, хто буде з ними на рівні. Ти можеш робити те, за що вони потім подякують. І це величезний кайф. Ти зацікавлюєш, ти розумієш, що та дитина почне цікавитися історією, бо є ти в школі, який його зацікавив.

Аналогічно це про вчителів: наприклад, ти щось робиш, ти даєш якусь ідею. Вчителі її сприймають або ніяк, або негативно, або позитивно. Є частина вчителів, які сприймають позитивно, і вони стають цими рушіями змін. Інші вчителі, які були у позиції нейтралітету бачать що воно працює, що це класний результат і вони підтягуються. Таким чином ми формуємо когорту проактивних вчителів, які готові робити все, щоб освіта в нас була на топовому рівні.

Вчитель – це не лише той, хто повинен сухо подати знання. Вчитель – це той, хто має зробити так, щоб дитина хотіла взяти ті знання. Таким чином, ми розвиваємо м’які навички, так звані soft skills. Це дуже важливо, щоб вчителі розуміли, що ми не ретранслятори інформації підручника.

Спершу розкажу про загальношкільні цікавинки, які ми запустили. До прикладу, є діти, які лінуються йти до школи, вони запізнюються на перші уроки. Ми радились з вчителями, щодо того, що ми можемо зробити, щоб збільшити мотивацію дітей йти до школи зранку. Ми запровадили надихайку. Уроки починаються о 8:30, але з 8:30 до 8:40 не йде урок. В цей час у дітей – надихайка. Ми або робимо руханку або використовуємо якийсь “криголам” або говоримо про щось з дітьми або граємо в якусь гру на уважність. Робимо все, щоб діти прокинулись і налаштувались на навчання. На щастя, у 8.40 ми вже майже не бачимо тих дітей, які досипають. Вони вже заряджені, бо ми ці 10 хвилин з ними пропрацювали. Це один із загальношкільних елементів мотивації, який ми запровадили з 1 вересня.

Якщо говорити конкретно про роботу на уроках, тут є кілька моментів. Перше – ми використовуємо інтерактивні вправи, типу Kahoot, Word wall, LearningAs та інші.

Ще одне: в мене з 5 класами є така програма Classdojo, вони мають там динозавриків. І на початку уроку, коли ми перевіряємо домашку, я відкриваю динозаврика і ставлю їм плюсики, що означає “молодець” або ще щось. І вони включаються в роботу, бо хочуть, щоб їх динозаврик мав більше плюсиків. Школярі знають, що для того, щоб динозаврик вилупився з яйця – їм треба щось зробити, щось вивчити.

З 10-ими класами інший підхід, їх дуже важливо чути і давати можливість вільного простору. В них я викладаю громадянську освіту. Для мене основне на цьому предметі навчити їх говорити. Говорити не так як пише книжка, говорити не так як пише ChatGPT, говорити так, як думають вони. І байдуже, що мені може не подобатись якась їхня думка. Нам потрібно розвинути їхню власну думку. Коли дитина чує, коли дитина розуміє що її чують, вона хоче це робити. Коли ми хочемо, щоб діти говорили ми маємо приймати їхні правила гри. Вони також можуть мати іншу думку, я б сказав навіть, що вони повинні мати іншу думку ніж ми. Я можу сказати, що я не погоджуюсь з їхньою думкою, однак Вольтер сказав колись фразу, яка мені дуже подобається. Я можу не погоджуватися з тим, що ти говориш, але я готовий життя віддати за те, щоб ти мав право це сказати. Це десь про те, яким вчитель має бути в старших класах.

Ми маємо розвивати ці комунікативні навички, навички критичного мислення і дуже важливо не боятися помилятися разом з дітьми. Коли дитина бачить, що ви помилились і ви це визнаєте, авторитет вчителя зростає, бо вчитель – це також людина. Людина, яка має сім’ю, має свої звички, має захоплення. Вчитель, якого ми можемо побачити в супермаркеті, вчитель який може сидіти в ресторані і їсти або їхати в маршрутці. Вчителі не ідеальні, бо вчитель – це насамперед людина.

Ні, я не мріяв бути педагогом, не мав такої цілі. Я мав бути залізничником. Це була чітка стратегія: я вчуся і йду далі на залізничника, але я не хотів вчитися в коледжі. Я хотів вчитися лише в університеті. Після 9 класу у мене була можливість піти в якийсь фаховий коледж залізничного транспорту, а я не хотів цього. Я подумав, що якщо піти в 10 клас, то потім одразу можна вступити в Дніпропетровський університет. Це єдиний в Україні університет, де можна вчитися на залізничника у вищому навчальному закладі.

Я собі чітко розумів, що я буду залізничником, воно мене мотивувало. Я прям дуже цікавився цим, я дуже багато знав, з чого складаються вагони, які вагони існують, яка їхня різноманітність. Але в 10 класі все якось перевернулось з ніг на голову, бо я був дуже активною дитиною. Я був президентом учнівського самоврядування Шевченківського району. Потім трішки був президентом учнівського самоврядування Львова і якось воно мене в трохи інше русло почало нести. Я захотів займатися тим, що пов’язане з говорінням, з мовою і почав розглядати варіант, що я вступаю або на журналістику, або на політологію. А в 11 класі, коли я готувався до ЗНО, я ще й зацікавився історією і в мене додався ще один пріоритет – це історичний факультет. І потім я собі думав, що якщо я не вступлю ні на журналістику, ні на політологію, ні на історичний, то я піду на залізничника, бо вважав, що точно туди вступлю. Але я вступив за першим пріоритетом на державне, на історичний факультет і тішуся тому.

Була звісно. Перед моїм кабінетом є диванчик, така собі зона очікування. Я приходжу, а там сиділи люди і до мене навіть не привітались. І я кажу їм: Добрий день! Вони привітались у відповідь і сидять собі далі. Я заходжу в кабінет, виходжу назад, вертаюся через пару хвилин, а вони досі сидять. Я  запитав їх чи вони когось чекають, на що вони відповіли, що чекають директора. Я такий говорю: “Я директор. Вони дивляться на мене і кажуть: “Нам серйозного директора”. Я ще серйозніше говорю, що я директор. І тут міміка розмови змінюється, вони кажуть вибачте, будь ласка, добрий день.

Ще з такого кумедного я казав, що я буду рахувати скільки разів за день я говорю “Добрий день!”. Тому що я коли йду до школи, якщо йдуть діти, то їм кажу “Добрий день!”. По коридорах те саме, потім у школі з викладачами. І ще жодного разу не порахував, бо згадую про це лише посередині дня зазвичай.

Спершу розповім про те, що в нас немає батьківських зборів, у нас є батьківські зустрічі. Чим вони відрізняються? Наприклад, наступного тижня в нас будуть батьківські зустрічі. Вам як мамі п’ятикласника цікаво почути, що дитина робить на математиці, на мові і на фізкультурі і ви йдете до цих вчителів і говорите віч-на-віч про свою дитину. Ви маєте можливість запитати конкретно про свою дитину. Не чути про клас, не чути про те, хто молодець, а хто поганий. Не чути, що там десь вікно розбили і так далі. Таким чином батьки не мають цього певного осуду і сорому, якщо щось погане говорять про її дитину на загал. Ви лише дізнаєтесь про те, на що вам варто звернути увагу.

Окрім того, ми дуже за інтерактивність. Ми зараз багато робимо для того, щоб збільшити інтерактивну базу школи, додатково закуповуємо три проектори з мультидошками, щоб було більше часу і можливості ними користуватись.

Також ми беремо активну участь в більшості конкурсів. До прикладу, наша школа пілотна у навчанні фінансової грамотності. У нас цей предмет викладають з восьмого класу.

Також ми змінили формат 10-11 класу. Вони у нас профільні. Діти в дев’ятому класі можуть обрати, який предмет вони хочуть вивчати більше і додали ті предмети, які вони хотіли. Наприклад в нас є 10-А  – це журналістський клас. Діти там поглиблено вивчають мову і літературу, і додатково двічі на тиждень мають урок медіаграмотності та ораторської майстерності. А викладає це все телеведучий, тобто це людина, яка реально має практику. Окрім того, ми підписали меморандум про співпрацю з факультетом журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Таким чином наші учні мають можливість ходити на факультет, дивитися що це таке, як воно виглядає і комунікувати з тими людьми, які там працюють або навчаються.

Окрім того, ми подалися на грант менторства від “Навчай для України. Україна – Молдова”. Ми запропонували нашим дітям 9-11 класу отримати ментора в школі. Для цього ми відібрали 16 дітей і 8 вчителів. Кожен вчитель отримує по двох дітей на менторство. Діти писали свою мотивацію і мали можливість обрати, кого з вчителів вони хочуть бачити своїми менторами. І впродовж грудня вони працюватимуть, вчителі  проводитимуть з ними зустрічі, і разом вони ставитимуть собі цілі до якої йтимуть протягом менторства. Суть навіть не  в тому, що дитина має досягнути цієї цілі, суть, щоб вона розуміла, як її ставити і які кроки треба робити, щоб до неї дійти. Згодом ці 16 учнів, які мали ментора в першому семестрі стають наставниками для дітей 5-6 класу в другому семестрі. Таким чином ми збільшуємо довіру вчителя-учня і паралельно учня-учня.

Бути людиною. Це для мене насправді найважливіше, не втратити цієї людяності. Будучи директором – це дуже важливо. Не ставити себе вище за всіх, бо ти є директором. “Я директор, я так сказав”, –  це не мій формат роботи.

Де б ти не був, що б ти не робив найважливіше –  це людяність. Всі ми люди, бувають різні ситуації. Однак ми завжди можемо все проаналізувати. Сказати «вибач», кого б ми не образили, чи це першокласник, до якого я не привітався і він образився, чи будь-хто інший. Наступного разу, я підійду і привітаюсь з ним першим.

Я не дотримуюся принципу, що я маю всім догодити. Ні, я не маю всім догодити, я маю зробити так, щоб було комфортно навчатися в школі.

І ще я намагаюсь бути відвертими. Тобто коли мені щось не подобається, я про це говорю. Я не маю звички привселюдно когось відчитувати, це спілкування віч-на-віч. Тільки в такому варіанті, бо для мене важлива ця людяність.

Я хочу щоб люди, мої вчителі в школі, розвивалися. Щоб ці вчителі були рушіями змін. Не тільки в середині школи, а й загалом у житті. Важливо, щоб вони росли, щоб вони розуміли, що за межами школи вони також класні і вони можуть робити багато.

Наша школа біля Гарнізонного храму. Це історія, яка мене дуже вразила. Щодня в Гарнізонному Храмі прощаються із загиблими. Щодня відбуваються похорони. Одне крило школи виходить на проспект Свободи, інше на Театральну. Через те крило, яке виходить на Театральну, ми чуємо, коли оркестр грає. У мене був урок в 5 класі, ми просто встали і стояли весь час. Але я був у класі в цей момент, діти максимально свідомі.

Інша історія сталась з 10-м класом, вони були без вчителя, але вже йшов урок. Я заходжу до них, вони стоять, мовчки, дивлячись вікно… У той момент там не було вчителя, там не було класного керівника, там не було будь-кого, хто би їм сказав, що вони мають встати і  віддати шану там Герою. Тобто це про їхню свідомість в 10-му класі. Я зайшов в мене був такий ступор, я весь день ходив з цією думкою, наскільки наші діти зараз свідомі.

Вони набагато доросліші, ніж ми думаємо, вони мислять інакше. Ця історія про те, заради чого ми йдемо до школи. Про те, що вони мають бути людьми, навіть в той момент, коли вчителя біля них немає.