З українським прапором під прицілом снайперів. Історія херсончанки, яка не змогла жити в окупації
Мар’яна – висока, струнка дівчина з великими світлими очима. Ми познайомились випадково в очікуванні маршрутки, яка так і не приїхала.
На вулиці сутеніло, рідні постійно телефонували Мар’яні з варіантами, як можуть допомогти, а дівчина наполегливо просила, щоб не хвилювались. «Якось доберемось, є ж у світі добрі люди», – з усмішкою повторювала вона.
Якби не телефонний дзвінок і розмови про евакуацію, я б так і не здогадалася, скільки довелось пережити моїй новій знайомій та її рідним після 24 лютого.
Магазин, в якому працювала Мар’яна, розбомбили, а місто в якому народилась і виросла, окупували. Все, що залишилось від того життя, – спогади і надія. І невеличка сумка речей, з якою приїхала в містечко на Львівщині, де батьки мають родичів. Свою історію війни Мар’яна охоче розповіла для спецпроєкту LMN, бо їй болить, що хтось може подумати наче херсонці й справді хочуть «народної республіки» і «визволителів». Далі її пряма мова.
Я народилася в Херсоні, виросла там, здобула дві вищі освіти. Мандрувала – була в Ізраїлі, двічі в Італії. Жили нормально. Батьки на квартирі в січні ремонт зробили.
Робота була гарна – працювала менеджером магазину італійської мережі в ТРЦ «Фабріка». Зарплата, як для Херсону, непогана. Ніхто не хотів до росії, але ми якось розуміли, що війни не уникнути. Останньою краплею став виступ путіна, коли він сказав, що української нації не існує. Тоді стало остаточно зрозуміло, що цього не уникнути.
З клієнтами спілкувались українською, між собою у побуті частіше російською. Ніхто нас не притісняв за це. Жили собі так, як могли, як хотіли. Нас не треба було «визволяти». Про ніяку Херсонську народну республіку і думок не було.
У перші дні війни було відчуття, що треба щось робити. У соцмережах кинули клич, що потрібна кров для наших військових. Я збираюсь, мама кричить «Я тебе нікуди не пущу». А я не могла сидіти на місці. Пішли двоє.
Транспорт не ходив, навколо лунали постріли. Добрались пішки – а там така черга! Я працювала в магазині, який користується популярністю серед заможних жінок, таких часом досить вибагливих. А тут вони мовчки сиділи з усіма в черзі, ні слова.
Довго-довго були там. Врешті лікарі сказали, щоб за нами чергу не займали, бо просто фізично не встигнуть всю кров зібрати. Прийшли хлопці 16-17 років. Їх відправили, бо кров можуть здавати тільки повнолітні. Ті засмутились, пішли, повернулись з палетами води – хотіли хоч якось бути корисними.
А згодом прийшов дідусь. Старенький такий, з палицею, років поза сімдесят. Ми йому кажемо: «Йдіть додому, людей вдосталь, вам вже вік не дозволяє». Пішов, за десять хвилин повернувся, не повірив, поки не запитав у лікаря.
До 28 лютого ми постійно спускались в підвали, які не дуже були до цього пристосовані. І постійно жили з розумінням того, що наше місто беруть в кільце. Нам всі дзвонять, питають, чого не виїжджаємо. А ми не можемо. Миколаївська траса вже була замінована.
Першого березня з боку Миколаєва в місто офіційно зайшли російські військові. З дев’ятої години Херсон почали сильно обстрілювати з гарматів. Влучили в сусідній до мого будинку. В той день я думала, що це все. Не виживемо. Спустились в підвал. Постріли не стихали – вони зачищали місто. Ми сиділи в підвалі і ідентифіковували на слух, з чого стріляють.
Раптом чуємо: автоматні черги вже ось-ось біля нас. Потім ми зрозуміли, хто постраждав. Це в сусідньому дворі двох людей розстріляли. Без розбору, просто тому, що були там. Вони вийшли за їжею і просто не встигли добігти до свого укриття.
В підвалі двері були старенькі, металеві. Ми їх не могли нормально закривати. Підпирали каменем. Приблизно у той же час чули сильний стукіт. Люди різко порозбігались по різних ділянках підвалу, аби лиш не при вході. Всередину так ніхто і не зайшов. Вже потім ми дізнались, що в деякі вони таки заходили, роздягали чоловіків, роздивлялись татуювання.
Другого березня зв’язок у місті почали глушити. Але люди викрутились – зрозуміли, який оператор таки працює, безкоштовно пороздавали карточки, і соцмережами організувались на мітинг.
Третього числа ми вперше вийшли на площу. Я, мама, дядя Серьожа, літня сусідка-білоруска. Мама боялась. Взяла в сумку буханку хліба. Каже, якщо що, скажемо, що йдемо до бабусі, несемо їй.
Йдемо, йдемо, дивимось перед площею багато людей – всі вони на мітинг. Ми такі щасливі були. Думалось тоді: Господи, люди проти, не буде ніякої ХНР! Тоді я вперше близько побачила їх військових. Відчувалось, що вони перелякані.
Площа в нас буквою «пе». І на цих спорудах, всі про це знали, сиділи снайпери. Але якось всім вже стало байдуже. Вистрілять то вистрілять. Озлоба, гнів, бажання жити вільно переважили страх смерті.
З мітингу повертались піднесені. Прапор не ховали. Дядя Серьожа всім гукав «Слава Україні». Нас перестріли дві бабусі. Дивляться на нас і плачуть:
А ви ходили? – питають.
Ходили, – гордо відповідаємо ми і додаємо, що нас зо тисячу було!
А снайпери були?
Та були, та й що, сиділи там!
Жінки дуже хотіли піти, але побоялись. Подякували, що ми вийшли. Я йшла не заради когось. Заради себе. Мене бісило, що не можу нічого зробити.
Багато людей бачили, що інші йдуть і підтягувались. Мітинги були практично кожен день. Згодом почали стріляти.
У перші дні росіяни вгатили по нашому торговому центрі. Рятувальники виїхали на пожежу, але їх почали обстрілювати. Хлопці, щоб врятуватись, залишили техніку і побігли до лікарні неподалік.
Дуже хотілось дізнатись, як там наш магазин. Прийшли згодом з мамою. А з торгового центру люди тягнуть, що можуть. Каструлі, фарби до волосся, пиво… Воно якось так дико було.
Мародерів в нас провчали строго – до стовпа і стій там з позором. На автоматі витягла телефон і почала тих людей знімати, кажу, скоро зірками станете. Одній жінці це дуже не сподобалось. Почала штовхати маму, вибила мені з рук телефон. Сутичка була не на жарт.
Повернулись додому – з подряпаними руками, розбитим телефоном, порваними джинсами. Чого добились? Та нічого, але мовчати якось не хотілось.
Але був в тому й позитив. Вперше за кілька днів війни нам стало трішки весело, зробили чаю, посміялись на кухні з ситуації.
Більшість мешканців підозрює, що Херсон просто здали. Не держава Україна, а місцеві керівники – ми не здивувались зовсім, коли нашим депутатам почали повідомляти про підозри у держзраді.
У перший день війни ми не могли зрозуміти, де всі. Місто наче вимерло. На вулиці не було жодного військового. Жодного поліцейського. У місті не було тероборони. Нас захищало зовсім трішки хлопців. Захищали, як могли. Це великою мірою завдяки їм вдалось вистояти і збудувати оборону Миколаєву, Одесі.
Десь зо 30 місцевих хлопців самоорганізувались на оборону міста. Першого числа, коли росіяни зайшли в Херсон, в соцмережах з’явилось відео, що від цих хлопців не залишилось нічого.
І архіви. Все залишилось ціле. Всі дані про сім’ї АТОшників, яких росіяни просто терпіти не можуть, залишили їм. Там було все, впритул до адрес. На хлопців і навіть на родини тих, хто загинув, влаштували справжнє полювання.
Ми жили з надією, що Херсон от-от звільнять. А найбільш безстрашні волонтери і активісти тим часом зникали і зникали. Коли побачили жахіття Бучі, надія ще раз зустріти цих людей живими просто зникла. Ми зрозуміли, що з ними.
Я б не наважилась виїхати. Але треба було племінника доставити до брата, який вже кілька років у Польщі. Дитині тільки 12. Ми виїхали 6 квітня з колегою по роботі і ії малою. На блокпостах вона плакала.
Перед від’їздом зібрали поради з соцмереж і знайомих, яким вдалось виїхати. Точно знали: фарбуватись не варто, мити голову не варто. Що замурзаніше виглядатимеш – то менше викликатимеш бажання у них хизуватись своїм визволительством.
Пам’ятали й те, що «Дію» з телефона краще видалити. «Как это паспорт в смартфоне, нормальный мне покажи», – верещали вони на всіх, бо не могли зрозуміти, як то папка документів в одному додатку влазиться.
Знали наперед – найбільш прискіпливими й противними є денерівці та еленерівці. Дуже хочуть показувати своє значущість. Люто нас ненавидять, це відчувається. На одному з блокпостів нам довелось стояти 6 годин, бо дуже прискіпувалися до машин, що попереду, не пропускали. Колона образити не дасть. Усі це розуміли і це рятувало.
Всі свідчення, які назбирались за дні війни, змусили видалити. Всі фото. Не залишилось практично нічого, лише те, що в деяких чатах збереглось.
На безкоштовний евакуаційний автобус з міста, в яке доїхали з подругою, ми не встигли. Бачимо, стоїть рейсовий до Риму, що їде через Львів. Недорого – 800 гривень, але ж гроші заховані далеко. Прошу, що пізніше заплачу.
Головний водій рейсу побачив, як ми прощаємось з Оленою. Спитав, звідки ми. Коли почув, що з Херсона, сказав, що їдемо безкоштовно і це не обговорюється. Це дуже розчулило.
На Стрийський автовокзал ми приїхали у комендантську годину. Там і заночували. На наступний день добрались, куди планували. Зайшли в «Сільпо» за продуктами. Малий попросив капучино. Я взяла і розридалась. Від усвідомлення того, що можна отак просто взяти капучино, взяти цукор і спокійно його випити.
Всі питають: чого не їдеш за кордон? А я не хочу. Я хочу додому. І як тільки місто звільнять – я хоч пішки туди піду. Є де працювати, нема де працювати… Не страшно нічого, все відбудуємо. Аби жити в себе вдома. В українському Херсоні.
Розмовляла Марія Оринчак
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
