З дитинства мене виховували як національно свідому людину, – студент і боєць бригади «Азов» Богдан Шульський про службу та навчання під час війни

«З дитинства мене виховували як національно свідому людину, в якої є поняття власної землі, власного племені і подяки своїй державі за те, що ти народився на ній», – розповідає LMN Богдан.

«Можна сказати, що саме «Ультрас» грає ключову роль у моєму житті, тому що це ареал українського націоналізму, де здебільшого зібрані люди, небайдужі до долі власної держави. Які зацікавлені в збереженні традицій нашої нації, збереженні нації як такої», – розповідає Богдан.

«Перебуваючи в Нідерландах ще кілька місяців до початку повномасштабної війни і маючи багато знайомих з різних бригад, вже всі розуміли, що рано чи пізно почнеться війна. Я перебував зі своїми побратимами, з якими я по сьогодні служу. Це хлопці, які ще були на Майдані. Які були дуже активними в плані самоідентифікації як українця, були з самих початків в «Азові», ми слідкували за ситуацією в Україні. І як тільки 24 лютого почалася повномасштабна війна, ми одразу зібралися і приїхали в Україну», – згадує Захисник.

«Коли ми заїхали на кордон, поляки були максимально вражені, в їхніх очах було видно гордість або навіть розуміння того, що це приклад людей, що в принципі коли відбувається такий момент в країні, вони повертаються. Тому що от машин на в’їзд не було жодної, а на виїзд було безліч. Як тільки ми пройшли польську сторону і заїхали на українську, ми побачили всі 5 смуг, три з яких на виїзд і дві на в’їзд, всі 5 були забиті людьми, які виїжджали з України. Нам просто не було як заїхати. Нам приходилося цілу смугу людей пересувати на узбіччя, аби проїхати. 24 лютого ближче до обіду ми виїхали, і вже 25 були в Україні», – пригадує Богдан.

«У мене була стійка позиція, що я хочу приїхати в Україну, це такий інстинкт збереження власної сім’ї. На цей період у мене в Україні перебувала моя мама, маленька сестричка і брат. Насамперед було бажання захистити власну сім’ю, націю, це був такий націоналістичний поклик», – розповідає він.

«Уже тоді сформувався такий кістяк підрозділу, в якому я зараз служу, це власне «Любарт 5-ий батальйон». Тоді ж почалися напади зі всюди, і питання зі сторони нападу з білорусі тоді було гострим, ніхто не знав що очікувати, ми перебували в цей час у такому інтенсивному тренуванні і підготовці до наступу білорусі… Ми тренувалися і паралельно займалися облаштуванням інженерних позицій на північному заході», – пригадує військовослужбовець.

«Я був у ПТРК взводі. Ми стояли з нашими вогневими засобами, я був на СПГ (станковий протитанковий гранатомет). Я побачив там дуже сильних духом людей. 9-й батальйон 55-ої бригади. Вони зустрічали москалів, коли ті рухалися з Чонгару в сторону Енергодару, і вони постійно відходили, тому що противник мав дуже велику перевагу в плані авіації, артилерії, але власне цей батальйон був два рази в оточенні, два рази виходив з цього повного оточення, в них був рейд на Токмак. Це були дуже сильні Воїни. Дуже важливо з ким ти попадаєш на позиції, особливо перший раз, хто в тебе командир, і хто в тебе навколо. Коли ти вперше попадаєш у зону бойових дій, тобою дуже керує інстинкт власного самозбереження і ти здебільшого будеш робити помилки, які в принципі властиві людині, яка вперше попадає під обстріли. Коли поруч люди досвідчені, ти бачиш що вони роблять, ти аналогічно починаєш заспокоювати себе, роблячи аналогічні дії і виконуючи свою роботу. Перший час це була така серйозна опозиційна війна. Хочу згадати командира цієї позиції «Аскел», дуже сильний чоловік, та й всіх інших, дуже сильні люди, я дуже вдячний долі, що вона мене з ними познайомила. Шкода, що жодного з них зараз немає в живих…», – каже військовий.

«Атмосфера Бахмута залишила відбиток на все життя. Це напевно момент, який найбільше в житті загартував мій характер, бо там я зіштовхнувся насправді не з такою опозиційною війною, яку бачив спочатку, а зі справжньою різнею в умовах міста. У Бахмуті ми пробули десь до двох місяців, там я себе реалізував на СПГ і ПТРК, а також там я почав знайомитися з таким вогневим засобом як АГС (Автоматичний гранатомет станковий), розвиваючи свої навички у військовій топографії», – розповідає Воїн.

«Після приїзду в Бахмут мене почало цікавити питання власної освіти, адже як-не-як приймаєш виклик такий як війна, але паралельно розумієш, що маєш за собою незакриті моменти. Я почав розуміти на прикладі армії, що кожен процес буде мати результат тільки тоді, коли ти його розпочнеш і будеш доводити його до кінця. Питання власної освіти для мене стояло як особисто, так і дуже хотілося реалізувати бажання моєї мами, що її син має мати вищу освіту. У 2023 році я поновився в університет на спеціальності «журналістика». І далі продовжив навчання», – каже він.

«Після цього ми повернулися на наш ППД (пункт постійної дислокації), відновилися і постало питання нашого переводу з Сил Спеціальних Операцій в «Азов». І ми всією компанією людей, з якими ми були з самого початку, перейшли в «Азов», сформувавши новий 5-ий батальйон. А там вже почалося освоєння Серебрянських лісів, я себе вже реалізовував як командир мінометного взводу», – говорить військовий Богдан.