Відчуття, ніби от-от заберуть твоє життя: харків’янки поділились власною історією війни
Війна забрала у людей дім, родину та звичне буденне життя. Усе, що робило багатьох українців хоча б трохи щасливішими, вони втратили в один день. Сусідки Ліза і Таня, мешканки Харкова, відчули це все на власному досвіді, коли вранці 24 лютого 2022 року прокинулись від слів рідних: «Збирай тривожну сумку, почалась війна».
Життя «до»
Лізі 20, вона працювала в дитячій поліклініці і водночас навчалась на заочній формі в університеті. Дівчина розповідає, що до останнього не вірила у те, що війна постукає у її двері.
«Я думала, що ми все ж зможемо це вирішити розмовами. В нас є розумні люди, які можуть домовитись без втручання військових», – каже вона.
Такої ж думки й Тетяна. Жінці 41, і до початку війни вона працювала оператором в магазині. Тетяна каже, що не могла повірити в те, що в наш час таке можливо.
«На вулиці 21 століття як не як. Просто, мабуть, хтось залишився десь далеко позаду», – пояснює жінка.
Війна на порозі
Про початок військового вторгнення Лізі повідомила мама.
«Мене розбудила вранці мама зі словами «Ліза, вставай, почалась війна, треба збирати тривожну сумку». Саме тоді я дізналась про початок війни. Було дуже страшно. Я спершу нічого не розуміла. Думала, то був сон. Думала: «Ну як це може відбуватись зараз?». В той час я казала «Ну ні, ти жартуєш, мам»», – емоційно ділиться дівчина.
Того ж ранку вона сама почула вибухи.
«Відчуття, ніби от-от заберуть твоє життя. Ти жив, в тебе були мрії, надії. А тепер ти не можеш на щось сподіватись, втрачається майбутнє, про яке ти мріяв. Не знаєш, в яку хвилину може щось трапитися. Постійно ці новини «Там прилетіло, там прилетіло», і ти вже на нервах чекаєш, коли прилетить до тебе», – каже Ліза.
Таню про війну телефонним дзвінком сповістила тітка.
«Я дізналась, коли в 6 ранку до мене зателефонувала тітка зі словами «Ти що не знаєш, в нас тут почали стріляти. Почалася війна». Я спершу не могла в це повірити, кажу «Та ну, не може такого бути». А потім чую, вже біля нас, біля Харкова недалеко бахкає», – пригадує вона.
Жінка розповідає, що в місті почалась паніка, люди поспіхом збирались та тікали.
«А тобі нікуди бігти, ти не можеш нічим виїхати. В цей момент я розуміла, що всі побігли на вокзал, тому виїхати зараз просто нереально. Потім розумієш, що треба хоча б елементарно зібрати якісь документи, бо до того ніхто про це навіть не думав. Коли зібралась, виходжу, дивлюсь, сусідка вибігає з собакою до машини і каже «Ви що нікуди не тікаєте?». А я кажу «А куди збиратись? Я не знаю». В перший день всі відразу або виїжджали, або бігли в підвал, щоб хоча б десь сховатись», – розповідає Тетяна.
Тиждень війни як один день
Жінки розповідають, що перші дні під час кожної тривоги ховались у підвалах. Туди харків’яни зносили ковдри, табуретки, воду. Кажуть, що несли усе, адже не знали, наскільки це затягнеться та якого масштабу буде.
За словами Тетяни, перші два дні біганини в укриття і назад виснажували її більше морально, аніж фізично, тому вона вирішила залишатись вдома.
«Я живу на першому поверсі, і чоловік каже: «Якщо не хочеш так часто бігати, залишайся в коридорі». Ви ж розумієте, це так напружує. Коли постійно береш ту саму сумку з документами, з водою та їжею. Рюкзак завжди стоїть напоготові, бо ти не знаєш, чи цього разу попаде, чи ні. Одягаєшся як на вулицю. Заходиш додому, ніби затишшя, і через пару годин знову починається стрільба. І це не десь там чути раз-два, а вже ніби гради пішли. І це дуже страшно, бо ти не знаєш, з якої сторони це до тебе може прилетіти. Ти просто зриваєшся, знову береш ці сумки і ховаєшся», – пригадує жінка.
Однак вона додає, що у власному домі страх її виснажував не менше.
«Ти залишаєшся в коридорі, тебе трясе. Потім стрільба перестає, але ти не можеш заспокоїтись, бо знаєш, що це не надовго. Навіть якщо вони перестали, то через годину-дві знову почнеться», – пояснює Тетяна.
Ліза також вирішила залишатись вдома, адже щоразу бігти з 9 поверху в укриття їй з батьками було дуже складно. Та, за словами дівчини, у домі було неймовірно страшно знаходитись.
«На 9 поверсі взагалі дуже страшно, адже звуки посилені. Коли ти хочеш сховатись, ліфт не працює, тобі потрібно з 9 поверху швидко спуститись з рюкзаками, адже кожен брав з собою рюкзак. Поки збіжиш, то вже весь мокрий. Спускаєшся в підвал, там холодно, сиро. А тривоги були постійно. Ти чуєш або сирени, або постріли. Щоб вибігти в укриття, пробігаєш біля усіх вікон. І в цей момент ти просто стоїш і не знаєш, чи не прилетить щось і не виб’є ці вікна. Тому ми просто лягли в коридорі на землю і чекали, коли мине якийсь час», – ділиться Ліза.
В останні дні війни жінки вирішили, що безпечніше та краще буде всім перечекати в домі Тетяни, адже в разі потреби вибігти звідти простіше.
«Може все ж поїдемо?»
Жінки розповідають, що саме бомбардувальник став причиною їхньої втечі з дому.
«Ми б може й ще сиділи, але коли пролетів бомбардувальник і 2 рази скинув бомби, все заціпеніло. Коли чуєш цей звук, а потім десь поряд щось вибухає, в тебе дрижать в домі вікна, відчуття всередині такі, що їх неможливо словами передати, їх треба просто відчути. Хоча краще не відчувати», – запевняє Тетяна.
Після цього вона зателефонувала до Лізи та запропонувала виїхати з міста. Жінкам вдалось потрапити на перон залізничного вокзалу без черги, оскільки вони знали як зайти на вокзал не через центральний вхід.
«Коли ми підійшли до самого перону, на вокзалі об’явили, що буде потяг до Львова. Оскільки ми й так вирішили, що їдемо на Львів, то сіли туди. Перші вагони були забиті, тому нам сказали йти до крайніх. Пускали лише дітей і жінок, чоловіків – лише з маленькими дітками», – пригадує Тетяна.
Тетяна розповідає, що впродовж усієї дороги хвилі паніки з’являлись, коли потяг прибував до наступної зупинки.
«Ми не знали, якою дорогою нас повезуть. Провідники також нічого не казали, можливо, щоб ніхто не телефонував і нічого не розказав. Аж ось син в навігаторі дивиться і каже: «Мам, так ми до Києва під’їжджаємо», і тут вже настає хвиля паніки, адже ти виїхав з одного місця, де обстріли, а в Києві те ж саме. І ти знаєш, що під’їжджаєш до центрального вокзалу, який знаходиться посеред столиці. Там ми стояли десь годину, і весь час дуже переживали, як і що. Потім виїхали, і кажуть, що вже до Житомира під’їжджають, а там теж таке. І от ти коли переїжджаєш це, то дуже страшно. А коли у Львові вийшли, тут наче й тихо, але ще цю безпеку ти не відчуваєш», – ділиться жінка.
Прибувши до Львова, дії харків’янок були цілком інтуїтивні. Тетяна пам’ятає лише окремі події, а той день був неначе в тумані.
«Цей перший день я пам’ятаю погано. Пам’ятаю, як ми сюди ( Дім милосердя святого Миколая у Львові, в якому зараз живуть жінки – ред.) йшли, і здавалось, що це так швидко, а зараз як ходжу цими вулицями, де ми йшли, і розумію, що це не так вже й близько. Пам’ятаю, як сюди зайшла, як заповнювала документи, і як мене заселили в кімнату. А чи я пішла спочатку митись, а потім їсти, чи навпаки, не знаю. Все випало з голови»
За словами Лізи, саме у Львові вона стала знову відчувати плин часу, адже до цього здавалось, що то був один страшний день.
«Для мене взагалі тоді час зник. Бо, наприклад, той тиждень, коли ми були на війні, для мене був неначе один день. Я це запам’ятала саме як один день. Важкий день. Коли ти всі емоції свої витрачаєш. А тут ти вже трохи в спокої, і більш менш можеш відслідкувати час»
Родичі в гарячих точках
Близькі родичі Лізи залишились на території, близькою до воєнних дій. Вона розповідає, що саме їхні слова підтримки підбадьорюють її найбільше.
«В мене залишились родичі у селі, яке дуже близько до кордону. І ти розумієш, що не можеш зустрітись, особливо страшно після новин, які зараз з’являються з Бучі. Коли тільки втрачаєш на день-два зв’язок з ними, в тебе такий страх, адже ти не знаєш, що зараз відбувається в тому селі. А родичі, які там залишились, попри ці складнощі, підтримують тебе, заспокоюють: «Ви не хвилюйтеся, ми тут стоїмо на кордоні, ми їх зупиняємо, ми їх відбиваємо». І після цього ти заспокоюєшся, адже розумієш, що там є якась опора», – ділиться дівчина.
А тітка Тетяни зараз знаходиться в селі, де якраз оселились окупанти. Жінка розповідає, що військові забирали у місцевих жителів документи та мобільні.
«На початку їх було десь чоловік 40. З ними командир, техніка, прилітає вертоліт. Цивільних спершу не чіпали. Але тиждень тому вона телефонувала і казала, що по дорозі в людей почали відбирали паспорти, телефони. Зараз вона вже 4 дні не дзвонила, а до цього виходила на зв’язок десь тиждень тому. Для цього вона ходила в сусіднє село, де зв’язок ще був, бо там в них все глушать. Казала, що речі забирають в тих селян, які на вулиці», – розповідає Тетяна.
Коли додому?
Харків’янки діляться, що після війни хочуть повернутись в рідне місто. Але щодо цього є великий страх.
«Хотілось б повернутися додому. Однак, інколи мені стає страшно від думки про те, що навіть якщо ми повернемось, цей сусід (Росія – ред.) нікуди не зникне. І ти не знаєш, в який момент він може знову напасти», – пояснює Ліза.
Зараз жінки допомагають волонтерам та освоюються у Львові. Кажуть, що тут навіть повітряні тривоги проходять з посмішками.
«На тривоги ми далі спускаємось в підвал. Але тут цей ритуал, коли збираєш речі і йдеш у підвал, він заспокоює. Тобто ти вже там, відчуваєш себе трохи безпечніше. Там заходять всі, всіх багато, всі більш менш здружились, і йде така розрядка. Хтось десь щось скаже, засміється, і вже легше морально», – кажуть жінки.
Незважаючи на все, харків’янки вірять, що українська армія не здасть своїх позицій, і з часом вони зможуть побачити рідне місто, дім та знайомих. Повернути все, що свого часу забрала у них війна.
Розмовляла Вікторія Михаць
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
