Вирватись із пекла. Історія Діани з Чернігова, яку війна застала у лікарні | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
07 Серпня, 17:15
logo-black

Вирватись із пекла. Історія Діани з Чернігова, яку війна застала у лікарні

Це історія Діани з Чернігова – моєї приятельки по старій роботі. Тепер я працюю у LMN, але спілкуватись ми не припинили. Нас об’єднували розмови про дівчачі beauty-штучки та знаки зодіаку. Діана енергійна та гарна дівчина, вона мала три роботи – нашу спільну, репетиторство англійської мови та аніматорство.  Планувала далі поїхати до свого хлопця в Чехію і працювати там. Але одного дня зв’язок з нею обірвався.  Почалася війна.

Далі – розповідь її устами про перший день війни, життя поміж обстрілів та виїзд з Чернігова. 

За день до війни. Війна

Привіт, я Діана, мешкаю в Чернігові, у районі Олександрівки. Взимку у мене в коліні виявили рідину і 23 лютого цього року я лягла в лікарню на 10-денне лікування. 

Вранці наступного дня проснулась від звуків сирен. Почалася війна. Тоді  моє життя розділилось на ДО та ПІСЛЯ.

Лікарі бігали по палатах і виписували людей. Куди їхати, де мої рідні, що збирати в валізи… питань було безліч. Але я не дуже розуміла ситуації, бо після крапельниці була наче п’яна. Мені «екстерном» зробили 4 з 10 крапельниць та відправили додому.

 

Життя в темниці

Я повернулась додому. Ми зібрали речі та разом з 74-річною бабусею, мамою та котом перебрались у квартиру вітчима. Але за декілька днів у нас зникли вода та світло. Щоб помитися, треба було користуватись генератором. Вибухи ставали все сильнішими. В будинку стало небезпечно.  Ми переселились в непристосований для життя гараж, де була повна антисанітарія. 

Ми спали в погребі, бабусі було важко туди постійно спускатися. Зверху їли, знизу спали. Для гігієнічних процедур у нас була лише технічна вода з труб, так ми вмивалися та чистили зуби. Щоб економити воду, їли брудними руками. Від цього постійно болів живіт. У мене був розлад шлунку, у бабусі діарея. Перші дні були найстрашніші. За час проживання в гаражі ми ні разу не помились. 

Спали по кілька годин і то неміцно, доводилось постійно прислуховуватись, наскільки близько лунали вибухи. Їли картоплю й сало. Поки були дріжджі, пекли хліб. Магазини закривались один за одним. Будь-яка їжа була в дефіциті. Коли вперше за два тижні я з’їла шоколадку, у мене був шок.

Ситуація була дуже складна: вийдеш подихати повітрям біля гаража — починаються обстріли, біжиш назад. Готуєш або снідаєш — знов обстріли, спускаєшся в підвал. Мені навіть здалося, що вони не на мить не вщухали. Лише через тиждень, коли вибухів поменшало, вітчим добув нам їжі та побудував буржуйку, тепер ми могли випити чаю.

Від емоційного вигорання ми всі почали сваритись. Адже ще тиждень тому у кожного були свої звички, розпорядок дня. Тепер у нас був графік, сон та дозвілля спільні на всіх. 

Від стресу я себе не контролювала, думала буду на голові «рвати коси». Мені було дискомфортно виглядати не доглянутою, я не звикла і не хочу звикати до такого життя. Відчувала, що вже на грані.

Кожну ніч я тримала бабусю за руку та повторювала «МИ ВЖИВЕМО, ОБІЦЯЮ»…

Кочуємо з квартири в гараж і назад

Сім’єю вирішили перебратись в будинок вітчима, але як тільки приїхали, сусід застеріг, що зараз можуть підірвати міст, біля якого стояв будинок і вибуховою хвилею могло вбити. Ми надовго не затримались, щоб не ризикувати. Через 10 хв як поїхали, дзвінок сусіда підтвердив, що моста вже немає. Як і цілого району.  

Ми кочували з будинку до квартири, в гараж і назад. Мама з вітчимом кожного вечора виїжджали на пошуки їжі та води, а я залишалась з бабусею і ніколи не знала, чого чекати далі:  чи повернуться живими, чи наїдуть на міну, чи їх розстріляють…

Не пристосувавшись до такого «життя», я з котом пішла під обстрілами жити на квартиру до тітки Наді. В підвалі 9-поверхового будинку люди організували нічліг: перенесли ліжка, столи та повішали фіранки. У тітки я вперше помилась, не пам’ятаю чому ще так була рада. У неї я жила 3 дні.

Згодом ми з мамою та бабусею повернулась до своєї квартири, де не було світла та води. Заряджати телефон ходила на СТО. Майже з першого дня мобільного зв’язку в місті не було. Щоб зварити їжі, помити посуд чи підлогу, ми ходили в підвал та набирали воду з труб. З 6 вечора до 6 ранку жили в підвалі, спали на холодних дошках. Бабусі було важко підніматися та спускатись, тому її подруга забрала жити в монастир. Так пройшов ще тиждень. 

На вулиці лежали людські знівечені тіла, накриті ганчір’ям. Коли у квартирі вимкнули ще й газ, хлопці у дворі зробили котли та дерев’яні туалети. Готували по черзі всім будинком. В підвалі з сусідами говорили за далеке, як нам здавалось майбутнє: де взяти бензин і куди тікати від війни. 

Вирватися з пекла

Щоб виїхати з Чернігова, треба було о третій ночі займати чергу, але ніхто не гарантував, що рашисти це дозволять.

Одного дня нам знайомі запропонували поїхати до них у село під Чернігів. З допомогою волонтерів о 8 ранку ми виїхали з того пекла. В мирний час дорога до місцевості зайняла б дві години, але ми їхали цілий день, спочатку машиною, потім пливли човном.

Нас поселили в закинуту хату лісника. Ми її прибрали та облаштували.

Щоб зателефонувати до бабусі, що залишилась в Чернігові, я йшла 6 км до центру, бо зв’язку не було. В селі не працювали ні гуманітарка, ні магазини, адже міст був розбомблений, автомобільне сполучення заблоковане. Нас підкормлювати сусіди. Щоб себе хоч якось розважити, читала новини, від яких тільки більше засмучувалась. Звуки вибухів лунали далеко, але над хатою постійно літали дрони. 

Тут було безпечно, але чужо. В чужому ліжку мій сон не став кращим. Тому я вирішила, що саме час їхати в Чехію. В місті залишатись небезпечно, а батькам потрібна була фінансова підтримка. Щоб зібрати речі, я повернулась на квартиру, яка була більше схожа на смітник: рибка померла, квіти теж, їжа смерділа. Я була рада бачити бабусю, але було боляче з нею прощатися. Мене чекала дорога через Польщу, де ще тиждень жила в таборі для біженців.

Загалом в Чехії працювала з початку травня, а в серпні до мене приїхала мама. Сім’я пристосувалась до життя, які диктує війна та клятий «рускій мір», але ми НІКОЛИ не забудемо того дня, що розділив наше життя на ПІСЛЯ. 

Сьогодні 7 серпня ми повернулись з мамою до Києва…

Олена Лещенко

 

  • 0
  • 965
Схожі публікації