«Він так гарно літав, що його би не дістали в небі»: історія загиблого льотчика Андрія Бакуна
Андрію Бакуну було всього 26. У нього була улюблена робота, кохана дружина та маленький синочок. Андрій був щасливий та намагався всіх навколо також робити щасливішими. Втім війна внесла свої корективи, забравши найцінніше – Андрієве життя.
Дружина Анастасія та товариш Влад поділились спогадами про полеглого Захисника та розповіли про його любов до власної професії, відвагу на полі бою, а також безумовну любов до рідних та близьких.
Андрій Бакун родом із села Монастирок Львівської області. Чоловік з дитинства любив вертольоти, оскільки жив поруч із військовим містечком і мало не щодня бачив їх у небі. Тож, попри хвилювання матері, він твердо вирішив: «Якщо не літати, тоді не бути ніким».
Закінчивши школу, Андрій вступив у Харківський національний університет повітряних сил, де освоював професію пілота. Саме під час навчання на першому курсі чоловік й познайомився із майбутньою дружиною.
«Ми познайомились у соціальних мережах. Андрій на той момент навчався в Харкові, а я – в Ужгороді. Він мені написав 6 липня – це був день поцілунків. Він написав: «Сьогодні – день поцілунків, тому цьом тебе». Я не відписала. Однак він продовжував мені писати, я ігнорувала його. А потім Андрій почав надсилати мені вірші Ліни Костенко, Стуса, Симоненка. Я думаю «ну, це вже інша справа», – пригадує Анастасія.
Тож врешті між ними зав’язався онлайн-діалог, який тривав близько трьох місяців, до Андрієвої відпустки.
«Він приїхав до мене на поїзді, я його зустрічала на вокзалі. Пам’ятаю, як він сходить із поїзда, так на мене дивиться і у нього сльози з’явились на очах. Я спитала, що сталось. А він обійняв мене і відповів: «Ти така, як я мріяв», – ділиться дружина.
Анастасія пригадує, що під час їхнього навчання Андрія майже нікуди не відпускали, він мав всього місяць відпустки на рік. Однак чоловік намагався приїжджати й на свята, зокрема – на день народження Анастасії. Жінка каже, що для Андрія це було дуже важливо, тож за усі 8 з половиною років їхніх стосунків він ніколи не пропускав цей день.
В свою чергу Анастасія також намагалась приїжджати до Харкова, щоб побачитись з Андрієм. Однак дорога була дуже тривалою, і вони майже не бачились, адже впродовж тих днів у Андрія завжди була якась робота, яка не давала йому можливості провести час з коханою.
«Я завжди казала, що не хочу стосунків на відстані, але так вийшло, що наші стосунки були саме такими. Правду кажучи, я навіть не знаю, як у нас це вийшло, адже впродовж чотирьох років бачитись 2 місяці на рік – це дуже складно. Однак ми постійно були на зв’язку, переписувались ночами, розмовляли по відео часто попри те, що у нього там були дуже строгі правила», – розповідає жінка.
Зрештою, ще не завершивши навчання, Андрій із Анастасією одружились, після чого чоловік знову поїхав до Харкова, а жінка – продовжувала його чекати. Подружжя й далі бачилось по кілька разів на рік, допоки Андрій не завершив навчання та не потрапив до військової частини у Новому Калинові. Відтак вони прийняли рішення переїхати до Самбора, щоб чоловікові було близько до роботи.
В останні дні навчання Андрія дружина його ощасливила звісткою – народила сина. Назвали малечу Матвієм.
«Мені здається, він як в пологовому взяв сина на руки, так більше й не відпускав. Андрій проводив з сином максимум часу, увесь вільний час був для нього. Я не могла дочекатись, коли чоловік приходив з роботи, брав малого, і я могла розслабитись і відпочити, знаючи, що син з татом», – каже жінка.
Андрій намагався вигадати для сина різні цікаві та активні ігри. Вони разом їздили до лісу, на пікнік, на машині катались, халабуди будували, тобто завжди були чимось зайняті. Анастасія зауважує, що найважливішим у вихованні сина для чоловіка була любов.
«Якби в мене спитали, як можна описати мого чоловіка двома словами, я б сказала, що це – безумовна любов. Він дуже любив нас із сином, і літати», – каже жінка.
Любов до авіації підтверджує й товариш Андрія Влад. Він також додає, що ще одним захопленням Андрія були стрибки з парашутом.
«При стрибках із парашутом у нього просто горіли очі, він обожнював це. Я йому завжди говорив, щоб він стрибав замість мене, адже не дуже це полюбляю. Стрибки – це дійсно була його любов», – додає товариш.
Після завершення навчання в університеті Андрій брав участь у АТО. Зокрема, вперше чоловік полетів на завдання одразу через кілька місяців – коли сину було лише 4 місяці. Андрій виконував рятувальні операції – перевозив поранених та вантаж. Анастасія зізнається, що на той час вона не повністю усвідомлювала небезпеку для чоловіка.
«Тоді я була тільки після вагітності, більше займалась дитиною, дуже було важко без нього у чужому місті. Важкий це був період, я дуже потребувала його допомоги та підтримки. Однак ми це пройшли. Чесно кажучи, якби мені до нашого знайомства сказали, що можна стільки років чекати, стільки пройти всього, – я б не повірила», – додає вона.
Анастасія каже, що її чоловік припускав, що можливе повномасштабне вторгнення, однак багато про це вони не розмовляли, оскільки він не хотів її турбувати.
«Всі щось відчували, але ніхто нічого не знав. Андрій мені о 5-й ранку 24 лютого зателефонував, бо я саме був у відпустці, а він залишився у частині, й сказав: «Почалось». Тому багато хто думав та припускав таке, впевненим в цьому не був ніхто, але всі передчували, що щось буде», – каже товариш Андрія.
Дружина розповідає, що за тиждень до цього у чоловіка щодня були тренувальні підйоми, вони майже кожну ніч вставали дуже рано й їхали на роботу. Однак того ранку Анастасія одразу зрозуміла що щось не так, адже Андрій зібрався аж надто швидко й одразу поїхав з дому, вже під час телефонної розмови повідомивши, що аеродром під обстрілом, тож вони повинні сховатись.
Анастасія каже, що чоловік намагався переконати її, аби вона із сином поїхала в більш безпечне місце. Однак жінка одразу ж відповіла, що вона нікуди не збирається їхати, адже її місце тут – поруч із Андрієм.
Після вторгнення чоловік ще якийсь час залишався у військовій частині, де у них були постійні чергування. Вдома він практично не бував, тож після вторгнення Анастасія чоловіка майже не бачила.
«Перша ротація Андрія була навесні 2022 року. Тоді чоловік, мабуть, підбадьорював більше мене. Він був на позитиві, тоді коли я себе весь час накручувала», – пригадує вона.
Жінка каже, що до цього не сприймала те, що відбувається, й не думала, що її сім’ю це може зачепити. Однак в квітні товариш Андрія, який також був льотчиком й брав участь у операції на «Азовсталі», зник безвісти. Тож від квітня тривога Анастасії та інших дружин зросла.
«Він дуже хвилювався, дізнавшись про це, погано спав. Намагався вивідати якусь інформацію про товариша. Ми обоє підтримували дружину, адже вона жила поруч, тож ми намагались допомогти усім, чим могли. Ми й досі підтримуємо зв’язок», – додає Анастасія.
Ротації в Андрія були доволі часто. Він не відкладав, не відмовлявся від жодного завдання, а завжди був готовий до нової роботи. Результатами операцій, у яких він брав участь, Андрій ділився з дружиною вже після приїзду, щоб зайвий раз не хвилювати її.
Синові подружжя старалось не багато говорити про війну, тож коли Андрій їздив у зону бойових дій, Матвійко знав, що тато їде у відрядження і через два тижні повернеться.
«Кожна ротація була дуже складною, у них було дуже багато завдань в один день. Ми домовлялись, що Андрій не буде мені нічого зайвого говорити по телефону. А коли ми говорили вже після завдання, то завжди говорили тільки про нас із сином, як ми, що нового», – каже жінка.
Водночас Влад, товариш Андрія, додає, що знав про операції друга майже все, оскільки кожен льотчик ділиться із побратимами власним досвідом, щоб іншим в таких ситуаціях було легше та зрозуміліше.
«Якщо хтось один потрапив у таку ситуацію, і не розповів про нюанси та його кроки у тій ситуації, а інша людина не прийняла це до уваги, то наступний, хто потрапить у схожі складнощі, може привести до невиправної ситуації. Тому досвід – це головний та обов’язковий критерій, яким люди, які виконують завдання чи позаштатні ситуації, повинні ділитись одне з одним. Адже саме від цього може залежати людське життя», – каже товариш.
Він також додає, що війна беззаперечно торкнулась кожного, хто її бачив, однак Андрій був настільки емоційно врівноваженою та спокійною людиною, що дуже вміло це приховував, тож ніхто й не помітив у його поведінці якихось змін.
У Андрія та Анастасії була домовленість – коли чоловік відправлятиметься на завдання, буде надсилати дружині смайлик, щоб вона спокійна, що з ним все добре. Тому він майже щогодини кидав якісь смайлики.
Так було і того дня, коли вертоліт та екіпаж, серед якого був Андрій, атакувала російська РСЗО. Анастасія пригадує, що ще за кілька днів до трагедії у неї була тривога, однак вона намагалась не надавати їй значення.
«Наші тарілки на річницю розбились, і син вночі багато прокидався, кричав: «Тато», хоча раніше такого не було. В мене серце під час тієї ротації майже щодня поколювало, хоча раніше на такі болі я не скаржилась. Але то був останній день…», – каже жінка.
За її словами, день, коли Андрій потрапив під атаку, був останнім у тій ротації, адже вже наступного дня він мав повертатись додому. Саме через це жінка була спокійна, адже перебувала в очікуванні коханого.
«Вранці я як завжди прокинулась, глянула, чи він онлайн, побачила, що був у мережі 36 хвилин тому. Тож я подумала, що 36 хвилин це ще не так багато, тому, мабуть, все гаразд. Ми з сином поснідали і пішли гуляти. Ще сидячи за сніданком, мене черговий раз так серце закололо, я відразу взяла телефон глянути, коли Андрій був у мережі. Глянула і подумала, що ще небагато часу він відсутній. А коли я відклала телефон, він якраз надіслав мені смайлик. Тоді я зовсім заспокоїлась. Думаю, вже 9:30, вони б мали скоро завершувати, і завтра він вже буде вдома. А в 10:22 їх обстріляли», – пригадує Анастасія.
«Того дня я саме збирався на польоти. На той момент я ще був вдома, коли мені зателефонували в частину і сказали, що Андрій в лікарні. Тож мені, оскільки ми куми, сказали поїхати до його дружини. Тож я зі своєю дружиною поїхав до Насті, вона на той час із Матвійком була на вулиці. А коли вона побачила нас, то все зрозуміла», – пригадує товариш Влад.
Анастасія каже, що коли побачила друзів біля під’їзду, то спершу дуже зраділа. Втім через кілька секунд вона зрозуміла, що це – поганий знак. Друзі заспокоювали жінку, казали, що Андрій поранений, його відвезли до лікарні. Однак згодом приїхав командир і повідомив, що під час виконання завдання Андрій загинув.
«Ми самі ще на той час до кінця нічого не знали. Але оскільки довгий час ніхто не телефонував та нічого не повідомляв, то я вирішив сам зателефонувати і дізнатись. Тоді я вже отримав відповідь, що Андрій загинув.
Найскладнішим тоді було чекати командира, щоб вони повідомили Насті, що сталось. Я сидів, дивився в очі і обманював її, що Андрій живий, чекаючи командира, який мав повідомити про те, що сталось. Тому ті дві години – то було щось неймовірно складне», – зізнається товариш.
Ще одним надскладним завданням для Анастасії було пояснити сину, що сталось. Наважилась вона на це після 9 днів.
«Після похорону ми залишились ще на тиждень в Бродах, а потім приїхали в Самбір і він почав питати, де тато, бо думав, що коли ми приїдемо додому, тато вже буде там. І тоді вже я йому розказала. Він плакав, ніби усвідомлював, але не до кінця, запитував, чому так, казав, що хоче, щоб татко був. Зараз він просто просить показувати йому фото та відео з татом, ми кожен день ходимо на алею слави, де є фото Андрія, гладить його фото та каже: «Привіт, татку» і потім: «Бувай, татку», – розповідає дружина.
Товариш Андрія Влад каже, що до останнього намагався не налаштовувати себе на погані новини, однак зараз він шкодує, що так і не зателефонував та не сказав Андрієві, щоб той був обережний.
«Андрій був з тих людей, навколо яких всі ставали кращими. Побратими з роботи казали, що з ним неможливо було конфліктувати, він був найдобрішою та наймудрішою людиною. А ще казали, що помітно було, що він щасливий. Казали, що він так гарно літав, що його би не дістали в небі», – каже Анастасія.
«Товаришем він був просто надзвичайним. Він завжди відкликався на допомогу, ніколи нікому не відмовляв. Навіть коли це було найбільш несподівано, до прикладу – серед ночі, він завжди був готовий допомогти. По характеру це була чуйна людина, сповнена доброти, але в той час з холодними розрахунками ситуації», – додає Влад.
Дружина наголошує, що Андрій був націоналістом та щирим патріотом своєї країни. Він шалено любив Україну, був тільки за Україну, завжди вірив у її перемогу. Каже, що для чоловіка слова: «Україна понад усе» були не просто словами. Андрій знав історію України, цікавився усіма згадками про все українське – Героями, письменниками, митцями.
Влад додає, що найважливішим для Андрія була його сім’я, а також життя та здоров’я побратимів, він завжди піклувався про це.
«Про нього відгукувались дуже добрим словом. Це була настільки добра людина, що я не думаю, що про нього хоча б хтось міг чи зможе сказати щось погане. Для нашої частини це – величезна втрата. Чесно кажучи, я завжди рівнявся на нього та тягнувся до нього», – додає товариш.
Щоб вшанувати свого чоловіка, а також зберегти пам’ять про нього, Анастасія зареєструвала петицію про присвоєння Андрієві звання Героя України. Жінка каже, що впевнена на мільйон відсотків, що її чоловік цього вартий, що він заслуговує на звання Героя України. Зібрати необхідну кількість вдалось менше, ніж за місяць, і зараз петиція перебуває на розгляді у президента.
««Якби я сумнівалась хоча б на 1%, то ніколи б не робила цього. Але я знала, наскільки він був відданий своїй справі, своїй країні та її громадянам, своїй частині, яку він дуже любив. Андрій був просто винятковою людиною, і я думаю, що він один із тих, хто має залишитись в історії, люди мають його знати, знати про нього. Наш син має знати, яким був його батько, має знати, що він був визнаний народом України як Герой», – каже Анастасія.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
