З-під обстрілів на Самбірщину з 5 дітьми: історія сім’ї, якій волонтери подарували будинок | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
26 Серпня, 18:29
logo-black

З-під обстрілів на Самбірщину з 5 дітьми: історія сім’ї, якій волонтери подарували будинок

36-річна Анна та 37-річний Віктор ще донедавна щасливо жили у Сумах. Вони багата сім’я. Адже разом виховують п’ятеро дружніх, але різних за віком та характером дітей. 

Найстаршому — Олежику – чотирнадцять, він права рука Анни, активний та зацікавлений хлопець. Аліні 11 років, вона мамина помічниця, допомагає з найменшим сином. Маринці, 8 років, вона уважна та дружелюбна. Іншій доньці, Іванці, всього 3 рочки, вона творча дитина, любить співати. Найменшому сину Артурчику на День Незалежності виповнилось 10 місяців.

«Ми спокійно і щасливо жили в Сумах. По суботах разом прибирали, по неділях часто ходили до церкви, дітей вчили звертатись до Бога. Віктор працював будівельником. Олежик ходив на футбол, та разом з Аліною на тхеквондо. А я доглядала в декреті за найменшим. Але 24 лютого почалася війна», – ділиться Анна. 

Вони проїхали сотні кілометрів і опинились аж у Мшанці на Самбірщині – майже під кордоном з Польщею. LMN занотувала історію війни цієї родини з уст Анни.

 

Дорога до Львова. Хрестини в УКУ

Коли літаки кружляли над будинком, діти ховались під стіл, а я молила Бога, щоб ракета не впала на хату. Ми покинули рідне місто 11 березня, якраз на третій зелений коридор. На перший та другий їхати побоялись, бо часто чули історії, як рашисти обстрілювали сім‘ї. Олежик вчився в кадетському корпусі, на прикордонника, Віктор його встиг забрати за годину до того, як туди прилетіла ракета. 

Дорога до Львова зайняла 2 доби — їхали автобусами та електричками. Спочатку нас поселили в садок, що на Сихові. Але згодом його відкрили для дітей і деякий час ми вимушені були жити у підвалі. Умови там звісно ж були жахливі. 

Ми звернулись в Сихівську адміністрацію і нам дали житло на території прекрасного вишу – Українського католицького університету. Я в захваті від людей з цього університету. Ніколи його не забуду, адже саме там ми похрестили нашого Артурчика, а хрещеною мамою стала одна з працівниць університету. 

Переїзди і Мшанець

Спершу, коли нам в УКУ зробили пропозицію переїхати в Мшанець, ми відмовились, бо звикли до міста. Але потім університет почав повертатись до  навчання, тому Сихівська адміністрація поселила нас в модульні будинки на Сихові, де ми прожили 2 дні. Жити там було неможливо. Тільки на картинках ті будиночки здаються комфортними. Ми разом з іншими переселенцями жили, як в рукавичці: дітей було багато, вони постійно галасували та бігали, всім було некомфортно. 

Навіть переїхавши, з ректором УКУ часто підтримували контакт. Якось він подзвонив, щоб спитати, як справи, але через нестерпні умови я в розмові пустила сльозу. Тоді він вдруге запропонував переїхати в Мшанець. Ми погодились і дуже зраділи.

Пам’ятаю добре цей день, в травні, на 13-ту п’ятницю, ми разом з речами переїхали в село. Нас прийняла в будинок доброзичлива жінка — пані Стефанія. Вони з чоловіком повністю віддали нам будинок, а самі оселились в селищі, що поруч. 

Якось мені подзвонила сестра з проханням знайти для її собачок породи той-тер’єр господарів. Вона їхала до Німеччини, а песиків не було з ким лишити. За короткий термін, як того вимагали обставини, я не змогла знайти господарів, тому пані Стефанія дозволила нам лишити песиків в себе. І 27 липня «Укрзалізницею» ми прийняли цих собачок: хлопчика і дівчинку. Тепер нас стало дев’ятеро.

Доброзичливі бандерівці

На Львівщині дуже доброзичливі люди. Ми не встигли приїхати, як сусіди почали зносити нам їжу: хтось молоко, хтось сметану, картоплю. Ми були в шоці, тому що в Сумах такого немає, кожен більше живе сам по собі. Сусіди сміялись: «Ну шо побачили бандерівців?». Але вони виявились значно кращими, ніж про них говорили. Я тут намагаюсь говорити українською, проте поки виходить суржик, а коли говоримо по телефоні, мама вже помічає галицький акцент. 

У Мшанці ми познайомились з отцем Романом Громом та його дружиною Наталею. Отець познайомив нас з волонтерами. Я безмежно вдячна цим людям, адже вони проспонсорували для двох старших дітей перебування у таборі, що у «Мша нецьких Колибах» на 2 тижні. Нас прийняли дуже тепло. А потім сталося дещо настільки неймовірне, що я досі не можу оговтатись. Отець Роман разом з волонтерами Української освітньої платформи та Українського католицького університету купили нам на сім’ю закинуту хату. Я коли це дізналась, розплакалась. Мама каже, ми потратили до Бога за пазуху. 

Сім'я з волонтерами біля придбаного будинку.

Також отець Роман подружився з нашим Олежиком. Він дав йому можливість ходити на Пласт, постійно направляє його енергію в правильне русло. Загалом Олежик швидко адаптувався в селі. Як приїхали, він почав водити молодших на рибалку, ходив в гори. Якось син спіймав та приніс додому ящірку, а отець Роман виявив, що це саламандра. 

Звісно, спочатку в селі було дико, а тепер коли їздимо до Львова, хочеться скоріше додому у Мшанець. Тут тиша, спокій, водоспади. Річка Мшанка заспокоює. І діти тут стали спокійніші, ми живемо в гармонії. Але зараз всі в будівництві, тому не до розваг. Та й таким чином привчаємо дітей до роботи. Наш будинок двоповерховий, занять є чимало. Для того, щоб він став придатний до життя, нам треба привести до ладу хоча б одну кімнату, ванну і кухню. Ми стільки кочували, що навіть для початку можемо жити в тісноті та не в обіді. Наразі в одній кімнаті вже проведена проводка, зараз оббиваємо штукатуркою. Також плануюють допомогти волонтери руху «Будуємо Україну разом».

Оскільки в Сумах немає бойових дій, ми не отримуємо допомогу від країни. Тому живемо на дитячі, а на ремонт допомагають збирати волонтери. Але не обходиться без підтримки громади, вони часто допомагають гуманітаркою.

«Западенська» українізація

Отець Роман у нас як підтримка. Буває важко, п’ятеро дітей  — це п’ятикратна відповідальність, іноді ми «розклеюємось», а отець Роман нас «склеює» назад (усміхається, – LMN). В Сумах часто допомагала бабуся, а тут ми з чоловіком тільки вдвох. Я, коли мені тужно, сідаю на порозі і рахую яблуні та груші на деревах, заспокоює.

Ми плануємо залишатись у Мшанці. Природа та свіже повітря — це найкраще, що може бути для дітей. А найголовніше, вони саме зараз стали патріотами своєї країни, бо як ніколи розуміють та шанують неньку. Можна сказати, у нас зараз триває період українізації. Та й українську культуру, як на мене, найкраще відкривати для себе та пізнавати на заході.

Олена Лещенко

  • 0
  • 1012
Схожі публікації